Настає дата, на яку звертав увагу хіба хто із фахівців. 20 червня 1942 року внаслідок рішення Державного комітету оборони Союзу РСР був створений Український штаб партизанського руху. Відтак на долю десятків тисяч партизанів та набагато більшої кількості жителів окупованих гітлерівцями територій відчутно впливав начальник цієї структури, невдовзі – комісар держбезпеки третього рангу Тимофій Строкач. Ми спробуємо повернутись на ці історичні перехресття..
— Іноді стверджують, що наша минувшина – суцільні білі плями. Заперечу – білі плями постійно межують із цілковито чорними, для українського народу, звісно. А ця лиховісна мозаїка ще й укрита нашаруваннями лаку різних кольорів, залежно від ангажованості дослідників. Із допомогою представника Українськго Інституту національної пам’яті в Чернігівській області Сергія Бутка спробуємо реставрувати бодай кілька фрагментів цієї, вкрай зіпсованої часом і людьми, картини. І почнімо, пане Сергію, з уточнення сил, що сперечалися на величезних теренах, які настільки катастрофічно полишила напризволяще доти «нєпобєдімая і лєгєндарная».
Сергій Бутко: — Це німецький окупаційний режим, з одного боку. З іншого – радянський партизанський рух. І з третього боку – український національно-визвольний рух. І з четвертого — польський рух опору, Армія Крайова та інші польські сили. Це – на Західній Україні.
Тобто зіткнення було між Радянським Союзом та його суперниками на окупованій території. Тут же йшла боротьба за незалежність України. І тут же була боротьба за те, щоб Західна Україна після війни залишилася складовою відновленої Польської держави. Тому ситуація ще більш трагічна та кривава: стільки збройних сил — і кожна боролася за своє.
— І кожна сила, по суті, роздирала на клапті мирне населення. Яке, через недолугість воєначальників, і особисто Сталіна, було кинуте на поталу, напризволяще внаслідок катастрофічного відступу радянських військ у перший період війни.
— Абсолютно правильно. Особисто Йосип Сталін і керівництво Радянського Союзу відповідальні за все те. Але Радянський Союз, його керівництво звинувачували саме окупованих. Всі, хто жив у Радянському Союзі, пам’ятають пункт в анкетах: «Чи проживали ви та ваші родичі на окупованій території?»
— Іноді стверджують, що наша минувшина – суцільні білі плями. Заперечу – білі плями постійно межують із цілковито чорними, для українського народу, звісно. А ця лиховісна мозаїка ще й укрита нашаруваннями лаку різних кольорів, залежно від ангажованості дослідників. Із допомогою представника Українськго Інституту національної пам’яті в Чернігівській області Сергія Бутка спробуємо реставрувати бодай кілька фрагментів цієї, вкрай зіпсованої часом і людьми, картини. І почнімо, пане Сергію, з уточнення сил, що сперечалися на величезних теренах, які настільки катастрофічно полишила напризволяще доти «нєпобєдімая і лєгєндарная».
Сергій Бутко: — Це німецький окупаційний режим, з одного боку. З іншого – радянський партизанський рух. І з третього боку – український національно-визвольний рух. І з четвертого — польський рух опору, Армія Крайова та інші польські сили. Це – на Західній Україні.
Тобто зіткнення було між Радянським Союзом та його суперниками на окупованій території. Тут же йшла боротьба за незалежність України. І тут же була боротьба за те, щоб Західна Україна після війни залишилася складовою відновленої Польської держави. Тому ситуація ще більш трагічна та кривава: стільки збройних сил — і кожна боролася за своє.
— І кожна сила, по суті, роздирала на клапті мирне населення. Яке, через недолугість воєначальників, і особисто Сталіна, було кинуте на поталу, напризволяще внаслідок катастрофічного відступу радянських військ у перший період війни.
— Абсолютно правильно. Особисто Йосип Сталін і керівництво Радянського Союзу відповідальні за все те. Але Радянський Союз, його керівництво звинувачували саме окупованих. Всі, хто жив у Радянському Союзі, пам’ятають пункт в анкетах: «Чи проживали ви та ваші родичі на окупованій території?»
— І цей пункт істотно впливав на подальшу долю людини.
Але звідки взялася ця параноїдальна, вибачте, точка зору? Самі ж людей облишили беззахисними, повторюю – і їх же потім звинуватили та й, мало того, системно нищили вже в останні роки війни, коли визволялася Україна.
