09.10.13

Євген СТАХІВ – націоналіст, демократ і… останній молодогвардієць

З нагоди 95-річчя правдивого українського патріота
Євген Стахів


З нинішнім ювіляром Євгеном Стахівим я запізнався особисто наприкінці 1990-их років, коли працював над своїми  книгами про Українську Головну Визвольну Раду  (УГВР) та діючого провідника Організації Українських Націоналістів (1941-43) Миколу Лебедя. Після того ми час від часу зустрічались з ним переважно в Києві, а 2009 року – поблизу села Сприня на Львівщині, де якраз у липні 1944 року й постала УГВР, – цей «верховний та найвищий керівний  орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі»  в часі Другої світової війни та у повоєнні роки.  Тоді, як і натепер, пан Євген є Головою Середовища УГВР, замешкав у американському місті Волдвіку й, незважаючи на досить поважний вік, має чимало енергії, жваво цікавиться процесами на материковій Україні й часто відвідує рідні землі. Він є автором двох направду знаменитих книг – «Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя», яка вийшла друком 1995 року у київському видавництві «Рада» та оновленої книги  спогадів «Останній молодогвардієць» (Київ, видавництво «Варта», 2004).

Євген Стахів – людина невгамовна, людина дороги і поряд з цим він людина – рідкісно допитлива, цікава до всього, що і як складається в Україні, – писав про нього, передмовлюючи першу книжку споминів письменник Михайло Слабошпицький.  А ще – пан Євген – людина виняткової пам’яті, у своїй голові він тримає прізвища сотень людей, детально може пригадати про суть тих чи інших дискусій, перебіг подій та процесів. Прикметним є й те, що він уродженець Перемишлю, пройшов серйозну політичну еволюцію у своїх поглядах в роки останнього воєнного лихоліття якраз на території Східної та Наддніпрянської України, свідомо пройшов нелегкий шлях від прихильника чинного націоналізму, яку проповідувала Організація Українських Націоналістів (ОУН) у 1930-их роках, – до переконаного й послідовного демократа, для якого добро рідного народу, права й свободи людини та громадянина,  правовість, як така, та демократичні процедури співжиття у громадянському суспільстві є наріжним каменем розвитку вільної української людини в українській вільній державі.

«…Вірю, що треба писати правду про події без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам в подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших…»,  – переконаний Євген Стахів.  Такі «голу», неприкрашену правду ми маємо змогу читати в книжках нашого ювіляра.   Ось у своїй книзі «Останній молодогвардієць» він серед іншого зазначає:  «У зв’язку з… тими суперечками між націоналістами і комуністами в пам’яті спливають спомини одного з наших січових стрільців, котрий брав участь у бою на Маківці. Він оповідав, що коли вони виграли бій і йшли вперед, переглядаючи поранених і вбитих, в кишені на грудях одного солдата російської армії знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка — він його не вборонив од смерті. І як було боляче і прикро, що ми, українці в австрійській армії, воювали з українцями з російської армії. Брат проти брата, і навіть застрелили хлопця, котрий мав на серці «Кобзар»…».

…Людина складної й героїчної долі та довгого-короткого життя Євген Стахів,  – який мав псевдоніми в підпіллі – Борис, Павлюк, Стах, – народився 15 вересня 1918 року у Перемишлі в родині булавного Української Галицької Армії (УГА), учасника походу на Київ Павла Стахіва (1880-1960), він є братом знаменитого публіциста й громадсько-політичного діяча Володимира Стахіва (1910-1971), міністра закордонних справ в Українському Державному Правлінні, яке постало у Львові 30 червня 1941 року. Уся родина Стахівих  завжди жила ідеєю відновлення української державности, а всі шестеро дітей слідом за татом Павлом й мамою Казимирою до кінця присвятили себе боротьбі за Волю України.

