24.12.13

Оцифровані і викладені в Інтернет найдавніші державні акти Росії

Російський державний архів давніх актів розпочав оцифровувати і викладати в Інтернет свої раритетні фонди. Першою ластівкою стала колекція найдавніших документів з фонду 135 “Государственное древлехранилище хартий и рукописей”, що являє собою залишки архівів великих та удільных князів, архівів Великого Новгорода і Пскова, московського великокнязівського архіву і так званого Царського архіву ХVI в. Найдавнішим збереженим документом тут є договірна грамота Великого Новгорода з великим князем тверським і владимирським Ярославом Ярославичем 1264 року. У фонді зберігаються списки (копії) Руської Правди, Судебника 1497 року Івана III (єдиний відомий науці список), Судебника Івана IV 1550 року, а також справжній столбець Соборного уложення 1649 року. “Древлехранилище” містить також жалувані царські грамоти, Титулярник 1672 року, різноманітні акти ХIII-ХVII ст., чини вінчання на царство і царских весіль.

Серед 417 оцифрованих документів, безпосередньо причетні до української тематики наступні –

Устави про церковні суди князів Володимира Святославича і Ярослава Володимировича (Списки 1621/22 року, переписані зі списку 1419 року пречистенським попом Козьмою Давидовим Поповим “с Подолу”).

Правда Руська (Пространної редакції, список другої половини XV ст. – “список Оболенського”).

Софійський перший літопис (Пространної редакції, список другої половини XV ст. – “список Оболенського”).

Хрестоцілувальний запис князя Костянтина Івановича Острозького великому князю московському Василю III Івановичу на вірність і невід’їзд за кордон від 18 жовтня 1506 року.

Жалувана грамота Петра I українському гетьману Івану Семеновичу Мазепі на вотчину – Іванівські (Стару і Нову), Гузомойську та Омонську слободи з селами і слобідками Рильського повіту від 13 грудня 1701 року.

Жалувана грамота Петра I українському гетьману Івану Семеновичу Мазепі на вотчину – Крупецьку волость Севського провіту від 3 грудня 1703 року.

Жалувана грамота Петра I українському гетьману Івану Іллічу Скоропадському на “уряд гетманский” та гетманські маєтності в Україні від 5 січня 1710 року (на фото нижче).

Жалувана грамота Петра I українському гетьману Івану Іллічу Скоропадському на вотчини в Батуринському, Ніжинському, Стародубському і Чернігівському полках від 21 травня 1718 року.

http://archeos.org.ua/?p=2054

19.12.13

РОССИЯ ПРЕДАВАЛА УКРАИНУ 6 РАЗ. 7-Е ПРЕДАТЕЛЬСТВО БУДЕТ ПОСЛЕДНИМ

Предательство 1-е. Главное. Результатом освободительной войны 1648-1654 которую вел украинский народ против Польши стал военный и религиозный союз между Украиной и Россией. Никакого воссоединения не было, да и нее могло быть. Через 400 лет после падения Киевской Руси народы России и Украины уже имели разную историю, разную культуру и язык. В то время не было понятия национальность, главную роль играла вера, именно поэтому Хмельницкий искал поддержки у единоверцев в Москве в виде протектората. По договору, Украина сохраняла свою военно-административную систему во главе с Гетманом, города сохраняли самоуправление, сохранялось местное судебное устройство, система таможен и сбора налогов, система местного самоуправления городов, школы, а также право осуществлять любую внешнеполитическую деятельность со всеми (кроме врагов Росси – Турции и Польши). Неоднократно Украина и Россия вместе выступали против Польши. Однако… Что же получила Украина в результате? Результат известен и печален. Сам Хмельницкий был разочарован тем, что происходило после заключения союза с Россией, о чем и указал в своем завещании. А ведь это был шанс для России создать мощный и великий союз народов. На деле же союз народов единой веры обернулся царским гнетом и имперским геноцидом для украинского народа.

18.12.13

Як Україна стала Київською губернією


Л. Тарасевич. Тріумф. Фрагмент
(на передньому плані Петро І).
305 років тому Петро І, не питаючи згоди українців, переселив їх із Гетьманщини в імперію. 18 грудня 1708 р. видано  указ Петра про утворення 8 губерній. Зокрема, Київської... 

Ще на початку 1707 р. відбулася подія, яка вивела з рівноваги гетьмана Мазепу та його оточення. 10 лютого Петро І  підписав іменний указ «Про приєднання Києва та інших черкаських міст до відомства Білгородського розряду». «Великий Государь указал Киев, також и прочие замки в черкасских городах, в которых русские воеводы, приписать к Белугороду; и из Белогорода комнатному стольнику и воеводе князю Дмитрию княж Михайловичу сыну Голицыну, осмотря их, быть к весне в Киеве, где много исправления требует; и для того ему Белгородским разрядом то исправлять. А за честь киевского места, писать его князя Дмитрия, воєводою киевским, а не белгородским, и ведать и Белгород со всем розрядом ему ж князю Дмитрию; а Киев с прочими замки черкасскими взяты в розряд. И о том ему князю Дмитрию сей Великого Государя указ сказать; а об отпуске в розряд тех городов и всех дел и ведомостей и подъячих, у которых те города в повытьях, с их денежными оклады, послать из разряду, в Малороссийский приказ память». Царським указом від 19 березня належало «к гетману и кавалеру к Ивану Степановичю Мазепе для ведома послать свои великого государя грамоты ис приказу Малые Росии».
 
Гетьман дізнався про вищезгадане у Жовкві на квітневій нараді, яка обговорювала план дій під час війни зі шведами. Пилип Орлик у листі до Стефана Яворського пригадував, що гетьман «по том совету ни на обед до царского величества не пошол, а ни у себе ничего через целый день не ел, и когда мы, старшина енеральная по обыкновению в свое время тогож дня до его пришли, застали его вельми сердитого, и ничего болш нам не сказал, кроме тых слов: «Если бы Богу так вернее и радительне служил, получил бых наиболшое мздовоздаяние, а здесь, хота б в ангела пременился, не могл бых службою и верностыю моею жадного получить бладарствия».

Декрет о государственной независимости Финляндии. 18 (31) декабря 1917


Дубликат подлинника. Машинопись на бланке. Подписи - автографы В.И.Ульянова (Ленина), Г.И.Петровского, И.З.Штейнберга, В.А.Карелина, Л.Д.Троцкого, И.В.Джугашвили (Сталина), А.Г.Шлихтера, В.Д.Бонч-Бруевича, Н.П.Горбунова.

