Десять років тому Леонід Кучма, на той час Президент України, підписав Указ про святкування 22 вересня Дня партизанської слави. Відтоді щороку цього осіннього дня наша країна офіційно вшановує подвиг учасників боротьби з фашизмом у часи Великої Вітчизняної війни.
До війни треба бути готовим
Велику Вітчизняну війну по праву можна називати всенародною. Широкий розмах партизанського руху та героїзм патріотів-підпільників, які зробили неоціненний внесок у перемогу над фашизмом, є безумовним підтвердженням цього. З перших днів війни німцям вдалося захопити значну територію Радянського Союзу. На окупованих землях ворог створював систему матеріально-технічного забезпечення своїх військ, намагався максимально повно використати захоплену радянську інфраструктуру й примусити населення до покори. Тому з початком наступу фашистів на Країну Рад гостро постало питання протидії намірам окупантів. Примітно те, що дезорганізувати тил ворожих військ мав широкомасштабний партизанський рух. Слід зазначити, що ще перед початком війни, не виключаючи ймовірності вторгнення противника, радянське керівництво вживало різних заходів із завчасної підготовки визвольного руху. Зокрема, облаштовувались схованки зі зброєю, боєприпасами, продовольством та матеріально-технічними засобами, а також готувались кадри для диверсійних формувань.
Зародження Руху Опору почалося вже влітку 1941-го. Саме тоді з’явилися перші відповідні вказівки командування Червоної Армії та лідерів партійних органів. Після відступу радянських військ на окупованих землях залишився актив (як правило, партійні та адміністративні посадовці) для розгортання партизанської діяльності. Але на практиці сформувати партизанські загони було значно важче, ніж це здавалося. На початку війни нечисельні та неорганізовані з’єднання діяли хаотично, були погано озброєні та оснащені зв’язком. Зважаючи на значні проблеми з організацією народного опору, керівництво держави намагалось підняти населення на боротьбу із загарбниками. Вже 29 червня 1941-го у директивах з питань протистояння фашистській навалі вказувалося: «На зайнятих ворогом територіях організовувати диверсійні загони і групи для боротьби з частинами ворожих військ для розгортання партизанського протистояння, у захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога, переслідувати і знищувати його, зривати всі його заходи».
Школа для партизана
18 липня 1941 р. ЦК Всесоюзної комуністичної партії більшовиків прийняв постанову «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ». Одним із головних завдань, що постали перед радянським керівництвом на той час, було створення системи централізованого управління партизанським рухом. З цією метою 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування починає діяти Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК ВКП(б) Білорусі Пантелеймоном Пономаренком. Водночас для забезпечення взаємодії партизанів із підрозділами Червоної Армії при військових радах низки фронтів і армій були сформовані їхні представництва. А в червні того ж року був створений Український штаб партизанського руху, керівником якого став Тимофій Строкач.
Треба було якомога швидше налагодити зв’язок із підпільниками і з’єднаннями партизанів та вирішити проблему забезпечення їх підготовленими фахівцями, озброєнням та матеріально-технічними засобами. Почала діяти спеціальна школа для підготовки командирів, комісарів, радистів, шифрувальників, підривників, розвідників, медпрацівників та інших фахівців, які мали поповнити лави народних месників. Робота велася напружена: лише кодувальників у спецшколі за чотири роки її роботи було підготовлено 569.
Від Путивлю до Карпат
Враховуючи нерівномірність розгортання партизанського руху, 11 листопада 1942 р. Державний Комітет Оборони прийняв спеціальну постанову «Про партизанський рух на Україні». В ній була приділена увага діяльності Руху Опору у правобережних областях республіки, де проходили надзвичайно важливі залізничні та шосейні шляхи. Керуючись цією постановою, партизанський загін під командуванням Олександра Сабурова восени того ж року здійснив рейд з Брянських лісів на Правобережну Україну. Відстань у кількасот кілометрів вояки подолали упродовж місяця, форсувавши при цьому Десну, Дніпро і Прип’ять. Вони розгромили німецькі гарнізони в 6 райцентрах, зруйнували 29 залізничних і шосейних мостів. Згодом сабуровці спільно з партизанами загону Сидора Ковпака, а також бійцями з Житомирщини, Рівненщини та Білорусі утворили на Поліссі вільний від фашистів край. Він охоплював 14 районів із загальною кількістю населення 200 тис. чоловік.
Загони народних месників завдавали потужних ударів по комунікаціях противника, перешкоджаючи перекиданню військ та бойової техніки, виводили з ладу важливі об’єкти інфраструктури, знищували представників керівництва окупаційної влади, забезпечували ведення розвідки на стратегічну глибину. «Рейкова» та «шляхова» війна сковувала та послаблювала вермахт, збільшувала напруження та безлад у його тилу. Ефективною формою партизанських дій були рейди, які відволікали великі сили гітлерівців та суттєво допомагали радянським військам.
За три роки після початку, у 1943-му, партизанський рух уже був високоорганізованим, територіально розгалуженим, чисельним та ефективним. Загалом же під час війни в тилу ворога діяло понад 6 200 тис. партизанських формувань та підпільних груп, в яких воювало більше 1 млн осіб, з них на території України – понад 500 тисяч.
Від диверсій – до розвідки
З виходом Червоної Армії на Правобережжя, а отже наближенням фронтової смуги до районів дії партизанів, у тактиці боротьби народних месників з’явилися нові прийоми. Зокрема, практикувалося захоплення і утримання опорних пунктів до підходу регулярних частин. Окрім цього, вояки проводили глибоку розвідку в тилу ворога: надавали відомості про розміщення складів боєприпасів, ворожі укріплення тощо. Так, розвідники з групи «За Батьківщину», що діяла на базі формування Сабурова, на початку листопада 1943-го виявили укріплення в районі Мозиря, Коростеня і Житомира, повідомили про будівництво лінії оборони вздовж траси Житомир-Київ і про концентрацію артилерійських частин на цій ділянці. В ході боїв за плацдарм у районі Києва штаб 1-го Українського фронту регулярно отримував важливу розвідінформацію від шпигунських груп зі складу партизанських загонів. Справляє враження той факт, що якщо у 1942-му УШПР отримав від своїх агентів 165 донесень, то вже наступного року їхня кількість збільшилась усемеро. Рух Опору безперервно слідкував за ворогом. Стеження стало однією з невід’ємних та дієвих форм партизанської війни. Понад 200 тис. підпільників збирали і передавали таємну інформацію, розповідали населенню про дійсне становище на фронтах, проводили агітаційну роботу, залучаючи до лав народних месників усіх небайдужих. Своєю чергою місцеві жителі забезпечували підпільників розвідувальною інформацією про дислокацію ворожих військ, заплановані каральні експедиції тощо.
...Партизанський рух відображав непохитну волю і прагнення всього народу відстояти Батьківщину. За своїми масштабами всенародна боротьба в тилу ворога стала важливим військово-політичним фактором у розгромі фашизму. Саме тому 22 вересня, у День партизанської слави, ми вважаємо своїм обов’язком низько вклонитися ветеранам, які вибороли мирне сьогодення та майбуття, і щиро їм подякувати.
Юлія ПРОЦИШЕНА, м. Київ,
тижневик "Іменем закону"
Коментарі
Дописати коментар