 |
| МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ЯК КЕРМАНИЧ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ВТІЛЮВАВ У СОБІ ЯК СИЛЬНІ, ТАК І СЛАБКІ СТОРОНИ ПЕРШОГО ПАРЛАМЕНТУ СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ |
4 — 6 липня 1917 р. (за старим стилем) у Києві сталися події, які супроводжувалися силовим захопленням владних установ. Нині вони відомі як збройний виступ самочинного українського полку імені гетьмана Павла Полуботка. Об’єктивно ця акція була спрямована проти компромісу Української Центральної Ради і Тимчасового уряду, що напередодні був зафіксований у ІІ Універсалі УЦР. Тож вона мала сприяти її радикалізації від ідеї автономії та федерації до самостійності. За всім тим вимальовувалися постаті тоді ще нечисленних українських самостійників, зокрема Миколи Міхновського. Втім, їхня безпосередня організаційно-ідейна причетність залишилася не доведеною, але й не спростованою. За твердженням одного з сучасників, чернігівця Романа Бжеського, акції, подібні до київської, планувалися й у Житомирі та Чернігові. Але про чернігівську передісторію виступу досі хіба що згадувалося. Не в останню чергу через певну недовіру до тверджень згаданого джерела інформації — 1917 р. двадцятирічної людини, вчорашнього гімназиста, за власним твердженням — члена глибоко законспірованого Братства самостійників.
Згодом, перебуваючи на еміграції, Роман Бжеський стверджував, що лідером організації в Чернігові був його земляк і майже одноліток — Василь Елланський. А вся чернігівська історія зі створенням українського полку — не що інше, як справа самостійників. З огляду на майбутню долю Василя Еллана-Блакитного таке твердження виглядає бездоказово. Але деякі опосередковані факти можуть свідчити про протилежне.
Обидва діячі вперше як публічні постаті згадані одночасно: «Черниговская земская газета» повідомила, що 18 березня 1917 р. Роман та Василь виступили на українських зборах у Чернігові (проходили під головуванням визнаного лідера місцевої української громади Іллі Шрага). Крім українізації шкіл, створення українських секцій у земствах і деяких інших напрямків, велелюдне зібрання пунктом другим дещо несподівано розглянуло доволі дражливе для російської влади питання — заснування окремих українських полків.
Згодом, перебуваючи на еміграції, Роман Бжеський стверджував, що лідером організації в Чернігові був його земляк і майже одноліток — Василь Елланський. А вся чернігівська історія зі створенням українського полку — не що інше, як справа самостійників. З огляду на майбутню долю Василя Еллана-Блакитного таке твердження виглядає бездоказово. Але деякі опосередковані факти можуть свідчити про протилежне.
Обидва діячі вперше як публічні постаті згадані одночасно: «Черниговская земская газета» повідомила, що 18 березня 1917 р. Роман та Василь виступили на українських зборах у Чернігові (проходили під головуванням визнаного лідера місцевої української громади Іллі Шрага). Крім українізації шкіл, створення українських секцій у земствах і деяких інших напрямків, велелюдне зібрання пунктом другим дещо несподівано розглянуло доволі дражливе для російської влади питання — заснування окремих українських полків.
Привідкрити завісу часу допоможе постать Василя Елланського. Як стверджувала його мати, у передреволюційний період свою хату в Чернігові учорашній семінарист, а потім — студент перетворив на штаб-квартиру місцевої української молоді. У державних архівах збереглися зразки нелегальної літератури, якою захоплювався Василь. Серед іншого — самостійницького ґатунку журнал і такий, що містив заклики до створення української учнівської організації. Натомість Роман Бжеський згадує про заснування «братчиками» у другій половині 1916 р. Юнацької спілки та лідерство в ній Василя. Тоді в місті діяло декілька учнівських гуртків. Через них пройшли майбутні місцеві лідери революційних часів різного ґатунку. Власне, всі такого роду гурти виникли на основі одного молодіжного середовища — семінаристів, гімназистів, учнів реального училища, студентів. Імовірно, те саме стосується й наведеного свідчення.