РГАСПИ. Ф. 2. Оп. 1. Д. 001. Л. 1

Джерело: http://allin777.livejournal.com/181635.html

06.12.13

Двоюродная мова языка родного

Гасан Гусейнов
Как правильно написать – «Майдан Незалежности» или «Площадь Свободы»? А как
правильно сказать «Нэзалэжности» или «Незалежности»? А как правильно сказать по-русски – «Самостийность» или «Независимость»? Ведь есть же вполне русское слово «самостийно», правда? Почему бы не сказать «Самостийность»?


А вот почему: в русском медийном и политическом обиходе «самостийность», «незалежность» и другие украинизмы произносят иронически или саркастически. Снимая с вентилятора лепешки вторичного продукта, понимаешь одно: в самом русском речевом обиходе Украина присутствует как не вполне настоящее государство. Страна-недоразумение, сам язык которой – смешное искажение нормального русского слова.

За этим отношением стоит слишком богатая культурная традиция, особенно прискорбная еще и потому, что некоторые русские писатели приложили руку к вскармливанию столь вредного для народной психеи чувства. Анну Ахматову тщетно пыталась избавить от украинофобских комплексов Лидия Корнеевна Чуковская: «Не люблю я это, - говорила Анна Андреевна Горенко, - мамо, ходымо». Эту свою фобию она передала и Иосифу Бродскому, к несчастью отлившему шовинистическую риторику своей поэтической наставницы в стихи.

Неудивительно: простые советские люди с родным русским языком несколько десятилетий кряду воспитывались в колониальном духе. Украинцы? Да они ж мы самые и есть, только попроще, ну, деревенщина, со своим диалектом и потешным акцентом, когда пытаются заговорить на правильном русском языке.

Если на вершине русского духа позволительно противопоставить недостаточного «Тараса»
настоящему «Александру», то что спрашивать с низов общества?

09.11.13

Партийному начальству продукты доставляли на дом

В советское время партноменклатура (партийные руководители) получали продуктовые наборы через стол заказов. Наборы привозили домой, их можно было заказать даже раз в неделю. Такая практика началась сразу же после революции и продолжалась до распада Союза.

Вот, к примеру, заказ № 27383 от 10 апреля 1991 года для семьи первого секретаря Черниговского обкома партии Николая Уманца(1925-1986 г.г.). Квитанция выписана на имя вдовы Розалии Кулинич.

В наборы входили основные продукты питания. Мясо: свинина, говядина, птица (курица 3,60 за кило, утка по 1,80 за кило, цыплята по 4,50 за кило). Колбаса, масло, рыбные консервы, конфеты. Крупы (пшено — 0,28 за кило, гречка — 1,78 за кило), сода (пачка —12 коп.), мармелад (1,10 за кило). Иногда вино, сладкие напитки, соки. Ассортимент обычно колебался от 15 до 20 видов товаров. Стоимость заказа — от 30 до 100 рублей.

Профессор, заведующий кафедрой украиноведения, политологии и социологии психолого-педагогического факультета Черниговского национального педагогического университета им. Т.Г. Шевченко Владимир Половец (в течение 13 лет, с 36 лет, был секретарем обкома) вспоминает: — Стол заказов существовал при областном управлении торговли. Занимался этим непосредственно начальник. Он формировал список продуктов. Потом список приносили в финансово-хозяйственный отдел управления торговли. На ксероксе размножали и отдавали в отделы обкома. Ты брал карандаш и то, что считаешь нужным, отмечал. Этот списочек снова сдавали в финансово-хозяйственный отдел управления торговли. Паковали сетки с продуктами в магазинах и непосредственно каждому по адресу привозили домой. Деньги высчитывали из заработной платы (но можно было рассчитаться и наличными. — Авт.).

Продовольственные пакеты получали секретари обкома (их было пять), заведующие отделами (восемь), заместители заведующих отделами. Нас в обкоме было 80 человек, и все мы имели возможность заказать продовольственный пакет.

Пакеты формировались непосредственно в магазинах. Обычно выдавали пакеты перед праздниками 1 Мая, 9 Мая, 8 Марта, 23 февраля, 7 ноября, Новым годом.

Тамара Кравченко, еженедельник "Весть" №45 (575) от 7 ноября 2013

07.11.13

«Когда стал вопрос об обеспечении новобранцев, Георгий Жуков заявил: «Обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше в Сибирь после войны ссылать»

28 октября 1944 года Украина была освобождена от немецкой оккупации


В этом году исполняется 67 лет со дня завершения Восточно-Карпатской операции советских войск, которая увенчалась окончательным освобождением Украины от немецких захватчиков.

Малоизвестным остается тот факт, что за несколько тяжелейших месяцев боев на территории освобожденных районов Украины полевые военкоматы мобилизовали сотни тысяч человек, которые, по заявлениям советского командования, собственной кровью должны были «смыть позор пребывания на оккупированной территории». Именно о судьбе этих людей, прозванных в народе «пиджачниками», «черносвитниками» или «черной пехотой», «ФАКТАМ» рассказал доктор исторических наук профессор Виктор Король.
 

«Подростков силой забирали на фронт, не спрашивая паспорта… на глаз»



— Что же представляли собой так называемые полевые военкоматы?

 — В эти структуры входили взвод солдат и два-три офицера. Фактически они возникли по инициативе генерала Николая Ватутина, которого в народе называли «генерал-облава». Подобные формирования действовали в тех краях, где воевал Ватутин, особенно много было таких «военкоматов» во время освобождения Левобережной Украины, в частности Киева и Киевской области. На всех этапах битвы за Днепр войска Первого Украинского фронта несли огромные потери. И от Николая Ватутина поступило предложение набирать в армию молодежь из ближайших сел. Его поддержал Георгий Жуков, имевший статус заместителя Верховного главнокомандующего, что давало ему огромные полномочия. Официальным же поводом стал приказ Ставки Верховного главнокомандующего № 089 от 9 февраля 1942 года, согласно которому военным советам армий и командирам дивизий было дано право неограниченного призыва людей, «проживающих на освобождаемых от оккупации территориях», на военную службу.
*За время освобождения Украины от немецких оккупантов из сел призвали в армию 900 тысяч неподготовленных и необученных бойцов

29.10.13

Россия боится финансовой ответственности за Голодомор - историк

Известный итальянский историк Андреа Грациози, специалист по истории Украины и Советского Союза, считает, что одной из главных причин неполного признания в мире украинского Голодомора геноцидом, является боязнь России перед финансовыми обязательствами.