Євген закінчив народну школу в Перемишлі у 1928 році та гімназію в Перемишлі, від 1932 року став членом Юнацтва ОУН,  членом ОУН – від 1934 року, а за два роки після цього – співробітником повітової управи перемишлянської «Просвіти», пізніше ж – бюро «Рідної школи», згодом студіював аґрономію  у Львівській політехніці. Наприкінці 1930-их років пан Євген виявив себе як член Карпатської Січі, був при її штабі, відділі січової розвідки та редакції хустської газети «Нова свобода». потрапив до мадярського полону, але згодом звідти утік. Напередодні вибуху  німецько-совєцької війни Євген Стахів разом з братом Володимиром працювали в «Українській пресовій службі» в Берліні, де майже одночасно, від березня 1940-го по червень 1941 року, молодший Стахів студіював виплавлювання сталі на факультеті металургії в Технішеґохшуле-Шарлотенбурґ.

З початком військових дій на українських теренах, від серпня 1941 року, Євген Стахів стає членом Південної Похідної групи вишколеної ОУН з-під стягу Степана Бандери (ОУН(б), що її очолював від вересня 1941 року в ранзі урядуючого (діючого) провідника Микола Лебедь. Зовсім ще молодою людиною пан Євген перебував на складній підпільній роботі протягом початку війни у Бердичеві, Кривому Розі, Кременчуці, Дніпропетровську, Маріуполі, Краснодоні та інших містах Донбасу. Та, прибувши на наші терени з ОУН-івським ґаслом «Україна для українців!», щоб пробудити на Сході та Наддніпрянщині національний дух, Є.Стахів, як і переважна більшість членів Похідних груп ОУН(б), зіткнувшись з новою дійсністю та поглядами, зблизившись з тамтешніми селянами, робітниками, інтелектуалами, зробили для себе висновок, що українську національну державу повинні розбудовувати всі нації й народності, які живуть на нашій землі. Особисто пан Євген, до такої думки прийшов, опинившись на Донбасі, де у підпіллі мав повсякчас розраховувати на повсякчасну допомогу не лише українців, але й росіян, греків, євреїв, татар, представників інших національностей, яких було так багато на тих теренах, і де говорили не лише про національні права етнічних українців, але й про соціально-економічний устрій майбутньої української держави та права всіх національних меншин, бо ж якраз така вільна Україна й мала стати  демократичною державою зі свободою підприємництва, різних форм власності, вільної преси та різних релігій.

В своєму нещодавньому інтерв’ю одній із українських газет Євген Стахів зазначав, що «…ця наша переорієнтація мала великий успіх. До нас приставало все більше людей, а головне — з молодого покоління і робітництва. Ми пішли до народу, почали говорити з ним мовою, яку він розумів. Він почав із нами співпрацювати, і це був найбільший успіх усієї нашої підпільної роботи. Відтоді в неї почали включатися інші національності: росіяни, татари, греки. Бо тепер цілковито змінилася роль підпільників-націоналістів: не керувати народом (який має бути тільки виконавцем волі малої групи керівного складу націоналістичної партії), а служити йому, бути з народом і для народу. Отже, ми стали на демократичну базу, і це був наш крок уперед…».

До речі, спогади Євгена Стахіва повністю підтверджуються дослідженнями, зробленими на основі даних із архівів совєцьких спецслужб. Дійсно, в місті Маріуполі 8 жовтня 1941 року з’явилася перша Похідна група ОУН(б), у складі її було 12 осіб очолюваних Василем Булавським, який скоріш за все належав до групи «Пума», що була  сформована зі студентів-українців Відня. Ця група була розділена на дві частини – перша вступила до поліції, інша – працювала перекладачами, – але обидві групи тепер мали змогу отримувати важливі дані, і шукати прихильників української ідеї. В.Булавський очолив відділ народної освіти Мар’їнського району, де працював разом з Тарасом Шкевритьком, якого у 1944 році розстріляло ґестапо.  Німці ж, дізнавшись про справжні наміри діяльності членів групи ОУН(б), заарештували їх та вислали з Донбасу. Похідна група ОУН(м) з’явилася у Донецьку наприкінці 1941 року, її керівником був Орест Зибачинський, вони знайшли прихильників української ідеї серед працівників поліції, але знову ж таки ґестапо встановило  керівництво групи й депортувало його на Захід. Наприкінці лютого 1942 року на Донбасі починала активно діяти група Євгена Стахіва та Івана Клима, в  Донецьку було навіть утворено міський провід ОУН. Начальник Донецького обласного управління НКВД полковник Дємідов у доповідній записці від 30 листопада 1943 року писав про точну кількість українського націоналістичного підпілля під час німецької окупації в різних районах Донеччини: «…По районах Сталінської області створені значні формування ОУН. Встановлено, що в місті Маріуполі організація ОУН нараховувала до трьохсот чоловік, у Краматорську – 120, у Слов’янську – 80, у Красноармійську – понад 50, у Макіївці – 60, Мар’їнці – 80, Ольгинці – 30 чоловік… В основному до ОУН..».

