29.04.13

Друга світова війна: викладання, дослідження, маніпулювання


На відміну від Росії та її колишніх колоній, замаскованих під назвою "СРСР", день закінчення Другої світової війни, перемогу над нацизмом людство відзначатиме 8-го, а не 9-го травня. Річ у тім, що саме 8 травня 1945 року (це було після другої години ночі) німецька делегація у місті Реймс у Франції підписала акт про безумовну капітуляцію Німеччини. Це не сподобалось Сталіну. Він наполіг, щоб у Берліні, в зоні радянської окупації, відбувся "дубль", друга церемонія підписання акта капітуляції. Сталося це у передмісті Берліна Карлсгорсті о 22 годині 43 хвилини за центрально-європейським часом (у Москві вже було 9 травня). Ще до підписання акта Йосип Сталін підписав указ Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем Перемоги.

Отак важлива для людства подія виявилась ніби розділеною "навпіл". До речі, за Сталіна свято Перемоги протрималось недовго: його відмінили у 1948-му з огляду на жахливі наслідки війни, зокрема на колосальну кількість калік, які унаочнювали банальну істину – як же можна СВЯТКУВАТИ те, що принесло стільки біди і горя.

Поновили День Перемоги як свято і вихідний лише за Леоніда Брежнєва у 1965 році. Поновили з метою політико-ідеологічного "цементування" суспільства. Усе це супроводжувалось відродженням сталінських міфів, героїзацією війни, а часом відвертою неправдою. Недаремно ж вважається, що перша жертва війни — це саме правда. Від шести до двадцяти мільйонів – такою була "амплітуда" кількості жертв війни в СРСР за Сталіна, Хрущова і Брежнєва. Горбачовська "перебудова" принесла нову цифру – 27 мільйонів. Трохи пізніше московські історики почали наполягати: війна забрала життя 32 мільйонів "радянських людей". 10 мільйонів припадає на Україну (так для України закінчилася війна колишніх "любих друзів" – Гітлера і Сталіна).

Змінювались вожді, цифри втрат, у історичному наративі акценти зміщувалися (наприклад, із Сталінграда на Малу землю), але було те, що залишалось завжди. Залишалось розуміння: Другу світову не слід випускати з поля зору, коли йдеться про викладання і дослідження. Почнімо з викладання.

17.04.13

Сергій Леп'явко презентував «Ілюстровану історію Чернігова»

16 квітня відбулася презентація нової книги відомого чернігівського науковця Сергія Леп'явка. Видання має назву «Ілюстрована історія Чернігова».

Учасника заходу були:
Сергій Леп'явко, професор Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, доктор історичних наук;  

Олександр Шкурат, меценат, почесний президент Благодійного фонду ім. двічі Героя Радянського Союзу О. Молодчого, депутат Чернігівської міської ради;
Ірина Соломаха, кандидат філософських наук, начальник відділу зв’язків з громадськістю міської ради.

Автор розказав присутнім, що книга представляє собою альбом ілюстрацій по історії Чернігова, який підкріплений мінімальною кількістю тексту, що пояснює представлені графічні об’єкти, не переобтяжуючи читачів надмірним обсягом історичних даних. 

Зі слів Сергія Леп'явко «Ілюстрована історія Чернігова» – результат співпраці великої кількості людей та інституцій, які протягом тривалого часу трудились над проектом, надавали фотографії з колекцій, займалися їх реставрацією, відновлювали карти, допомагали в видавництві. 

Одним  з меценатів, котрі сприяли виходу книги, був Олександр Шкурат, який зазначив, що для нього, як історика за освітою, було дуже приємно долучитися до роботи над такою необхідною для міста книгою, і він й надалі буде підтримувати і всіляко сприяти появі нових видань про історію міста Чернігова.

Ірина Соломаха додала, що альбом має всі шанси стати одним з символів Чернігова та допомогти розкритися йому не тільки на фоні України, а й Європи, а чернігівці зможуть ще більше полюбили місто через літературу високого стилю.

Книга надрукована в Києві видавництвом «Стилос», призначена для широкого кола шанувальників історії. Більше вісімсот  ілюстрацій,  більша частина  з яких друкується вперше, дають читачеві змогу краще уявити минуле древнього міста, а науково-популярний стиль тексту робить сприйняття інформації легким та цікавим.

ДОВІДКА: Сергій Леп'явко - автор понад 150 наукових праць з історії українського козацтва, міжнародних відносин ранньомодерної доби, порівняльної історії, історії Чернігова. Одне з найбільш популярних видань останнього періоду - «Чернігів. Історія міста».

14.04.13

Пам’ять про них невмируща

Фото з аукціону ebay
На аукціоні ebay сьогодні знайшов унікальну світлину періоду окупації Чернігова. Німецький фотограф зафіксував радянських військових полонених. Імовірно це осінь 1941 року, околиці Чернігова.

До світлини додаю матеріал про повстання в’язнів Яцівського табору, що відбулося 70 років тому, 22 лютого 1943 року. Статтю було опубліковано у газеті "Чернігівські відомості".



Історія Чернігова періоду його окупації німецько-фашистськими загарбниками насичена як трагічними, так і героїчними подіями. Однією з них було повстання в’язнів Яцівського табору для радянських військовополонених, що відбулося 70 років тому, 22 лютого 1943 року.


Не менш вікопомна подія трапилася на другий день після повстання, 23 лютого, коли каральний батальйон СД, який складався зі зрадників-українців, росіян, латишів та німців Поволжя, спалив разом із мешканцями приміське село Яцево, хутір Юрків поблизу нього та частину Бобровиці. Селяни були покарані за те, що надали допомогу втікачам з табору.