Как отметил историк, признание какого-либо события актом геноцида имеет правовое значение и влечет за собой очень серьезные юридические последствия. «Если бы теперь в мире признали украинский Голодомор геноцидом, тогда Россия как наследница СССР должна была бы финансово расплачиваться за трагедию. Это одно из главных препятствий на пути к признанию Голодомора геноцидом» , - сказал Грациози в интервью «Радио Свобода».

По словам Андреа Грациози, период с 1928 по 1953 год был страшным в истории Украины, и Голодомор - скорее как символ, эта трагедия была наибольшей. «Речь идет в целом о разрушении крестьянской семьи, сельского предпринимательства, о невозможности ведения семейного бизнеса. Это все породил репрессивный режим, где Голодомор выступает как показательный символ» .

Как известно, на сегодня Голодомор в Украине 1932-1933 годов официально признали геноцидом украинского народа и осудили: Австралия, Андорра, Аргентина, Бразилия, Ватикан, Грузия, Эквадор, Эстония, Испания, Италия, Канада, Колумбия, Латвия, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польша, Словакия, США, Венгрия, Чехия, Чили.

В этом году отмечают 80 -ю годовщину Голодомора- геноцида 1932-1933 годов в Украине.
«Аргумент»

22.10.13

Ясенчук та ветерани повертатимуть пам'ять про Ремболовича і Рябченка

Старійшини національно-демократичного руху, уродженці Сіверського краю - Герой України, багаторічний політв’язень, письменник, громадсько-політичний діяч Левко Лук’яненко, публіцист, народний депутат IV, V та VI скликань Віталій Корж, журналіст, письменник, політик Віталій Шевченко вирішили увіковічнити пам'ять невідомих борців за волю України, які або народилися, або загинули на Чернігівщини. Зустріч відбулася у приміщенні Центру Національного Відродження, що у Києві.

Підтримати ініціативу погодилися колишній народний депутат Левко Бирюк, генерал-майор, краєзнавець Василь Устименко, політик, економіст і громадський діяч Олександр Сугоняко.

- «Коли я йшов сюди, то на пам’ятнику Борису Грінченку прочитав надпис:
«Україна!
В цьому
слові для
мене все», -- цими словами великого українця розпочав свій виступ Віталій Терентійович Корж. -- Такі слова могли б належати кожному із сьогоднішніх учасників зібрання. Ми маємо попередників – борців за волю України, пам'ять яких не вшанована і чимало імен забуто. Наш обов’язок - спонукати владу і громадськість виправити цю ситуацію».

– «Уродженцями Чернігівщини є чимало вояків армії УНР, діячів українських організацій, кожен з яких звершив свій, хоча б невеличкий подвиг для становлення Української Держави. Наприклад, близько двадцяти генералів армії Української Народної Республіки, тисячі старшин та козаків, які захищали державну незалежність України є нашими земляками. У нашому краю палахкотіли десятки повстань проти комуністичного режиму, чимало чернігівців продовжили боротьбу в рядах УПА або на духовному фронті – як священики. Але із цих сотень і тисяч імен пошанованими є тільки одиниці», – розповів краєзнавець Олександр Ясенчук.

Після короткої, але змістовної наради було вирішено започаткувати громадську ініціативу із увіковічення та популяризації імен чернігівців – борців за волю України. Перші кроки цієї ініціативи, яка на сьогодні має робочу назву «Увіковічення чернігівців -- борців за волю України» - це поширення інформації про забутих героїв та їх подвиги, через випуск книжок, публікації у ЗМІ, збір матеріалів, встановлення пам’ятних стел, створення історико-краєзнавчого сайту, на якому б кожен бажаючий міг ознайомитися із документами з архівів, дослідженнями краєзнавців. У перспективі заплановано створення благодійного фонду.

Перші фігури, яких заплановано повернути із тіні забуття, це уродженці Городнянщини Іван Ремболович – підполковник армії УНР, полковник УПА та Яким Рябченко – провідник одного з наймасовіших селянських повстань на Лівобереженій Україні у 30-х роках.

Олександр СИТНИК, газета "Сіверщина"

09.10.13

Євген СТАХІВ – націоналіст, демократ і… останній молодогвардієць

З нагоди 95-річчя правдивого українського патріота
Євген Стахів


З нинішнім ювіляром Євгеном Стахівим я запізнався особисто наприкінці 1990-их років, коли працював над своїми  книгами про Українську Головну Визвольну Раду  (УГВР) та діючого провідника Організації Українських Націоналістів (1941-43) Миколу Лебедя. Після того ми час від часу зустрічались з ним переважно в Києві, а 2009 року – поблизу села Сприня на Львівщині, де якраз у липні 1944 року й постала УГВР, – цей «верховний та найвищий керівний  орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі»  в часі Другої світової війни та у повоєнні роки.  Тоді, як і натепер, пан Євген є Головою Середовища УГВР, замешкав у американському місті Волдвіку й, незважаючи на досить поважний вік, має чимало енергії, жваво цікавиться процесами на материковій Україні й часто відвідує рідні землі. Він є автором двох направду знаменитих книг – «Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя», яка вийшла друком 1995 року у київському видавництві «Рада» та оновленої книги  спогадів «Останній молодогвардієць» (Київ, видавництво «Варта», 2004).

Євген Стахів – людина невгамовна, людина дороги і поряд з цим він людина – рідкісно допитлива, цікава до всього, що і як складається в Україні, – писав про нього, передмовлюючи першу книжку споминів письменник Михайло Слабошпицький.  А ще – пан Євген – людина виняткової пам’яті, у своїй голові він тримає прізвища сотень людей, детально може пригадати про суть тих чи інших дискусій, перебіг подій та процесів. Прикметним є й те, що він уродженець Перемишлю, пройшов серйозну політичну еволюцію у своїх поглядах в роки останнього воєнного лихоліття якраз на території Східної та Наддніпрянської України, свідомо пройшов нелегкий шлях від прихильника чинного націоналізму, яку проповідувала Організація Українських Націоналістів (ОУН) у 1930-их роках, – до переконаного й послідовного демократа, для якого добро рідного народу, права й свободи людини та громадянина,  правовість, як така, та демократичні процедури співжиття у громадянському суспільстві є наріжним каменем розвитку вільної української людини в українській вільній державі.

