Блог історика: 1980 рік. Про атрибути радянських депутатів

Станіслав Цалик
Письменник, краєзнавець,
 сценарист, автор понад
1000 есеїв, присвячених
 маловідомим сторінкам
історії Києва та України.

35 років тому – 23 грудня 1980-го – парламент УРСР у Києві ухвалив постанову "Про нагрудні знаки і депутатські посвідчення". Вона визначала, як мають виглядати значки народних обранців і оті "корочки", що робили їх людьми вищого сорту.

Рішення затвердили без участі депутатського корпусу. Як саме? А просто: 23 члени президії дружно підняли руки – і готово.

Голова президії Олексій Ватченко звично підбив підсумок: "Одноголосно!" Після засідання постанову підписав він і секретар президії Яків Колотуха. Так у тогочасній Верховній Раді вирішували більшість питань.

Річ у тім, що парламент не працював на постійній основі як тепер. Всі 650 депутатів Верховної Ради УРСР 10-го скликання збиралися разом під скляним куполом тільки двічі на рік – на нетривалу сесію.

Радянський депутат – не професія. Це швидше функція – "слуга народу" (широковживане пропагандистське кліше). Професія – це коли за роботу одержуєш гроші, а радянський депутат працював безкоштовно. Адже виконував свої функції без відриву від основного місця роботи.

Натомість сесія ставала справжніми іменинами серця. Ще б пак! Дістаєш оплачувану відпустку і безкоштовний залізничний квиток до Києва. Поселяєшся у готелі на самісінькому Печерську, навпроти Верховної Ради. Готель той, до речі, унікальний – найвища тоді споруда в Україні. Ніколи ще депутат республіканського масштабу не сягав так високо - аж 22-го поверху! Проживання в цьому готелі, ясна річ, безкоштовне. Сніданок, обід і вечеря – теж.

Обов’язки пересічного депутата нескладні – відвідувати два засідання на день і одностайно голосувати, як усі. Жодних фракцій, коаліцій чи блокувань трибуни. Все тихо, спокійно, передбачувано. У вільний час народних обранців колективно везуть до музею Леніна, музею Великої Вітчизняної війни або Виставки передового досвіду.

Щоправда, погуляти по Києву, зазирнути до універмагу бракує часу. Але то не проблема – для депутатів влаштоване спеціальне "обслуговування" у стінах парламенту, там можна придбати різні приємні дефіцити.

Тиждень чи два безтурботного райського життя у Києві, а тоді на потяг – знову безкоштовний квиток – і ставай до праці. Щоправда, поки ти "служив народу" в Києві, замість тебе на основному робочому місці мозолився той самий народ – колеги по роботі. Тож маєш привезти зі столиці не лише розповіді про "зірок", яких бачив на сесії (серед депутатів 10-го скликання - поет-класик Микола Бажан, космонавт Павло Попович, академіки), але й презенти.

А за півроку свято повернеться. Це тільки студенту буває весело "від сесії до сесії", а радянському депутатові навпаки – під час сесії.

Засідання Верховної Ради УРСР у 1990 році

Депутатська недоторканість – заборона "притягнути-арештувати" – існувала і в радянські часи. А от, що справді дивує, так це можливість відкликати депутата, який "не виправдав довіру виборців або вчинив дії, не гідні високого звання депутата".

Щоправда, норма про відкликання так ніколи й не була застосована. Тому що депутатів "призначали" не виборці, а сама влада. Так звані вибори, де на одне місце претендував лише один кандидат, попередньо узгоджений у багатьох інстанціях, були фікцією.

Значок треба було носити завжди - навіть на побачення

Згадана груднева постанова 1980 року вимагала носити нагрудний знак – емалеве зображення державного прапора УРСР – "на лівому боці грудей". Інших вимог не було. Але неофіційно від депутатів вимагали обов’язково мати значок не лише під час прийому громадян або виступу на зборах, а всюди і завжди.

Інколи це створювало незручності. Приміром, незаміжня робітниця, яка стала депутаткою, мала йти на побачення з оцим значком. Або інженер-депутат мусив на стадіоні вболівати за улюблену футбольну команду винятково з нагрудним знаком.

Серед депутатських значків, як і серед їхніх носіїв, існувала ієрархія. Що вищий рівень ради, до якої обрана людина – сільська, районна в місті, міська, обласна, – то більшого розміру значок. Тобто здалеку видно, якого калібру ця шишка.

Натомість депутатські посвідчення були однакового розміру – 6 на 9 см, у твердій обкладинці, обтягнутій ледерином. Відрізнялися вони кольором. Якщо темно-зелена обкладинка – сільська рада. Вишнева – міська. Червона – обласна. А темно-коричнева – то вже вищий пілотаж. Такі мали депутати Верховної Ради УРСР.

bbc-Україна