А чи могли підсовєцькі читачі роману Алєксандра Фадєєва «Молода гвардія» могли уявити, що збірний образ «зрадника», такого собі «Євгєнія Стаховіча» був дуже прозорим натяком на зовсім реального Євгена Стахіва, що вже був далеко за океаном й не міг спростувати цієї замовної й жахливої брехні, а літературний образ «зрадника» з дуже подібним прізвищем та іменем той же  таки, з дозволу сказати, письменник А.Фадєєв створив, переступивши через свої людські принципи, на догоду большевицькій партії й самому Сталіну!? Лише через довгі десятки років було встановлено документально, що ніхто інший, як той же Євген Стахів був справжнім та дійовим організатором українського підпілля, яке діяло на Донбасі впродовж 1941-1943 років. Образ «Євгєнія Стаховіча» став, на думку самого Євгена Стахіва, цілеспрямованою акцією і проти нього особисто, і проти українського націоналістичного підпілля в цілому. «… Старих петлюрівців лишилося не так вже й багато після сталінських репресій. І вони були надто обережними і вже застарими для такої небезпечної роботи. Наше підпілля потребувало молоді, і ми знаходили серед донеччан немало справжніх революціонерів. Причому, незалежно від національності…», –  писав пізніше Є.Стахів.

Сам же Алєксандр Фадєєв стверджував, що його твір на 3/4 побудований на документальних фактах. Але хто знав, що ті «факти» були відверто сфабриковані партійно-совєцькими органами та НКВД!?… Як відомо, А.Фадєєв, автор роману «Молода гвардія» 13 травня 1956 року, застрілився із револьвера на власній дачі, в передсмертній записці він, зокрема, написав: «…Не бачу можливості жити далі, оскільки мистецтво, якому я віддав своє життя, загублене самовпевнено-невіглаським керівництвом партії, і тепер вже не може бути врятоване…».

Ще в часі війни Євген Стахів став членом Закордонного Представництва УГВР (ЗП УГВР) і як один з уповноважених ЗП приступив до налагодження контактів з альянтами в Італії, Юґославії, з окремими дорученнями представництва перебував у Австрії, Польщі, Словаччині, Нідерландах, Бельгії (1944-1946), від 1949 року він  на еміґрації в США. Побіч названих мною вище двох книг він став автор  кількох десятків статей з історії та практики визвольної боротьби, був обраний заступником голови Українсько-Американської Координаційної Ради, був одним із керівників Товариства Українсько-Єврейських Зв’язків у Америці, членом Управи Українського Народного Дому в Нью-Йорку, а нині є головою Середовища УГВР.