24.09.13

Жителі Прилук самі палили б грабували місти на початку війни

У вересні 1941 року у Прилуках панувало безвладдя: жителі зламували та розграбовували магазини, розкрадали військове й державне майно. Той час добре пам’ятає 87-річний прилучанин Григорій Охріменко. Адже він входив до складу так званого «Винищувального батальйону м. Прилуки». Його завдання - нічого не залишити німцям.


За своє життя Григорій Єлисейович зазнав і голодомору, який відібрав у нього батька; і німецької окупації та примусових робіт у Німеччині, Бельгії та Франції; і непосильної праці в шахтах повоєнного радянського Донбасу. Всі події, що стали історичними для Прилук та тодішньої держави, є віхами його долі, які назавжди закарбувалися в пам’яті.

- В 1940-му в Ладанське ФЗУ (рос. -«фабрично-заводское училище». - Ред.) мене не прийняли. Бо мені було лише 13 років, ще не закінчив семирічку, - пригадує ветеран. - А працювати кортіло неймовірно: і матері хотів допомогти, і мав жагу до роботи. Таку, що мій сусід, комунар Павло Тимофійович, бачивши це, забрав мене до себе на меблевий комбінат. Почав працювати там у «ширпотребі». Був дуже старанним, трудився сумлінно й на совість. Невдовзі зачислили мене до кандидатів у комсомол, повісили над робочим місцем портрет Сталіна. Я все намагався покращувати свої виробничі показники, старався перейняти досвід кваліфікованих робітників. Якось побачив, що старші працівники змазують ріжучі поверхні своїх робочих інструментів солідолом, тож дай. думаю, так зроблю і я. Побіг, приніс солідолу, і тільки-но хотів спробувати, як випадково хлюпнув його на стіну. А мастило потрапило якраз на портрет Сталіна, на груди вождю! Що тут почалося! Позбігалися комсомольці, почали мене допитувати та залякувати - мало не «каталажкою». Не знаю, чим би закінчилася та історія, аби за мене не вступився авторитетний комуніст. Завдяки йому мене лише перевели на деякий час на важчу працю: качати колодки. Однак, моє покарання мало суттєвий «плюс»: там я почав заробляти ЗО рублів в день, а на попередньому місці заробляв 25. Тому, коли прийшов час повертатися, я відмовлявся, хотів залишитися. Але все одно забрали.

- Григоріє Єлисейовичу, яким Вам запам’ятався початок війни?


- Зранку ми з іншим робітником точили деталі на вулиці біля цеху. Раптом чуємо шалений гул та свист, і якраз посередині між обробним і складальним цехами падає бомба. Вона була невелика, мабуть, «сотка» - і, на щастя, нікого не вбила. Лише повилітали шибки, нас відкинуло та обкидало брудом. Це була одна з перших німецьких бомб, які скинули на Прилуки. Найперша в провулку навпроти меблевого комбінату влучила у хату: її розбило, загинули дід з бабою; друга впала в кінці городу обійстя по вулиці Пушкіна, третя ж, велика - на міське кладовище. Воронка від неї є й досі - туди викидають сміття, коли прибирають цвинтар.

- Як Ви потрапили до Винищувального батальойну?

- У серпні 41-го нас вивозили копати окопи: у Мотовилівці на Одеській трасі, під Васильковом, у Борзні. Працювали цілодобово, під бомбами й артобстрілами, спали в клунях та «скотниках». А коли 5 вересня о 5-й годині ранку німець форсував Десну і зробив артпідготовку - вся Борзна горіла, хлопці покидали лопати та порозбігалися, хто куди. Ми з трьома прилу-чанами зібралися й пішли пішки додому, більш аніж за сто кілометрів. Повернувся я на меблевий комбінат у свою бригаду. Оскільки був кандидатом у комсомол та добре себе зарекомендував, мене зачислили до організації, що вже була створена на меблевому комбінаті на той час та називалася Винищувальним батальйоном м. Прилуки. До нього входили працівники Олександр Федосійович Ніколенко, Семен Якович Рубан, Григорій Остапович Левенець, Григорій Іванович Савченко, Са-полович (на жаль, не пам’ятаю імені). Всі вони вже покійні.

- Чим займалася ця організація?

- Наша програма заключалася в тому, щоб нічого не залишити німцю: ні зернини, ні крихти хліба. Одразу ж після мого повернення на підприємство перед нами поставили завдання: палити місто. На меблевому комбінаті отримали всі засоби для цього: факели, пляшки із запальною сумішшю. Носив їх у своєму речовому мішку за плечима. Діяли групою, серед білого дня. Був я рослим, фізично розвиненим, тож з роботою справлявся добре. Я закидав пляшки до будівель,.інші підпалювали стіни: тоді ж усе було дерев’яне, займалося й горіло дуже швидко. Таким чином спалили взуттєву, галантерейну та шорну фабрики (вони стояли одна поряд з одною у центрі міста). Згоріли мельниці Шахіна й Долгіна - остання палала два тижні вже при німцях, ніхто її не гасив. Спалили й продуктовий магазин № 19, де моя мати працювала прибиральницею. А коли дійшла черга до меблевого комбінату - то зібралися, подумали: де ж ми працюватимемо, коли війна закінчиться? Та й не спалили.

- Хто віддавав накази стосовно того, які заклади знищувати у Прилуках?

- Я тоді був ще малим, 14-річним хлопцем, тож лише виконував те, що мені казали старші. Хто наказував - не цікавився і не розпитував. Та, думаю, накази йшли «згори», адже такі рішення в 40-ві роки не
могли приймати керівники підприємства чи міста.

- Підприємства та магазини лише горіли, чи ще й розграбовувалися?

- Виконуючи завдання, ми лише палили будівлі, нічого собі звідти не забирали. Грабунок почався 17 вересня, коли в Прилуках, по суті, не було влади: наша армія вже залишила місто, а фашисти ще не вступили. Тоді, дійсно, у місті стояв тотальний грабіж: з магазинів виносили все, що бачили. Ми з хлопцями пішли грабувати магазин на Кустівцях, неподалік моєї хати. Там вже було багато людей, розгрібали все підряд - продукти харчування, мило, сіль... Я набрав цигарок. Приніс їх додому. Ще поцупив у полку, який напередодні відступав з міста, пачку штиків і димові шашки. Мати як побачила те «добро» - вилаяла мене: мовляв, люди понабирали їжі та мила, а я приволік такого непотребу, «заліза». Довелося закопати штики на городі. Вони там і по сьогодні лежать. А шашки спалив у дворі - було стільки диму, що затягнуло кілька дворів. Наїхали німці -ледь сховався від них на горищі.