 |
| ВАСИЛЬ ЕЛЛАН-БЛАКИТНИЙ — ОДИН ІЗ ТИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ДАЛЕКОГО 1917-го ДБАЛИ ПРО ТЕ, ЩОБ УКРАЇНА МАЛА ВЛАСНІ ЗБРОЙНІ СИЛИ |
Так чи інакше, але фактом є те, що справа організації українського війська в Чернігові пішла, мабуть, жвавіше, ніж будь-де, крім хіба що Києва. 4 квітня «Черниговская земская газета» надрукувала постанову Української військової ради, де йшлося про необхідність утворення українських військових частин. А наступного тижня ця ж газета вміщує «Відозву до мешканців м. Чернігова й його околиць» за підписом «військовий сотник національного війська України Василь Павленко». Автори документа закликали «незалежно від існуючої регулярної Армії, закласти з вільних людей українську сотню в м. Чернігові». Надалі сотник Василь Павленко стає ключовою публічною постаттю полку. Сценарій дуже нагадує утворення українського полку імені Богдана Хмельницького в Києві — там за ініціативою Військового клубу імені Павла Полуботка самочинно зібралися солдати-українці та проголосили себе бойовою одиницею. Зрештою, в Києві влада легалізувала полк. Того ж таки добивалися й ініціатори заснування другого полку в Чернігові, серед яких був і Роман Бжеський.
Як відомо, в перші тижні Української революції лідери Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським украй обережно ставилися до українізації війська, але згодом намагалися очолити цей рух. Голова Центральної Ради наводить у своїх спогадах показовий інцидент, що стався під час відкриття на початку травня І Українського військового з’їзду між ним та лідером самостійників: «...Я рішив його [змагання за лідерство на зібранні. — Авт.] тим, що просто злегка відпихнув Міхновського фізичним рухом і відкрив збори». Спробуємо уявити, який епізод міг би стати здобутком історії, якби візаві Михайла Сергійовича вчинив так само... Тож формування другого українського полку поза Києвом виглядає зрозумілим.
Як відомо, в перші тижні Української революції лідери Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським украй обережно ставилися до українізації війська, але згодом намагалися очолити цей рух. Голова Центральної Ради наводить у своїх спогадах показовий інцидент, що стався під час відкриття на початку травня І Українського військового з’їзду між ним та лідером самостійників: «...Я рішив його [змагання за лідерство на зібранні. — Авт.] тим, що просто злегка відпихнув Міхновського фізичним рухом і відкрив збори». Спробуємо уявити, який епізод міг би стати здобутком історії, якби візаві Михайла Сергійовича вчинив так само... Тож формування другого українського полку поза Києвом виглядає зрозумілим.
За свідченнями Романа Бжеського, в Чернігові солдати концентрувалися на території спортивного товариства «Сокіл». Умов для квартирування військ там не було, адже йшлося про переважно відкритий майданчик із невеликим будиночком. І це у квітні. Ситуація погіршувалася тим, що з правового погляду таке зібрання було незаконним, отже, жодного утримання військовослужбовці від держави не мали. Більше того, офіційно їх вважали дезертирами.
Зрештою, 24 квітня перша чернігівська українська сотня вирушила до Києва, а звідси — на позиції. Роман Бжеський пояснив дії українських військовиків угодою з російським військовим командуванням: солдати, які залишалися, легалізовувалися як один із куренів Богданівського полку, вони мали отримати зброю та одяг.