— Населення України в першу чергу думало, як вижити в цій страшній ситуації. А радянські партизани, головною метою в боротьбі яких було знищення ворога – вони якраз не звертали уваги на те, як окупанти будуть ставитися до населення.
— Не варто забувати, що це була не народна ініціатива. А до серпня 1941 року системою НКВС і не тільки було заслано близько двох тисяч партизанських загонів загальною чисельністю порядка 30 тисяч осіб. Швидше, мабуть, не як партизани, а як диверсанти і як якась спроба вплинути на ситуацію у співпраці мирного населення з окупантами. Тобто першопочатково, повторюю, це не була ініціатива народу України. Це була ініціатива влади.
— В директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941 року було прямо сказано про організацію радянського партизанського руху. І це покладалося на партійні органи, на Головне розвідувальне управління, на органи державної безпеки. Тобто партизанські загони, які створювалися напередодні відступу радянських військ – це структури, ініційовані владою. І, що цікаво, на 1942 рік із цих двох тисяч загонів зв’язок змогли відновити тільки 22. Тобто вони або були розгромлені, або розбіглися. На першому етапі (1941-1942 роки) доля радянського партизанського руху була не просто драматична, а трагічна.
Я хочу нагадати, що з приходом німецьких окупантів до України виникла ситуація, коли з новою силою загострилися всі ті конфлікти, які були напередодні війни.
— Люди добре пам’ятали трагедію колективізації, Голодомору, наступних репресій...
— І почалася помста. Бо кого в першу чергу організовували в ці партизанські загони? Партійних, радянських активістів, представників НКВС. Тобто тих людей, які здійснювали сталінську політику на території України. А це означає — була величезна кількість ображених, які хотіли помститися. В архівах і досі залишилося дуже багато матеріалів, коли в 1941-му, на початку 1942-го була маса – російською мовою – «доносов» на ім’я німецької влади. Що такі-то є радянськими чи комуністичними активістами. І це якраз відображення того протистояння в українському суспільстві – як наслідок сталінської комуністичної політики у 20-30-ті роки. Ця надзвичайно трагічна й сумна ситуація множила жертви з обох сторін.
— І особливо це проявилося, коли настав перелом у війні, настав 1943 рік. Активізувалися доти принишклі формування того ж самого Федорова на Чернігівщині, Ковпака на Сумщині...
— Я хочу спочатку відійти до 1941 року, інакше ми нічого не зрозуміємо, що робиться в 1943-му. Справа полягає в тому, що цілий ряд документів, який завершував наказ Ставки Верховного Головнокомандування від 17 грудня 1941 року № 428, широко відомий наказ – увесь цей комплекс документів затверджував тактику дій партизанського руху.
Це була тактика випаленої землі.
— Землі власного народу. Власних підданих, громадян.
— Дивіться. «Всі населені пункти на відстані 40-60 кілометрів у глибину від лінії фронту та на 20-30 кілометрів по ліву й праву сторони від доріг, на котрих знаходяться ворожі війська — мусять бути спалені і зруйновані». Це я цитую документ. «Для знищення населених пунктів в означеному радіусі наказую використовувати авіацію, артилерію, а також команди лижників, партизанські групи, що повинні бути оснащені пляшками з запалювальною сумішшю. При вимушеному відході наших частин виводити з собою населення і обов’язково знищувати всі населені пункти, щоб ворог не міг їх використовувати».
В цьому документі є два варіанти. Є офіційний і є той, який представив російський письменник Володимир Бадшев, котрий посилається на Центральний архів Міністерства оборони СРСР – фонд 353, опис 58-64, справа 1, аркуш 2. Чому я все це кажу? Тому що в цьому документі написано наступне: «Більшість задіяних у цьому важливому державному завданні повинні бути переодягнені у трофейну форму німецького вермахту та військ СС. Щоб після кожної каральної експедиції залишалися свідки. Які потім можуть повідати про злодійства фашистів. Це повинно розбудити ненависть до фашистських окупантів, полегшити вербування партизанів у тилу ворога».