- А що Ви збиралися робити зі штиками?

- Воювати, звісно. ТоДі ж у молоді патріотизм був не такий, як тепер. Ми з дитинства щиро хотіли захищати державу, рвалися на війну. Я особисто в 14 років бігав з такими ж 13-15-річними однолітками у військкомат проситися на фронт.

І таких хлопців у Прилуках було багато. В той час у місті був воєнком на прізвище Катаманін - він навіть поставив вартових, щоб не пускали нас, аби не заважали.

м. Прилуки

Людмила Смик, газета "Чернігівщина" № 38 (418) від 19 вересня 2013

05.09.13

Як чернігівці допомогали борцям революції

Чернігів, 12 лютого 1937 р.
Міжнародна організація допомоги борцям революції (МОДР) — комуністична доброчинна організація, створена за рішенням Комінтерну. Маючи відділення у десятках країн світу, надавала грошову й матеріальну допомогу засудженим революціонерам.


Джерело: Перший Чернігівський фотопортал

02.09.13

100 років тому відбувся перший авіапереліт від Києва до Чернігова

Уперше жителі Чернігівщини побачили, як крилатий залізний птах здіймається у небо ще в 1911 році, коли на Ярмарковій площі в Ніжині відбувся демонстраційний політ відомого авіатора Російської імперії Сергія Уточкіна. А вже 16 травня 1913 року відбувся перший переліт із Києва до Чернігова, що здійснив підпоручик В. Соколов разом із механіком А. Пучковим. Так розпочиналося авіаційне сполучення на Чернігівщині. 

У цей період обов’язки начальника 11-го авіаційного загону, що базувався в Києві, виконував славнозвісний Петро Нестеров. Він уже тоді вважав, що літаки — це не тільки військова зброя, а насамперед — транспортний засіб для перевезення людей і вантажу на далекі відстані. 10 серпня 1913 року з групою із трьох літаків Нестеров здійснив переліт Київ-Остер-Ніжин-Київ протяжністю 320 кілометрів. На той час це була рекордна відстань. На борт Нестеров узяв кінооператора В. Добржанського, який зняв землю зверху. Фільм, що з успіхом пройшов у київських кінотеатрах, вперше показав людям нашу землю — Десну, Дніпро, Київ, Остер, Ніжин — із висоти пташиного польоту. До речі, серед перших авіаторів, які борознили повітряний океан, були й вихідці з Чернігівщини, зокрема уродженець села Домашлин Корюківського району Харитон Славороссов. 

А початком історії чернігівського аеропорту можна вважати 1937 рік, коли в районі села Халявин на ґрунтову ділянку сіли два літаки По-2, керовані пілотами Любицьким і Ходолєєвим. І аеропорт, і літаки підпорядковувалися Київському авіазагону й постійно здійснювали по області поштові та санітарні рейси. 

Відразу після звільнення Чернігова від фашистів роботу цивільного аеропорту було відновлено. Вже 6 травня 1944-го крилаті листоноші розпочали повітряні рейси з аеропорту, що базувався в селі Количівка, а з 1946 року відкрили пасажирське авіасполучення. У 1948 році в Чернігові запрацювала станція санітарної авіації. Сюди надходили заявки на термінову доставку лікарів для тяжкохворих, які потребували термінової допомоги. За 1948—1950 роки літаками санавіації зроблено 550 рейсів, лікарями виконано близько 100 операцій, проконсультовано понад 3000 хворих. 

Газета «Деснянська правда» від 2 серпня 1953 року писала: «За перше півріччя 1953 року літаками чернігівської авіаланки перевезено десятки тонн пошти й вантажів. У районні центри області, столицю радянської України місто Київ доставлено сотні пасажирів. Пілоти санітарної авіації зробили 205 вильотів».

На теренах Чернігівщини в 50—60-ті роки минулого століття були відбудовані аеропорти практично у всіх великих районних центрах. Розквіт чернігівської авіації припадає на 70—80-ті роки. У 1970-х роках інтенсивність роботи аеропорту була настільки високою, що вже в 1974 році постало питання про будівництво нового великого аеропорту в Шестовиці. Він був збудований наприкінці 80-х років (у 1986 році), а наприкінці 90-х, на жаль, припинив своє існування.

Про жваве авіаційне життя Чернігова свідчать красномовні цифри, що були оприлюднені обласним управлянням статистики в 1988 році. Чернігів з’єднують повітряні лінії з великими містами України, РСФСР, Білорусі, зокрема з Москвою, Мінськом, Сімферополем, Тулою, Одесою, Полтавою. До послуг пасажирів — повітряні лайнери Як-40, Ан-24. Ан-2. Ціни помірні. Так, квиток до Москви коштує 18 крб., Полтави — 13 крб., Брянська — 11 крб., Семенівки та Прилук —5 крб.

Буремні 90-ті — це часи руйнування чернігівської авіації. У середині 90-х авіапідприємство залишилося без роботи, а в 2002 році ДП «Аеропорт Чернігів» було ліквідовано. До речі, увесь майновий комплекс аеропорту київська фірма «Аділон» викупила всього за 300 тис. грн. Так безславно й трагічно закінчилась історія цивільної авіації нашого краю. Десятки висококваліфікованих спеціалістів льотної справи залишилися без роботи. Це люди, які не просто любили небо, а й не могли жити без нього. Вони й зараз мріють та сподіваються ще не раз піднятися та побачити його з висоти пташиного польоту, адже вони віддані магії неба!

Саме таку назву — «Віддані магії неба» —  має книга, що підготовлена до друку краєзнавчим відділом ЧОУНБ ім. В. Ко-роленка в рамках  однойменного дослідницького проекту. Видання містить у собі фотоінформацію про роботу працівників авіаційної галузі області, їхні трудові будні, відомості про структуру Чернігівського об’єднаного авіазагону, свідчення авіаторів Чернігівщини про реалії малої авіації тощо. Автор автор-упорядник видання — бібліотекар відділу краєзнавства Вікторія Солонікова.