Однак проблеми відносин самопроголошеної військової частини з місцевими мешканцями та владою тривали й надалі. Власне, що означає для 40-тисячного міста кілька сотень (потім — тисяч) голодного, холодного, без грошей, з нечисленною старшиною війська — мабуть, коментувати не треба. Звідси й чутки про ймовірні погроми та грабунки, що поповзли Черніговом. Намагаючись якось заспокоїти чернігівців, командування полку 23 травня оприлюднило відозву, в якій закликало не вірити провокаційним чуткам про намір чинити непорядки і запевняло, що його патрулі затримуватимуть бешкетників, а сам полк незабаром вирушить на позиції.
Про негаразди в місті згадував Михайло Грушевський: «...На Чернігівщині українські запасники і урльопники пробували самочинно організуватися в український полк. До нас доходили тільки непевні й невиразні відомості, що адміністрація трактує їх як дезертирів, що вони окопалися в місті і їх беруть трохи не облогою». І далі: «...Одні брали цю справу легше, міркуючи, в ній було більше дезертирства, ніж національного самоозначення, інші не знали, що робити — бо й справді нічого не можна було зробити». На основі такого роду інформації згодом у Києві ухвалювали рішення.
Складнощі й суперечки навколо створення полку докладно описує і Роман Бжеський. Зокрема, він згадує про виступ на мітингу в Чернігові посланця Центральної Ради хорунжого Ф. Селицького, який казав про утворення полку як дезорганізацію армії, домагався негайної відправки солдатів на фронт. А ще про спробу промови Юрія Коцюбинського — на той час неформального лідера місцевих більшовиків, одного з небагатьох, хто вільно володів українською мовою. Втім, як згадує його товариш по партії, солдати «вкрай були засмучені тим, що українець говорить об інтернаціональній революції, а не об українській революції». Безуспішно виступили й місцеві меншовики.
Наприкінці травня доволі тихий Чернігів сколихнули досі небачені події. 28 травня до міста прибули представники українських військових, котрі мали відправити «решту козаків на поповнення одного з українських корпусів на фронті», залишивши в запасі лише одну сотню. Натомість о третій годині солдати Воронезької дружини із числа росіян та євреїв (на думку сучасників — «примітивні більшовики») «налаштовані певними особами, здійснили збройний напад на беззбройних козаків», але їх прогнали багнетами.
Під час виступу на українському губернському з’їзді сотник Василь Павленко спробував так пояснити виникнення конфлікту: «Кілька день салдати були без їжі й спали під небом. Потім нам дали помешкання і харчі. Але провокація і ворожнеча до нас не зникли. Хто що ні робив поганого, то все складали на українців».
30 травня український підрозділ таки вирушив із міста. Частина дорошенківців, яка прямувала до Києва, становила основу для полку імені гетьмана Павла Полуботка. Саме він на початку липня спробував захопити урядові установи в Києві. Водночас якісь підрозділи полку залишилися в Чернігові. Надалі з’являється термін «український батальйон». За спостереженням Дмитра Дорошенка (губернський комісар Чернігівщини із серпня до грудня 1917 р.), формувався він «майже конспіративно від комісара». Водночас, за його твердженням, «український батальйон виглядав дуже дисциплінованою частиною та поводився вище всяких похвал. Але до нього була неприязнь з боку ради і взагалі російської революційної демократії». Що й не дивно, з огляду на попередні події.
Збройне зіткнення в Чернігові безпосередньо вплинуло на зміст роботи зазначеного українського губернського з’їзду, який тривав із 8 до10 червня 1917 р. Під час обговорення військового питання серед делегатів виявилися дві виразні точки зору. Одну з них уособлював Василь Елланський. Він запропонував ухвалити постанову, аби «просити Генеральний військовий комітет України розслідувати діло з Воронезькою дружиною, і коли вона винна, то просити Генеральний комітет забрати її з Чернігова, залишивши українську частину». Таким чином, Василь рішучіше став на захист близьких Романові Бжеському дорошенківців. Але більшість делегатів випадок із воронежцями вирішила не згадувати.