І якраз навколо процитованих мною щойно рядків і йде боротьба дослідників. Більшість істориків говорить, що весь масив фактів партизанського руху показує: радянський партизанський рух був націлений тільки на винищення ворога. Але він не був націлений на захист населення. Таким чином, із цього документа випливає , наполягають неофіційні історики в Росії та на Заході, що радянському керівництву було вигідно, щоб німецькі окупанти здійснювали злочини. Або їх можна було звинувачувати в цих злочинах. І тому, наприклад, коли чернігівський історик Сергій Павленко говорить, що трагедія Корюківки, 1-3 березня 1943 року, коли карателі знищували ціле містечко, а партизани не допомогли – він каже, що таким чином знищено більше 200 сіл на території України… Радянські партизани… Жодного разу не зафіксовано, щоб вони виступили на захист цього населення.
— Отут я вас, Сергію, зупиню. Маємо аудіодокумент. Річ у тім, що в тому самому Корюківському районі донедавна була жива донька тодішнього солдата — він загинув, Іван Давиденко... Моя співрозмовниця своїм дитячим сприйняттям зафіксувала отаку собі невеличку картинку з натури – про взаємини населення з німцями й партизанами. Отже, Параска Іванівна Трейтяк.
— У батька був білий білет, пізніше взяли його. Пройшли вони десь у Росію, а тоді, десь через місяць, батько приходить додому. Що таке? А це, каже, нас, таких кволих, до Росії догнали, а німець почав бомбить. Так начальник їхній сказав — спасайтесь, хлопці, як хто може. І розійшлися вони по домівках. І батько був із нами до 1943-го.
— Були німці в селі, партизани? Що відбувалося?
— Спершу, коли йшли німці, ми навіть виходили, дивилися. Німці їхали мотоциклами, машинами — а в нас же не було мотоциклів, нічого. Заходять у хату, шнапс просять — горілку. Сало просили й горілку. А тоді вже, дальше, не питали нічого… Брали курей, поросят, смалили… Вже грабували — все підряд.
— А чим батько займався в період окупації німецької?
— Один раз пішов, у партизани його забрали. Загін Ковпака йшов. Зайшли, забрали й повели. Він молодий іще був, а бороду таку запустив, що як старий. Каже, іду і спотикаюсь, а ззаду йде і начальник: «Чого ти, старий, спотикаєшся?» — «Та я не бачу, — кажу. — Я нічого вночі не бачу». — «Тоді знаєш що? Ось кущі, так іди додому. А то наші зустрінуть, так тебе уб’ють».
— А його забирали з якою метою – щоб він воював разом із партизанами?
— Видно, щоб воював… А потім було таке, що у нас хата валилася. Поїхав привезти деревину, а партизани там побачили, до нього — й до дерева поставили. Поставили до сосни й хотіли стрілять. Попросився, вони його не вбили. Приїхав, матері каже: «Більше, Насте, нікуди не поїду». Дома господарював. Земелька була… А коли німця прогнали — зразу на фронт.
Німець відступав. Староста зібрав людей і каже: «Так, люди добрі. Німець віддступає. Ми не знаємо, що він думає. Рятуйтеся, хто як може. Беріть корів, хто коня, в кого що є, в кущі, в ліс – хто куди».
— Тобто на цей час ви вже знали, що німці проводили каральні акції, нищили людей, палили…
— Так. Як партизани пройдуть, німці прийдуть і спалять село наше…
— І що це значить? Партизани вбивали когось із німців, а німці палили села?
— Авжеж. Проїхав селом, Кучугурами, німець на мотоциклі, а партизани з кущів стріляли і вбили його. Чи поранили. А тоді вернулися німці – село все палять, і дітей, і старих.
— Так а навіщо ж партизани таке чинили? Вони ж знали, що німці людей понищать.
— Хто його знає… Ось отут, у Рибинську… Пройшли партизани. А німці почули, що тут партизани, й забрали всіх чоловіків, хлопців, кого вдома схопили. В хату завели, зачинили. Запалили, всіх і повбивали. Неправильно робили партизани.
— А тепер знову до вас, пане Сергію. Бабуся наївно каже: «Неправильно робили партизани». Але ж вони робили те, що їм було наказано.
— Це все вкладалося в концепцію тактики випаленої землі. Це по-перше. По-друге, радянський партизанський рух, ті ж з’єднання Федорова, Ковпака, Сабурова, Наумова й багато інших – вони надзвичайно жорстко контролювалися партійно- радянським керівництвом і державною безпекою. Я можу сказати, що керівником Штабу українського партизанського руху був відомий Тимофій Строкач, якому у грудні 1942 року присвоїли звання комісара держбезпеки 3-го рангу. Радянські партизани (я маю на увазі керівників), якби вони діяли не в межах цієї концепції, були би просто зліквідовані.