Олена БЕРЕЗКІНА, "Чернігівські відомості"

31.08.13

День блога

Идея праздновать День блога (Blog Day) 31 августа появилась в 2005 году, когда активные пользователи LiveJournal усмотрели в слове blog цифры — 3108. Поэтому и датой праздника установили 31 августа (31.08). Инициаторы Дня блога призывают посвятить его знакомству с товарищами из разных стран и с разными интересами. Для этого предлагается написать короткие рецензии о пяти разных блогах и 31 августа опубликовать эти записи у себя со ссылками на авторские страницы. Считается, что лучше всего в этот день писать о блогах, которые расходятся со сферой обычных интересов автора, его точкой зрения и жизненной позицией, чтобы и сам пользователь, и посетители его страницы открыли для себя что-то новое. Блогеры восприняли идею с энтузиазмом. Когда впервые 31 августа объявили праздником, в индексе Google появилось сразу 30 тысяч новых страниц. А в 2007 году в связи с этой датой начался конкурс лучших блогов Best of Blogs. В нем могут принимать участие публикации на десяти языках: английском, арабском, испанском, китайском, немецком, нидерландском, персидском, португальском, французском и русском. На сегодняшний день блогосфера — и российская, и общемировая — это самая быстрорастущая часть Интернета, которая в последнее время демонстрирует практически троекратное увеличение за год. В мире насчитывается 75 миллионов блогов; в России, по данным «Яндекса», больше 2 миллионов уникальных адресов. В русскоязычной части LiveJournal существуют авторские страницы, аудитория которых исчисляется десятками и сотнями тысяч читателей в день. Фактически блоги представляют собой социальную сеть и в скором будущем могут стать весомой альтернативой традиционным средствам массовой информации. Однако не стоит путать День блога и Международный день блогера, который с 2004 года отмечают 14 июня. Этот праздник считается символом дружеских отношений между пользователями LiveJournal из разных стран. 14 июня каждый блогер может опубликовать у себя на странице сообщение о солидарности с другими авторами интернет-дневников.

Источник: http://www.calend.ru/holidays/0/0/3020/
© Calend.ru

Перепустка для здачі німецьких військовослужбовців у радянський полон

Джерело: http://aukro.ua

22.08.13

Гетманат Павла Скоропадского: страна невыученных уроков

95 лет назад – в августе 1918-го – киевский пляж представлял собой куда более колоритное зрелище, чем сегодня. «Пляж был разделен ограждением из проволоки на две части – для каждого пола своя. Люди загорали на песке или плавали, не обремененные купальными костюмами. Возле ограды стояли серьезные немецкие солдаты и следили за соблюдением пристойности», – вспоминал финский посол Герман Гуммерус, охарактеризовав пляж как «странное культурное явление».

Немецкие войска, пришедшие в Украину по итогам Брестского мира, установили тут свои порядки. Это были немцы куда более гуманные, чем побывавшие у нас в 1941-1944 гг. Они всерьез относились к украинской государственности, хотя и не смогли в ней до кона разобраться, впрочем – как и сами украинцы.

1918-й – год гетмана Павла Скоропадского – один из наиболее необычных в нашей истории. Тогда многие крестьяне, не знающие никого другого языка, кроме украинского, искренне считали Украинскую Державу «панской выдумкой». В то же время, многие вполне русские люди, не говорившие прежде по-украински, вдруг осознавали свою принадлежность к украинской нации. К последним принадлежал и генерал-лейтенант Павел Скоропадский. Как он отметил в мемуарах, впервые он подписался по-украински – Павло Скоропадський – под Грамотой ко всему украинскому народу накануне государственного переворота, в результате которого он стал гетманом.

Украина гетмана Скоропадского – это наша страна потерянных возможностей. 140-летие Павла Скоропадского и 95-летие его недолгого пребывания при власти – отличный повод об этом вспомнить.

28.07.13

Хто збудував Спаський собор?

А також як виглядала в давнину Петропавлівська церква — пам’ятка архітектури XVII сторіччя, що згоріла майже 200 років тому, намагаються з’ясувати чернігівські археологи, які досліджують знакові для Чернігова місця.

Ще у травні науковці розпочали архітектурно-археологічне дослідження фундаментів та залишків стін Петропавлівської церкви з трапезною Єлецько-Успенського монастиря, а днями продовжили вивчення Спасо-Преображенського собору. Археологічні розкопки ведуться за кошти обласного бюджету, згідно з обласною Програмою проведення археологічних досліджень у Чернігівській області на 2013—2020 роки, що прийнята цього року.

— Петропавлівська церква з трапезною побудована у 1676 році зусиллями настоятеля монастиря Іоанікія Ґалятовського. Історико-культурне значення цієї будівлі перебільшити важко, адже фактично з неї розпочалося відродження будівництва цегляних споруд у Чернігові, — розповідає керівник археологічної експедиції ЧНПУ ім. Т.Г. Шевченка, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та археології України ЧНПУ Олена Черненко.

24.07.13

Швейцарские часы

Рассказывая о швейцарских часах можно было бы обойтись лишь одной фразой: будь-то механические, кварцевые или электронные часы всех их объединяют две основные характеристики – неизменно превосходное качество и изысканность стиля.

На швейцарские часы не существует моды. Ибо мода, как говориться, изменчива, а часы с надписью «Swiss made» во все времена и в любом, даже самом отдаленном уголке мира, являются образцом безупречного вкуса и символом преуспеваемости их обладателя. Швейцарские часы всегда точны, надежны и элегантны.

Почему Швейцария?

Говоря о часах, почти всегда возникают образные ассоциации со Швейцарией. Они настолько неразрывны и устойчивы, что многие люди ошибочно считают эту страну родиной механических часов. Но это не так. История не донесла до нас ни имени, ни родины первого часовщика, чьи опыты по созданию часового механизма завершились бы успехом. Однако известно имя отца первых карманных часов с пружинным механизмом и устройством для подзаводки. Установлено, что первые такие часы, напоминающие современные механизмы, были сконструированы в конце 15 века в Германии мастером из Нюрнберга Питером Хенлейном. Они имели всего лишь одну стрелку и своей формой напоминали куриное яйцо. Очевидно, что такой часовой механизм демонстрировал очень приблизительное время, но главное его достоинство заключалось в ином: теперь часы всегда стало возможным носить при себе. Но почему именно в Швейцарской Конфедерации, а не в Германии, где появились первые карманные механические часы, их производство приобрело действительно массовый характер? Ответ на этот вопрос следует искать в церковной реформации, с начала 16 века охватившей большинство стран Западной и Центральной Европы.