Ситуація остаточно з’ясувалася 19 червня, коли воронежці в присутності делегатів полку імені гетьмана Петра Дорошенка постановили: «Прохати у військового генералітету про перетворення в полк український і злучення з полком, який тут вже є. Постановляємо майже одноголосно всією дружиною домагатися автономії України, а інцидент у Чернігові 28 травня — забути». Надалі події розгорталися уже в Києві. Вони стали начебто продовженням чернігівських та виявилися неабияким випробування для Центральної Ради.
Існування в Чернігові напередодні Лютневої революції 1917 р. молодіжного позапартійного об’єднання самостійницького напряму є доволі ймовірним. Принаймні, воно відповідає контексту свого періоду. Інше питання, наскільки суттєвим міг бути вплив такої спілки, чи були наміри учасників серйозними, а не свого роду захопливою молодіжною грою. Мабуть, існування згаданого осередку сприяло тому, що саме в Чернігові було здійснено другу після Києва спробу сформувати український полк — як під впливом щойно створеного Український військового клубу, так і з активною участю місцевих, переважно молодіжних, діячів. На спорідненість подій вказує й фактично однакова схема утворення самочинних військових частин у Києві та Чернігові. Домінуючі настрої дорошенківців не залишають сумнівів у свідомій та щирій підтримці української ідеї, але чи були вони прибічниками автономії, чи незалежності України, достеменно говорити складно. Скоріш за все, солдати не надто їх розрізняли. Ставлення влади та провідних політичних сил до дорошенківців у Чернігові виявилося таким самим, як і до полуботківців у Києві — для переважної частини політиків то була додаткова проблема, якої вони хотіли позбутися. В обох випадках військовослужбовцям довелося силоміць добиватися елементарного тилового забезпечення, доводити свою відданість українській ідеї та вимагати права на існування.
Зрештою, 24 квітня перша чернігівська українська сотня вирушила до Києва, а звідси — на позиції. Роман Бжеський пояснив дії українських військовиків угодою з російським військовим командуванням: солдати, які залишалися, легалізовувалися як один із куренів Богданівського полку, вони мали отримати зброю та одяг.
Однак проблеми відносин самопроголошеної військової частини з місцевими мешканцями та владою тривали й надалі. Власне, що означає для 40-тисячного міста кілька сотень (потім — тисяч) голодного, холодного, без грошей, з нечисленною старшиною війська — мабуть, коментувати не треба. Звідси й чутки про ймовірні погроми та грабунки, що поповзли Черніговом. Намагаючись якось заспокоїти чернігівців, командування полку 23 травня оприлюднило відозву, в якій закликало не вірити провокаційним чуткам про намір чинити непорядки і запевняло, що його патрулі затримуватимуть бешкетників, а сам полк незабаром вирушить на позиції.
Про негаразди в місті згадував Михайло Грушевський: «...На Чернігівщині українські запасники і урльопники пробували самочинно організуватися в український полк. До нас доходили тільки непевні й невиразні відомості, що адміністрація трактує їх як дезертирів, що вони окопалися в місті і їх беруть трохи не облогою». І далі: «...Одні брали цю справу легше, міркуючи, в ній було більше дезертирства, ніж національного самоозначення, інші не знали, що робити — бо й справді нічого не можна було зробити». На основі такого роду інформації згодом у Києві ухвалювали рішення.
Складнощі й суперечки навколо створення полку докладно описує і Роман Бжеський. Зокрема, він згадує про виступ на мітингу в Чернігові посланця Центральної Ради хорунжого Ф. Селицького, який казав про утворення полку як дезорганізацію армії, домагався негайної відправки солдатів на фронт. А ще про спробу промови Юрія Коцюбинського — на той час неформального лідера місцевих більшовиків, одного з небагатьох, хто вільно володів українською мовою. Втім, як згадує його товариш по партії, солдати «вкрай були засмучені тим, що українець говорить об інтернаціональній революції, а не об українській революції». Безуспішно виступили й місцеві меншовики.
 |
| МІТИНГ НА ПІДТРИМКУ I УНІВЕРСАЛУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ЯКИМ ПРОГОЛОШЕНО АВТОНОМНИЙ СТАТУС УКРАЇНИ. ЧЕРВЕНЬ 1917 р. |
Під час виступу на українському губернському з’їзді сотник Василь Павленко спробував так пояснити виникнення конфлікту: «Кілька день салдати були без їжі й спали під небом. Потім нам дали помешкання і харчі. Але провокація і ворожнеча до нас не зникли. Хто що ні робив поганого, то все складали на українців».