Згадаємо хоча би трагічну долю відомого комісара партизанського з’єднання Ковпака Руднєва. Одна з версій говорить, що він був убитий агентом НКВС саме тому, що, скажімо так... намагався людяніше робити партизанську політику.
Ми не можемо закреслити нічого. Одна тільки рейкова війна, яка ввійшла в історію, нанесла ворогу великий удар. Німецькі генерали, той же Гальдер у своєму щоденнику позначає, наскільки радянський партизанський рух шкодив окупантам...Але з іншого боку – такі дії, які не були націлені на захист населення, несли йому якраз багато горя.
Скажу більше – тут не можна нікого виправдовувати. Я зі страхом дивлюся на те, що, коли говорять про негативну діяльність радянських партизанів, про яку треба говорити – водночас складається враження, що нібито можна виправдовувати гітлерівських окупантів. Ні. Вони ставили за мету, за концепцією Гітлера, винищення більшості населення України. Заселення сюди 10 мільйонів німців, а ті українці, котрі залишаться – повинні бути їхніми рабами. І в цю політику якраз природно вкладалася тактика нацистських окупантів, коли за одного вбитого німця розстрілювали 50-100 заручників. Радянські партизани просто ігнорували цей факт, на відміну від грецьких партизанів або «макі», тобто французьких партизанів. І таким чином дії обох сил призводили до колосальних втрат населення. Величезної кількості жертв.
Що ж, горе тій чайці, горе тій небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі... Коли ж перейти від щемливої народної пісні до жорстких історичних перехресть, та ще й згадати віковічний досвід міжнародного права, стає зрозумілим різниця між його суб’єктами та об’єктом. Щоби зрозуміліше – між тими, хто – й між тим, кого. Вистраждана незалежність України нарешті перемістила нашу державу до рангу суб’єктів. І якщо продовжувати метушню між Заходом і Сходом, говорити про ті чи інші зближення, не варто забувати, що ця стадія взаємин притаманна і кролику з удавом.
Ростислав МУСІЄНКО, "Деснянська правда"
Але звідки взялася ця параноїдальна, вибачте, точка зору? Самі ж людей облишили беззахисними, повторюю – і їх же потім звинуватили та й, мало того, системно нищили вже в останні роки війни, коли визволялася Україна.
— Населення України в першу чергу думало, як вижити в цій страшній ситуації. А радянські партизани, головною метою в боротьбі яких було знищення ворога – вони якраз не звертали уваги на те, як окупанти будуть ставитися до населення.
— Не варто забувати, що це була не народна ініціатива. А до серпня 1941 року системою НКВС і не тільки було заслано близько двох тисяч партизанських загонів загальною чисельністю порядка 30 тисяч осіб. Швидше, мабуть, не як партизани, а як диверсанти і як якась спроба вплинути на ситуацію у співпраці мирного населення з окупантами. Тобто першопочатково, повторюю, це не була ініціатива народу України. Це була ініціатива влади.
— В директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941 року було прямо сказано про організацію радянського партизанського руху. І це покладалося на партійні органи, на Головне розвідувальне управління, на органи державної безпеки. Тобто партизанські загони, які створювалися напередодні відступу радянських військ – це структури, ініційовані владою. І, що цікаво, на 1942 рік із цих двох тисяч загонів зв’язок змогли відновити тільки 22. Тобто вони або були розгромлені, або розбіглися. На першому етапі (1941-1942 роки) доля радянського партизанського руху була не просто драматична, а трагічна.
Я хочу нагадати, що з приходом німецьких окупантів до України виникла ситуація, коли з новою силою загострилися всі ті конфлікти, які були напередодні війни.
— Люди добре пам’ятали трагедію колективізації, Голодомору, наступних репресій...
— І почалася помста. Бо кого в першу чергу організовували в ці партизанські загони? Партійних, радянських активістів, представників НКВС. Тобто тих людей, які здійснювали сталінську політику на території України. А це означає — була величезна кількість ображених, які хотіли помститися. В архівах і досі залишилося дуже багато матеріалів, коли в 1941-му, на початку 1942-го була маса – російською мовою – «доносов» на ім’я німецької влади. Що такі-то є радянськими чи комуністичними активістами. І це якраз відображення того протистояння в українському суспільстві – як наслідок сталінської комуністичної політики у 20-30-ті роки. Ця надзвичайно трагічна й сумна ситуація множила жертви з обох сторін.