20 ноября 1541года Генеральным собранием граждан города Женева был утвержден Устав, регламентирующий все основные стороны общественной жизни. Автором Устава являлся французский богослов Жан Кальви́н (фр. Jean Calvin), гонимый из Франции в Швейцарию за свои реформаторские взгляды в вопросах католицизма. Новый Устав устанавливал в Женеве строжайшие правила, среди прочего, предписывая гражданам ни при каких условиях не подчеркивать свою зажиточность. Ношение роскошной одежды и ювелирных украшений в кантоне запрещалось.


21.07.13

Під селом Виповзів Козелецького району міжнародна археологічна експедиція досліджує поселення часів Віщого Олега



Про норвезького князя Хельгі існує багато легенд, однак саме йому приписують  об’єднання півночі й півдня Русі. Науковці припускають, що створення великої держави почало формуватися саме на Чернігівщині. Князівська дружина Олега кілометр за кілометром просувалася на територію древніх сіверян, а для того, щоб закріпитися створювала невеликі форпости. В такий спосіб воїни контролювали водний шлях через Десну. Згодом ці табори використовувалися як своєрідний гостинний двір, звідкіля нова влада розселяла людей територією Київської Русі.

За п’ять років існування міжнародної археологічної експедиції поблизу села Виповзів у Козелецькому районі було розкопано 11 жител, причому споруди будувалися в ряд і можна говорити про створення  перших вулиць на території древнього поселення. Важливо, що при розкопках досліджуються справжні глиняні печі, які чудово збереглися. Кліматичні умови та велика кількість піску на місті городища дозволяла будувати хати як напівземлянки  -  наполовину зануривши їх у землю. Цікавим є і той факт, що під час розкопок дослідники знаходять багато шлаків, які є відходами металургійного виробництва.

Більше 80 дослідників, а це студенти, викладачі та  науковці, живуть та працюють в  археологічному міжнародному таборі. Студенти із Росії, України, Білорусі і навіть Великобританії, як кажуть, наживо вивчають історію Київської Русі. Вже вчотирнадцяте розпочалися навчання в археологічній школі.

Серед знахідок, якими можуть пишатися науковці, — шило, безліч пряслиць, ювелірні щипчики, кістяна ручка від ножа, елемент скандинавської гривні, защібка від давньоруського плаща, а ще печі гарячого випалення. У ямі, ймовірно, господарського призначення археологи знайшли залишки давньоруських мишей, які набагато менші за розмірами від своїх сучасників. І, безперечно, викликає подив та  захоплення обгоріла підлога із деревини, яка чудово збереглася. Самі приміщення невеликі за розмірами: тут мали змогу відпочивати 4-5 осіб.

Поселення час від час підпалювали й будівництво відбувалося на тому самому місці. Цим можна пояснити, що під час розкопок на невеликій територій археологи знаходили декілька глиняних печей. Існує версія, що вглиб сіверської території просувалися люди різних національностей: слов’яни, скандинави й угро-фіни. Всі вони йшли за передовими загонами Віщого Олега з метою заселення нових територій.

Науковцями виявлено чотири будівельні горизонти від кінця дев’ятого до середини десятого сторіччя. Це свідчить про те, що поселення за 70 років декілька разів перебудовувалося. Наприкінці 10-го століття городище  втрачає своє значення й використовується як пункт, де можна було замінити коней. Ще Володимир Мономах писав, що він більше ста разів долав відстань із Чернігова до Києва, витрачаючи при цьому лише день на дорогу    й приїжджаючи у столицю до вечірньої служби. В той історичний період  місцина біля Виповзіва стає частиною найкоротшої дороги до Києва.

Археологічні дослідження триватимуть і в наступному році. Робота археологів кропітка, вона вимагає терпіння й наукового осмислення  знайденого та побаченого. А  для студентів–істориків співпраця із бувалими дослідниками дає неоціненний досвід наукової роботи.

16.07.13

Возникновение Залесской Орды

Тугра Мехмеда V

Золотоордынский период российской истории долгое время был запретной темой для отечественных исследователей Достаточно вспомнить пресловутое решение ЦК ВКП (б) 1944 года прямо запрещавшее проведение исследований по данной тематике. К сожалению многие ложные стереотипы, являющиеся наследием коммунистической эпохи сильны и по сей день. Великая Золотая Орда на страницах школьных (и даже вузовских) учебников до сих пор представляется как некое враждебное иностранное государство. Тем самым золотоордынский период вольно или невольно исключается из контекста истории российской государственности, между тем, как историческая истина, требует со всей ясностью заявить как раз об обратном, а именно о том, что без истории Золотой Орды нельзя понять средневековой истории России и истории Восточной Европы.

Между Россией и Востоком никогда не существовало той географической и социально-психологической отчужденности, которая существовала между востоком и Западной Европой.

Необходимо обратить серьезное внимание на имевшиеся многочисленные примеры продуктивного взаимодействия двух государственных традиций: Орды и Залесья. Именно в соответствии с ордынскими обычаями в Залесье были перестроены фискальная система, военная организация, посольские обычаи. Финансовые льготы православной церкви базировались в период ордынского главенства первоначально на Ясе (своде законов) Чингисхана, а затем - и на нормах мусульманского права (шариат). Сходство государственно-административных порядков в Орде и в Московии было столь значительным, что в "Задонщине" (ХV век) Московия именуется не иначе как «Залесская Орда». Не случайно среди заимствованных в русском языке тюркских слов имеются такие, как казна, деньга, алтын, тамга (и его производное таможня), ям (откуда ямщик, ямская служба). Это указывает на, по крайней мере, значительное татарское влияние в таких важных функциях государства, как организация финансовой системы и почтовых сообщений. Можно долго перечислять многочисленные исторические названия в Москве (Китай-город, Арбат, Балчуг, Ордынка и др.) также восходящие к ордынским временам, когда Московия и Золотая Орда фактически жили в рамках единой государственно-политической системы и в какой-то мере уподоблялись друг другу.

15.07.13

Як у Чернігові збирали кошти на Пам'ятник Тарасові Шевченку

У № 28 від 12-18 липня 1991 року газета Чернігівської міської ради народних депутатів "Чернігівські відомості" оприлюднила цікаве,  з огляду на сьогодення, оголошення. У ньому Чернігівське обласне відділення Українського фонду культури анонсувало концерт-лотерею. Прибуток від благодійної акції мав би бути спрямований на спорудження в обласному центрі нового пам'ятника видатному українському поету і художнику Тарасу Шевченку. 

На сьогоднішній день пам'ятник Кобзарю це єдиний приклад за всю понад 20-річну історіюї незалежності України, коли пам'ятник було споруджено за кошт, зібраний усією чернігівської громадою.  

