«НІКІТА РОК» - ПІСНЯ-ПРОКЛЯТТЯ, ЯКА ЗМУСИЛА ЧЕЛЕНТАНО ЗАМОВКНУТИ

6 січня легенді італійського кіно та музики Адріано Челентано виповнилося 88 років.

Адріано Челентано – людина-епоха, улюбленець мільйонів, актор, співак, режисер… Його фільми й пісні знають навіть ті, хто не чув його імені. Та є теми, про які митець не бажає говорити. Чому Челентано уникає Росію, чому він досі ховає свою думку щодо війни в Україні? Невже боїться розгнівати Кремль?

Адріано Челентано є унікальним прикладом артиста, який однаковою мірою здобув славу як кіноактор і музикант. Його творчі амплуа невід'ємні одне від одного: у фільмах він співає, танцює, грає на інструментах - словом, музика та кіно йдуть поруч із самого початку його кар’єри.

Публічний образ артиста часто асоціюється з бунтівним і ексцентричним стилем, особливо у 1960-х - епосі великих змін, космічних проривів та соціальних потрясінь, від культурної революції до боротьби за громадянські права.

Дійсно, не кожна публічна особа мусить говорити про політику. Але постійно уникати подібних тем просто неможливо. Адже суспільству завжди важливо знати про що і, головне, що думає його кумир. Невже Челентано справді байдуже до всього, крім творчості? А може, він просто боїться висловлюватися? Якщо так, то хто його налякав?

У ранній кар’єрі артиста є епізод, який, цілком імовірно, міг назавжди змусити його тримати язик за зубами.

1960 рік. Прем’єра музичної комедії відомого італійського режисера Лучо Фульчі «Крикуни на лаві підсудних». Зірковий склад: Челентано, Міна, Моранді, Даллара... Це був один із перших фільмів, що представляв в Італії нову молодіжну рок-н-рольну культуру. І хоча жанр стрічки легкий, та її посил доволі серйозний: молодих виконавців «судять» за новаторську музику, яку не сприймає старше покоління.

І ось на екрані з’являється він, молодий і зухвалий Адріано Черентано, який у стрічці грає самого себе - співака. Він виконує кілька пісень, одна з яких  «Нікіта Рок» (Nikita Rock). Ім’я «Нікіта» це тонкий натяк на Хрущова, тодішнього господаря Кремля. У пісні: «водка», балалайка, гротескні алюзії на Радянський Союз. Сарказму додає й те, що артист виконує цю композицію, акомпануючи собі на балалайці - символічному для Заходу уявленні про «російськість». Одним словом, у пісні повний набір західних стереотипів про СРСР.

Цікаво, що період “хрущовської відлиги” позначався певним потеплінням у міжнародних відносинах і культурних зв’язках. Радянський кінопрокат активно показував італійські стрічки - особливо історичні й комедійні. Подейкують, що Хрущов особисто переглядав фільми перед допуском до радянського прокату.

Схоже, що й «Крикуни на лаві підсудних» не залишились непоміченими радянською цензурою, і не пройшли її. Причина не лише рок-н-рол, який в СРСР сприймали вороже. А й особисті амбіції Хрущова, який не терпів жодних пародій на свою адресу. У 1960-му він виступав на Генасамблеї ООН, гримав кулаком, сварився з американцями… А тут італієць співає про «Нікіту».

Здавалося б, ну не потрапила кінострічка в радянський прокат, і що? Не перша, і не остання… Тисячі фільмів не змогли пробити комуністичну цензуру.  При цьому західна мас-культура не надто страждала і продовжувала задовольняти свого споживача. На забаганки Москви їй, мя’ко кажучи, було по-цимбалам. Ось тільки не для Адріано Челентано. На відміну від інших кінопісень, пісня «Нікіта Рок» назавжди зникла з репертуару співака.

Подейкують, що після прем’єри фільму «Крикуни на лаві підсудних» на адресу артиста почали надходити реальні погрози - як від радикальних італійських ліваків, так і від радянського КДБ. І що прикметно, об’єктом цькування та погроз став не режисер фільму Лучо Фульчі, а сам співак. Це так налякало Челентано, що він назавжди перестав згадувати свою участь у скандальному фільмі. До жодної офіційної дискографії співака пісня «Нікіта Рок» також не було включена. Її наче вирізали з життя артиста.

Ще одне непряме свідчення страху, що змусив Челентано «забути» про фільм і свою пісню. Артист почав уникати будь-яких контактів з радянськими імпресаріо і відмовлятися від запрошень відвідати СРСР. Лише в епоху горбачовської перебудови він зробив одне виключення. У червні 1987 року Адріано Челентано приїхав до Москви на запрошення Держкіно СРСР для презентації свого фільму «Джоан Луй» та провів два аншлагові концерти в спорткомплексі «Олімпійський». Під час спілкування з пресою митець стримано похвалив СРСР за позитивні зміни й висловив надію, що саме з Росії почнеться “великий вогонь, в якому згорить усе зло”. Що це було - пророцтво? Метафора? Ніхто цього так і не зрозумів.

Проте, лишається факт: а ні до СРСР, ні до Росії  Адріано Челентано жодного разу так більше і не приїздив. Він знову замовк і його загадкове мовчання триває й досі.

Олександр Соломаха