— І особливо це проявилося, коли настав перелом у війні, настав 1943 рік. Активізувалися доти принишклі формування того ж самого Федорова на Чернігівщині, Ковпака на Сумщині...
— Я хочу спочатку відійти до 1941 року, інакше ми нічого не зрозуміємо, що робиться в 1943-му. Справа полягає в тому, що цілий ряд документів, який завершував наказ Ставки Верховного Головнокомандування від 17 грудня 1941 року № 428, широко відомий наказ – увесь цей комплекс документів затверджував тактику дій партизанського руху.
Це була тактика випаленої землі.
— Землі власного народу. Власних підданих, громадян.
— Дивіться. «Всі населені пункти на відстані 40-60 кілометрів у глибину від лінії фронту та на 20-30 кілометрів по ліву й праву сторони від доріг, на котрих знаходяться ворожі війська — мусять бути спалені і зруйновані». Це я цитую документ. «Для знищення населених пунктів в означеному радіусі наказую використовувати авіацію, артилерію, а також команди лижників, партизанські групи, що повинні бути оснащені пляшками з запалювальною сумішшю. При вимушеному відході наших частин виводити з собою населення і обов’язково знищувати всі населені пункти, щоб ворог не міг їх використовувати».
В цьому документі є два варіанти. Є офіційний і є той, який представив російський письменник Володимир Бадшев, котрий посилається на Центральний архів Міністерства оборони СРСР – фонд 353, опис 58-64, справа 1, аркуш 2. Чому я все це кажу? Тому що в цьому документі написано наступне: «Більшість задіяних у цьому важливому державному завданні повинні бути переодягнені у трофейну форму німецького вермахту та військ СС. Щоб після кожної каральної експедиції залишалися свідки. Які потім можуть повідати про злодійства фашистів. Це повинно розбудити ненависть до фашистських окупантів, полегшити вербування партизанів у тилу ворога».
І якраз навколо процитованих мною щойно рядків і йде боротьба дослідників. Більшість істориків говорить, що весь масив фактів партизанського руху показує: радянський партизанський рух був націлений тільки на винищення ворога. Але він не був націлений на захист населення. Таким чином, із цього документа випливає , наполягають неофіційні історики в Росії та на Заході, що радянському керівництву було вигідно, щоб німецькі окупанти здійснювали злочини. Або їх можна було звинувачувати в цих злочинах. І тому, наприклад, коли чернігівський історик Сергій Павленко говорить, що трагедія Корюківки, 1-3 березня 1943 року, коли карателі знищували ціле містечко, а партизани не допомогли – він каже, що таким чином знищено більше 200 сіл на території України… Радянські партизани… Жодного разу не зафіксовано, щоб вони виступили на захист цього населення.
— Отут я вас, Сергію, зупиню. Маємо аудіодокумент. Річ у тім, що в тому самому Корюківському районі донедавна була жива донька тодішнього солдата — він загинув, Іван Давиденко... Моя співрозмовниця своїм дитячим сприйняттям зафіксувала отаку собі невеличку картинку з натури – про взаємини населення з німцями й партизанами. Отже, Параска Іванівна Трейтяк.
— У батька був білий білет, пізніше взяли його. Пройшли вони десь у Росію, а тоді, десь через місяць, батько приходить додому. Що таке? А це, каже, нас, таких кволих, до Росії догнали, а німець почав бомбить. Так начальник їхній сказав — спасайтесь, хлопці, як хто може. І розійшлися вони по домівках. І батько був із нами до 1943-го.
— Були німці в селі, партизани? Що відбувалося?
— Спершу, коли йшли німці, ми навіть виходили, дивилися. Німці їхали мотоциклами, машинами — а в нас же не було мотоциклів, нічого. Заходять у хату, шнапс просять — горілку. Сало просили й горілку. А тоді вже, дальше, не питали нічого… Брали курей, поросят, смалили… Вже грабували — все підряд.
— А чим батько займався в період окупації німецької?
— Один раз пішов, у партизани його забрали. Загін Ковпака йшов. Зайшли, забрали й повели. Він молодий іще був, а бороду таку запустив, що як старий. Каже, іду і спотикаюсь, а ззаду йде і начальник: «Чого ти, старий, спотикаєшся?» — «Та я не бачу, — кажу. — Я нічого вночі не бачу». — «Тоді знаєш що? Ось кущі, так іди додому. А то наші зустрінуть, так тебе уб’ють».