Пам'ятник Т.Г. Шевченку - обов'язкове місце
для покладання квітів, під час проведення
державних свят у Чернігові
Довідково
Пам'ятник Т.Г. Шевченку розташований в історичному осередді Чернігова, звідки місто починалось, і де стояла фортеця, — на Валу у сучасному Центральному парку культури і відпочинку імені М. М. Коцюбинського, відтак є частиною Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній».

Автор пам'ятника — Народний художник України (1992), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2000) Володимир Андрійович Чепелик

Чернігів і Тараса Шевченка пов'язує кількаразове перебування поета в місті, зокрема і на гостині у приятеля Андрія Лизогуба у чернігівській родовій садибі Лизогубів. Уперше Шевченко проїжджав через Чернігів у травні 1843 року, прямуючи з Петербурга в Україну.

Перший пам'ятник Шевченкові в Чернігові був типово радянським — бетонна статуя немолодого поета (у рамках традиційної іконографії Шевченка) заввишки 2,5 м на оштукатуреному постаменті, встановили його в 1950 році на в'їзді до міста з Седнева. У зв'язку із масштабним будівництвом у північній частині Чернігова у 1960-х роках і відверто невдалим розташуванням «чернігівського Кобзаря» відносно далеко від середмістя, в 1964 році з нагоди 150-річчя від народження Тараса Шевченка, пам'ятник перенесли у Центральний парк культури і відпочинку, розгорнувши його обличчям до Десни.


Біля пам'ятника Т.Г. Шевченку полюбляють
фотографуватися молодята та випускники шкіл


Із незалежністю України (1991) у Чернігові постало питання про заміну існуючого пам'ятника Тарасові Шевченку, що був зразком радянської провінційності. Відтак, у травні 1992 року на тому самому місці відкрили абсолютно новий за формами і концепцією монумент Кобзареві. Він став на той час унікальним для України і лишається одним з небагатьох на тепер, який зображує Тараса Шевченка в молодому віці — орієнтуючись на його вигляд у 33 роки, під час перебування в Прилуках. Авторові Володимиру Чепелику вдалося передати не лише традиційну «шевченківську» задуму, а й тонку артистичну натуру митця — поет сидить на краю лавиці, лівицею притримуючи теку, ліворуч від поета — на лавці звішується поетів плащ. Скульптурну композицію встановлено на прямокутний постамент сірого кольору, лицева сторона якої з правого боку доповнена чорною табличкою з Шевченкіським автографом.

Довідка за матеріалами Вікіпедії

07.07.13

Майор Вихор: "Остаточно мене реабiлi­тували лише 1965 року"


Легендарний “майор Вихор” напередоднi ювiлею — 100-рiччя (!) вперше розповiв невiдомi факти своєї бiографiї

Так-так, це той самий розвiд­ник, командир групи “Голос”, який далекого 1944 року врятував вiд знищення замiно­ваний древнiй Кракiв! Це вiн — прототип “шпигунського” роману Юлi­ана Семенова i фiль­­му “Майор Вихор”. З Героєм України Євгеном Степановичем Березняком ми зустрi­лись у його двокiмнатнiй київськiй квартирi, яку вiн дiстав ще у 1970-х роках, коли почав працювати у мiнiстерствi ос­вiти.


У свої 99 рокiв вiн зберiг свiтлу пам’ять i неперевершене почуття гумору. Про Березняка i тепер знiмають докумен­тальнi фiльми провiднi канали України, Росiї, Європи. Напередоднi 9 травня Євген Степанович не дуже ласкавий до iнтерв’юерiв, багатьом вiд­мовляє. Зробив виняток для “Експресу”, сказав, що хоче сказати дуже важливi речi газетi, якiй люди довiряють.

Ось про деякi маловiдомi моменти бiографiї розвiдника ми й говорили iз Євгеном Степановичем.

— Євгене Степановичу, iсторiя про те, як четвiрка вiдважних розвiдникiв добула вiдомостi про замiнування Кракова i передала їх у Центр, описана не раз. Ви врятували не лише древнє мiсто, а й десятки тисяч людських життiв. А яка винагорода чекала на вас за цей подвиг на Батькiвщинi?

 — Юрiй Шаповалов (“Гроза”) i Ася Жукова (“Груша”) отримали грошову премiю у розмiрi 1 тисяча i 500 злотих. А я i моя радистка Ольга “Комар” (Єлизавета Вологодська. — Авт.) опинились у фiльтрацiй­ному таборi НКВС. Взагалi, свою першу нагороду за порятунок Кракова я отримав аж 1964 року, i то не вiд своєї держави, а вiд Польщi. Це найвища їхня вiйськова вiдзнака —Срiбний хрест ордена “Вiртутi Мiлiтарi”.

06.07.13

Квадратура кола, або Знову "Великая Отечественная"

...Два томи накладом три тисячі примірників. А назва? Назва пречудова — "Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття". Нарешті... Не УРСР, а Україна. Значить дивимося на інфернальні події 1939–1945 років з київських пагорбів, а не з якихось інших. Значить доросли до здатності думати самі про себе, не озираючись, що скажуть сусіди. Втім, сусіди вже сказали. І досить прозоро. Нагадати?

"По поводу наших отношений с Украиной… Я позволю с вами не согласиться, когда вы сейчас сказали, что если бы мы были разделены, мы не победили бы в войне. Мы все равно бы победили, потому что мы страна победителей". Це слова президента Росії Володимира Путіна. І це ще не все. Долучаючи журналістів і широку публіку до власних знань, він стверджував, що статистика часів Другої світової нібито свідчить, що найбільші втрати понесла саме Росія — понад 70%: "Это значит, что война выиграна, не хочу никого обижать, за счет индустриальных ресурсов РФ. Это исторический факт, это все в документах".


Ну-ну, пане президенте. Щось вас — даруйте — занесло. На кінець листопада 1942 року німецькі окупанти загарбали близько 2 мільйонів квадратних кілометрів території тодішнього Радянського Союзу, яку населяло 85 мільйонів людей. А знаєте, скільки з них було в Україні? 41,7 мільйона. Німці окупували лише 17% території Росії з населенням у 27 мільйонів людей. І ви хочете сказати, що ви постраждали найбільше? А матеріальні ресурси, які перемістили з України на Схід і так ніколи і не повернули? Рахуватимемо, чиї це матеріальні ресурси? Втім, сперечатись з політиками, як мудро написав колись один російський класик, все одно, "что воду черпать решетом". Повернімося до двотомника.