Сьогодні останній з живих учасників бою за Карпатську Україну та член представництва підпільного парламенту УГВР 95–річний Євген Стахів стверджує, що «… Українська держава має визнати свою історичну тяглість і стояти на базі не УРСР, а УНР і УГВР», —, УГВР було зініційовано після того, як ОУН у 1943 році змінила свою платформу з тоталітарної на демократичну. А це, у свою чергу, — після того, як «західняки»–ОУН-івці з Похідними групами пішли на Схід і познайомилися з тамтешніми самостійниками. І сталося: гарячі карпатці, опинившись поряд з виваженими степовиками, згадали історію Запорозької Січі, про яку читали потай, навчаючись у польських школах. Згадали, що армія Української Народної Республіки, та й УПА устрій і термінологію (кіш, сотник, хорунжий) взяли від козаків, тож годилося б прийняти їх демократичний світогляд. Відбулася еволюція: від ідеології диктату — до ради і співпраці задля створення спільної демократичної держави. Хтось каже: незалежність України впала з неба. Але ж скільки було пролито крові століттями перед тим. Сталін вимордував цвіт українського народу — самих лише письменників понад 600. Вони були за червону, совєцьку, але ж Україну. Микола Хвильовий був за комуну, але за українську. А після війни були шістдесятники, дисиденти. То все — база Української Держави, за яку загинули мільйони людей. Їх подолали збройно, але вони не здалися. УГВР не капітулювала. До речі, вона не починала Україну «з себе». В Універсалі йдеться, що УГВР продовжує традицію Центральної Ради. У тому парламенті були представлені найрізноманітніші політичні групи. Президентом вибрали Кирила Осьмака з Полтавщини, членами були Іван Вовчук з Нікополя, Йосип Позичанюк, колишній комсомолець із Києва, Василь Потішко, колишній член Центральної Ради, есер. Вели переговори з тодішнім лідером мельниківців Олегом Ольжичем. Якби його не арештувало ґестапо у Львові — він приєднався б до УГВР. До речі, я був у Києві в жовтні 1941 року, зустрічався з Оленою Телігою, Іваном Рогачем. Провідник бандерівців Дмитро Мирон послав мене на переговори з мельниківцями, мовляв, потрібно співпрацювати, бо німці нас б’ють, а ми ще й між собою воюємо…. На жаль, навіть в УПА мало хто знав, чому відбулася зміна керівництва ОУН. Умови були складні і не було змоги всім членам пояснити її причини. Аналітики, очевидці й ідеологи змін, майже всі загинули. Ті, які вийшли з концтаборів, не пройшли тієї еволюції, що ми, вони переважно продовжували тоталітарну програму. У 1948 році на так званій Міттенвальдській конференції в ОУН знову стався розкол: закордонне представництво УГВР та «крайовики», що прийшли з України, і ті, що вийшли з концтаборів, на чолі з Бандерою і Стецьком. Ми називалися УГВР-івці (демократи), а ті — бандерівці (тоталітарники). Внутрішня боротьба була сильна. У 1990 році в Україну повернулися ті, що стояли на тоталітарній платформі. І сьогодні люди, які називають себе бандерівцями і мельниківцями, сповідують ідеологію, що була усунена з програми ОУН ще в 1943 році. Але їх не можна й порівнювати з УНА–УНСО, «Свободою» і «Братством». Просто в них така програма…».

Знаменитий письменник і громадсько-політичний діяч Дмитро Павличко писав 2004 року:  «…Євген Стахів, який з отроцтва перебував у лавах ОУН, пройшов страшні випробування смертями своїх друзів, боровся за демократичні засади в націоналістичних програмах, тобто переганяв у розвитку короткозорих зверхників, ніде не засумнівався в ідейній націленості свого життя… Націоналізм для нього – не патріотична теорія, а життя, підставою для якого є національний дух, що обіймає всі сфери взаємин між людьми. Націоналізм, точніше, патріотизм є для нього практичним щоденним життям, за межами якого – рабство, ницість, нікчемство духу…. Націоналізм для Євгена Стахова був з його юнацьких часів і зберігається досі як усвідомлення значимості свого життя… Ми можемо всіляко називати демократичний націоналізм Євгена Стахова, але саме ця ідеологія може й повинна бути поставлена не лише у підмурівки нашого державницького життя, але також у виховання свідомості, за якою людина іншої нації має право на вільний розвиток своєї мови, релігії й культури, і таким чином свобода одного народу має ставати свободою для інших народів…».

Мені ж видається, що, зважаючи на родинне виховання в українському дусі  та вроджені риси характеру Євген Стахів ще на початку життєвого шляху свідомо обрав для себе зовсім небезпечне й вкрай напружене життя та завжди жив у злагоді із власною совістю, задля добра для рідного народу. – А коли Людина живе саме так, то вона здатна здолати будь-які труднощі, бо сама Доля додає їй наснаги!… – З роси й води Вам, дорогий Євгене Павловичу!

Олександр Панченко, доктор права Українського Вільного Університету, адвокат з міста Лохвиці Полтавської області 

Немає коментарів:

Дописати коментар