30 травня український підрозділ таки вирушив із міста. Частина дорошенківців, яка прямувала до Києва, становила основу для полку імені гетьмана Павла Полуботка. Саме він на початку липня спробував захопити урядові установи в Києві. Водночас якісь підрозділи полку залишилися в Чернігові. Надалі з’являється термін «український батальйон». За спостереженням Дмитра Дорошенка (губернський комісар Чернігівщини із серпня до грудня 1917 р.), формувався він «майже конспіративно від комісара». Водночас, за його твердженням, «український батальйон виглядав дуже дисциплінованою частиною та поводився вище всяких похвал. Але до нього була неприязнь з боку ради і взагалі російської революційної демократії». Що й не дивно, з огляду на попередні події.
Збройне зіткнення в Чернігові безпосередньо вплинуло на зміст роботи зазначеного українського губернського з’їзду, який тривав із 8 до10 червня 1917 р. Під час обговорення військового питання серед делегатів виявилися дві виразні точки зору. Одну з них уособлював Василь Елланський. Він запропонував ухвалити постанову, аби «просити Генеральний військовий комітет України розслідувати діло з Воронезькою дружиною, і коли вона винна, то просити Генеральний комітет забрати її з Чернігова, залишивши українську частину». Таким чином, Василь рішучіше став на захист близьких Романові Бжеському дорошенківців. Але більшість делегатів випадок із воронежцями вирішила не згадувати.
Ситуація остаточно з’ясувалася 19 червня, коли воронежці в присутності делегатів полку імені гетьмана Петра Дорошенка постановили: «Прохати у військового генералітету про перетворення в полк український і злучення з полком, який тут вже є. Постановляємо майже одноголосно всією дружиною домагатися автономії України, а інцидент у Чернігові 28 травня — забути». Надалі події розгорталися уже в Києві. Вони стали начебто продовженням чернігівських та виявилися неабияким випробування для Центральної Ради.
Існування в Чернігові напередодні Лютневої революції 1917 р. молодіжного позапартійного об’єднання самостійницького напряму є доволі ймовірним. Принаймні, воно відповідає контексту свого періоду. Інше питання, наскільки суттєвим міг бути вплив такої спілки, чи були наміри учасників серйозними, а не свого роду захопливою молодіжною грою. Мабуть, існування згаданого осередку сприяло тому, що саме в Чернігові було здійснено другу після Києва спробу сформувати український полк — як під впливом щойно створеного Український військового клубу, так і з активною участю місцевих, переважно молодіжних, діячів. На спорідненість подій вказує й фактично однакова схема утворення самочинних військових частин у Києві та Чернігові. Домінуючі настрої дорошенківців не залишають сумнівів у свідомій та щирій підтримці української ідеї, але чи були вони прибічниками автономії, чи незалежності України, достеменно говорити складно. Скоріш за все, солдати не надто їх розрізняли. Ставлення влади та провідних політичних сил до дорошенківців у Чернігові виявилося таким самим, як і до полуботківців у Києві — для переважної частини політиків то була додаткова проблема, якої вони хотіли позбутися. В обох випадках військовослужбовцям довелося силоміць добиватися елементарного тилового забезпечення, доводити свою відданість українській ідеї та вимагати права на існування.
Володимир Бойко, http://www.day.kiev.ua/237992
Коментарі
Дописати коментар