— А його забирали з якою метою – щоб він воював разом із партизанами?
— Видно, щоб воював… А потім було таке, що у нас хата валилася. Поїхав привезти деревину, а партизани там побачили, до нього — й до дерева поставили. Поставили до сосни й хотіли стрілять. Попросився, вони його не вбили. Приїхав, матері каже: «Більше, Насте, нікуди не поїду». Дома господарював. Земелька була… А коли німця прогнали — зразу на фронт.
Німець відступав. Староста зібрав людей і каже: «Так, люди добрі. Німець віддступає. Ми не знаємо, що він думає. Рятуйтеся, хто як може. Беріть корів, хто коня, в кого що є, в кущі, в ліс – хто куди».
— Тобто на цей час ви вже знали, що німці проводили каральні акції, нищили людей, палили…
— Так. Як партизани пройдуть, німці прийдуть і спалять село наше…
— І що це значить? Партизани вбивали когось із німців, а німці палили села?
— Авжеж. Проїхав селом, Кучугурами, німець на мотоциклі, а партизани з кущів стріляли і вбили його. Чи поранили. А тоді вернулися німці – село все палять, і дітей, і старих.
— Так а навіщо ж партизани таке чинили? Вони ж знали, що німці людей понищать.
— Хто його знає… Ось отут, у Рибинську… Пройшли партизани. А німці почули, що тут партизани, й забрали всіх чоловіків, хлопців, кого вдома схопили. В хату завели, зачинили. Запалили, всіх і повбивали. Неправильно робили партизани.
— А тепер знову до вас, пане Сергію. Бабуся наївно каже: «Неправильно робили партизани». Але ж вони робили те, що їм було наказано.
— Це все вкладалося в концепцію тактики випаленої землі. Це по-перше. По-друге, радянський партизанський рух, ті ж з’єднання Федорова, Ковпака, Сабурова, Наумова й багато інших – вони надзвичайно жорстко контролювалися партійно- радянським керівництвом і державною безпекою. Я можу сказати, що керівником Штабу українського партизанського руху був відомий Тимофій Строкач, якому у грудні 1942 року присвоїли звання комісара держбезпеки 3-го рангу. Радянські партизани (я маю на увазі керівників), якби вони діяли не в межах цієї концепції, були би просто зліквідовані.
Згадаємо хоча би трагічну долю відомого комісара партизанського з’єднання Ковпака Руднєва. Одна з версій говорить, що він був убитий агентом НКВС саме тому, що, скажімо так... намагався людяніше робити партизанську політику.
Ми не можемо закреслити нічого. Одна тільки рейкова війна, яка ввійшла в історію, нанесла ворогу великий удар. Німецькі генерали, той же Гальдер у своєму щоденнику позначає, наскільки радянський партизанський рух шкодив окупантам...Але з іншого боку – такі дії, які не були націлені на захист населення, несли йому якраз багато горя.
Скажу більше – тут не можна нікого виправдовувати. Я зі страхом дивлюся на те, що, коли говорять про негативну діяльність радянських партизанів, про яку треба говорити – водночас складається враження, що нібито можна виправдовувати гітлерівських окупантів. Ні. Вони ставили за мету, за концепцією Гітлера, винищення більшості населення України. Заселення сюди 10 мільйонів німців, а ті українці, котрі залишаться – повинні бути їхніми рабами. І в цю політику якраз природно вкладалася тактика нацистських окупантів, коли за одного вбитого німця розстрілювали 50-100 заручників. Радянські партизани просто ігнорували цей факт, на відміну від грецьких партизанів або «макі», тобто французьких партизанів. І таким чином дії обох сил призводили до колосальних втрат населення. Величезної кількості жертв.
Що ж, горе тій чайці, горе тій небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі... Коли ж перейти від щемливої народної пісні до жорстких історичних перехресть, та ще й згадати віковічний досвід міжнародного права, стає зрозумілим різниця між його суб’єктами та об’єктом. Щоби зрозуміліше – між тими, хто – й між тим, кого. Вистраждана незалежність України нарешті перемістила нашу державу до рангу суб’єктів. І якщо продовжувати метушню між Заходом і Сходом, говорити про ті чи інші зближення, не варто забувати, що ця стадія взаємин притаманна і кролику з удавом.
Ростислав МУСІЄНКО, "Деснянська правда"
Коментарі
Дописати коментар