На той час у таборі, спорудженому біля села Яцево, утримувалося близько тисячі полонених. Всі вони перебували в надзвичайно тяжких умовах: жили в напівземляних бараках, що не опалювалися, їх нещадно мордувала охорона, яка складалася з 45 поліцаїв та 5 німців, їх вбивали по кілька чоловік щодня, голодували так, що вони хиталися від вітру.


Підготовкою повстання та втечею керували полонені командири РСЧА майор Андрій Самарін, військовий лікар Костянтин Іванов, старший лейтенант Андрій Мурза, лейтенант Іван Романенко, а також залізничник Микита Молібла та директор школи з села Свині (нині Улянівка) Платон Апанасенко.


На жаль, план повстання був виконаний тільки частково. Справа в тому, що підпільники перед нападом на комендатуру перерубали телефонний дріт, який з’єднував комендатуру табору з СД у Чернігові. Але німці встигли подзвонити в місто й попросити допомогу по іноземному кабелю, про існування якого підпільники не знали.


Повстанці знищили тих німців, які знаходилися в будинку комендатури, і захопили зброю, з допомогою якої почали вбивати охоронників. На 4-х баштах навколо табору перебували поліцаї з кулеметами в кожній. Але ледве вони встигли відкрити вогонь по повсталих в’язнях, як були розстріляні з кулемета однієї з башт, де чергував охоронник Гурок, пов’язаний з підпільниками. Він був місцевий, з села Новий Білоус, де німці знищили через 2 дні всіх його родичів за те, що Гурок порушив присягу фюреру.


З табору встигло вирватися на волю трохи більше 300 в’язнів, коли на автомашинах прибув на допомогу охоронцям каральний батальйон СД. Вони почали вбивати всіх підряд, хто замешкався в таборі, і потім кинулися переслідувати втікачів. Але темрява заважала їм упіймати кого-небудь.
Вранці 23 лютого карателі почали криваву розправу над селянами, багато з яких напередодні допомагали в’язням-втікачам. Їм давали одяг, взуття, годували, розказували, якими шляхами дістатися до лісів, де знаходяться партизани.


У селі Яцево гітлерівські нелюди забили 236 селян різного віку і спалили їхні хати. Скільки людей загинуло в хуторі Юрковому, саме хуторян, невідомо. Справа в тому, що на хутір поліцаї привозили на страту мешканців сусідньої Бобровиці. Їх заводили в хати, клали на підлогу і розстрілювали з автоматів і гвинтівок. Потім приганяли ще групу людей, клали на трупи і теж вбивали нещадно. І так продовжувалося, поки не заповнювали трупами всі приміщення. А потім хати підпалювали.


Зараз на луках, де до тієї трагедії стояв хутір Юрків, насипаний курган, на якому височіє скульптура жінки з дитиною на руках, а на схилі насипу вмонтована кам’яна плита з написом, що пам’ятник споруджено на згадку про загибель 712 мешканців Яцево, Юркова хутора і Бобровиці, які загинули від рук гітлерівських катів 23 лютого 1943 року. Вічна їм пам’ять!

Герард КУЗНЄЦОВ, краєзнавець
"Чернігівські відомості"

06.04.13

5 квітня, в 1919р. у Мотронинському монастирі було проголошено Холодноярську Республіку!

Мотронинський монастир став осередком українського повстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів та російських «білих» і «червоних» інтервентів), який очолювали брати Чучупаки.

Однією з перших клітин Холодноярської організації став відділ самооборони с. Мельників, який на прохання ігумені Мотриного монастиря створив і очолив місцевий вчитель Олекса Степанович Чучупак. Мета формування - захист скарбів Мотриного монастиря від російських дезертирів, які тікали із фронтів Першої світової додому. Чисельність першого мельничанського відділу самооборони становила 22 козаки.

Згодом, очевидно, вже в час підготовки до антигетьманського повстання, селяни Мельників звернулися до Василя Чучупака, який був не тільки старшим від брата Олекси, але й мав вище військове звання - прапорщик (Олекса - рядовий царської армії), - створити новий відділ, що той і здійснив. Збройний відділ складався з 400 селян, серед яких було багато родичів братів Чучупаків: куми, свати, дядьки, двоюрідні брати, небожі.

Звернення "Брати селяни і козаки" від 4 червня 1919 року було прийняте від імені "інформаційного Бюро Штабу Загону Холодного Яру". Ось його уривок: "Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, "що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр". Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру, хай буде дійсно козаком. Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю. Знайте, брати, що Холодний Яр дійсно буде нашим оплотом і він одіб'ється од усіх ворогів... "

Згодом утворилась Холодноярська республіка, територія якої охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів — отаманами (на згадку про минувшину).

У березні 1920 року Степова Дивізія армії УНР визволила Херсон від більшовиків та повела вдалий наступ на захід (через Білозерку) по лінії Кам'янка-Єградівка-Ружичів-Чигирин. Зупинилась дивізія в урочищі Холодний Яр, де з'єдналась з Холодноярськими збройними силами.

24 вересня 1920 в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада холодноярських отаманів, в ній узяли участь командири Степової Дивізії, отамани інших регіонів. На цій нараді Костю Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.

"Авторитет Холодного Яру був дуже великий, - зазначав історик-чекіст Борис Козельський, - його визнавало навіть багато отаманів, які йому не підлягали. Через свою географічну місцевість та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю".

Холодноярська Республіка проіснувала до 1922 року, коли більшовики обманом заманили холодноярських отаманів в засідку. Проте, навіть у полоні, в стінах Київської в'язниці, ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю і спробували звільнитись. Під час нерівного бою, всі вони загинули смертю героїв.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ! СЛАВА УКРАЇНІ!

Віталій Уманець, facebook