12.06.16

Партизанка

     
Відомості про реальне, а не прикрашене радянською пропагандою партизанське підпілля пробиваються до суспільної свідомості майже так само натужно, як свого часу про Голодомор. За художніми фільмами «про партизанів», як за тюремним парканом, приховується справжній характер і хронологія подій українського підпілля. І страшні злочини проти нього — з боку «своїх». Про все це написала у книзі «Двічі страчені — Вічно живі» (Київ, 2006) журналістка, колишня учасниця підпілля на Чернігівщині, нині 82-річна Павлина Березовська. Їй допомагала донька одного з керівників підпілля Ніна Дяченко. Помешкання Павлини Леонідівни заставлене монографіями, мемуарами й художньою літературою про Другу світову війну, у шафах рядками стоять архівні теки із записами спогадів понад 100 очевидців — підпільників, партизанів, селян. Над цією 600-сторінковою книгою, в якій авторка розповідає про фальшивих «героїв» і про повернуті чесні імена знищених ними підпільників, працювала понад 40 років. Про це — наша розмова з Павлиною Березовською.

       — Радянські книжки й фільми нас навчали, що партизанським рухом мудро керувала Комуністична партія. Розкажіть, будь ласка, чи саме партпрацівники заснували підпілля на Чернігівщині?


      — Мій батько, безпартійний Леонід Товстенко, потрапив у німецький полон під Золотоношею разом з іншими такими ж неозброєними, без обмундирування новобранцями. Їх закрили у великій клуні. Батько підмовив земляків тікати і повернувся додому, в село Ярославка Бобровицького району на Чернігівщині. Коли трохи підлікувався, став шукати зв'язку з підпіллям. Пішов до одного комуніста, до другого — вони лякалися й казали, щоб більше до них не приходив з такими запитаннями. До речі, подібне було і в Новій Басані: перед окупацією компартійна верхівка зникла, завчасно відправивши в евакуацію свої сім'ї. Тоді батько послав мене до знайомого вчителя Андрія Ілліча в сусіднє село, який був зв'язаний з Бобровицьким районним підпіллям. Відтоді я стала зв'язковою.