Пригадуючи нині звільнення Аушвіца Червоною Армією, що відбулося 27 січня 1945 р., шістдесят шість років тому, ми можемо замислитися над питанням: хто був гірший, Гітлер чи Сталін?
У другій половині ХХ століття американців навчали, що з двох лих найгірші обидва — і нацистська Німеччина, і Радянський Союз. Гітлер був гірший, бо його режим асоціювався з безпрецедентним жахіттям Голокосту, спробою винищити цілий народ на підставі расових упереджень. Втім, Сталін теж не відставав, бо за його режиму в нескінченній м’ясорубці ГУЛАГу було вбито набагато більше людей (за деякими підрахунками, десятки мільйонів). Десятиліттями (та навіть і донині) ця впевненість у різниці між двома режимами — якість проти кількості — встановлювала базові правила політики пам’яті. Навіть історики Голокосту загалом приймають як аксіому те, що Сталін убив більше людей, ніж Гітлер. Таким чином вони ніби додатково беруть на себе зобов’язання наголошувати на особливому характері Голокосту, оскільки саме через це нацистський режим був гірший за сталінський.
Обговорення чисел може притупити наше відчуття жахливого особистого характеру кожного вбивства і нестерпної трагедії, що стоїть за кожною смертю. Кожен, хто втрачав близьку людину, знає, що різниця між нулем і одиницею дорівнює нескінченності. І хоч нам важко це осягнути, те саме стосується різниці між, скажімо, 780 862 та 780 863 — а це найточніше приблизне число замордованих у Треблінці. Великі цифри мають значення, бо складаються з менших: множини безцінних людських життів. Нині, через два десятиліття після того, як було відкрито доступ до архівів Східної Європи, а також завдяки праці учених з Німеччини, Росії, Ізраїлю та інших країн ми можемо розв’язати питання цифр. Загальне число цивільних, убитих німцями (близько 11 мільйонів) приблизно відповідає нашим уявленням. Однак загальне число цивільних, що їх убили Совєти, є значно меншим, ніж ми вважали. Тепер нам відомо, що німці вбили більше людей, ніж Совєти. Відтак питання кількості стає складнішим, ніж вважалося дотепер. Національні й етнічні мотиви, що іноді лежали в основі масових убивств в Радянському Союзі, доволі споріднені з мотивами нацистів.
Якщо не брати до уваги воєнні роки, виявляється, що значна кількість людей, що потрапили до ГУЛАГу, вийшли звідти живими. Як свідчать радянські документи, до яких ми тепер маємо доступ, кількість людей, що загинули в ГУЛАГу між 1933 і 1945 роками, поки при владі були і Сталін, і Гітлер, становила близько мільйона (можливо, трохи більше). Загальне ж число для всієї добу сталінізму вар’юється в межах двох-трьох мільйонів. За час Великого терору та інших розстрілів було вбито не більше, а може, навіть і трохи менше мільйона людей. Найбільшою катастрофою часів сталінізму був голод 1930–1933 років, коли померло більш ніж п’ять мільйонів людей.
Із тих, хто загинув від голоду, приблизно 3,3 мільйона мешканців Радянської України, які померли з 1932 по 1933 рік, стали жертвами політики вбивства через національність. На початку 1930-х Сталін оголосив про свій намір «ліквідувати» заможних селян («куркулів») як клас, щоб держава могла контролювати сільське господарство і використовувати капітал, отриманий за рахунок села, для розбудови промисловості. Десятки тисяч людей було розстріляно радянськими каральними органами, сотні тисяч — депортовано. Ті, хто залишилися, втратили землю й часто голодували, коли держава реквізувала хліб на експорт. Першими жертвами голоду стали кочівники в Радянському Казахстані, де загинуло близько 1,3 мільйона людей. Голод поширився на Радянську Росію й сягнув піку в Радянській Україні. Тут Сталін реквізував зерно, знаючи, що така політика вб’є мільйони. Вважаючи українців винними в провалі своєї політики, він наказав запровадити низку заходів (таких як закриття кордонів цієї радянської республіки), що гарантувати масову загибель людей.
1937 року, коли його бачення модернізації зазнало невдач, Сталін розпочав Великий терор. Маючи тепер доступ до ордерів на розстріл і квоти смертей, який був неможливий, поки існував Радянський Союз, ми знаємо, що число жертв не вимірювалося мільйонами. Також нам відомо, що на початку 1930-х жертвами переважно були селяни, багато з яких пережили голод і концентраційні табори. Під час операції «куркуль» 1937–1938 років радянська влада віддала наказ розстріляти 386 798 людей. Іншими головними «ворогами» на той час були люди, що належали до національних меншин, пов’язаних із державами, які межували з Радянським Союзом. Близько 247 157 радянських громадян розстріляло НКВД під час етнічних чисток.
У найбільшій з них, «польській операції», що почалася в серпні 1937 року, 111 091 людей було обвинувачено в шпіонажі на користь Польщі й розстріляно. Загалом же під час Великого терору було вбито 682 691 людей, до яких можна долучити кілька сотень тисяч інших громадян Союзу, розстріляних під час менш масштабних операцій. Загальне число цивільних, убитих сталінським режимом, наближається до шести мільйонів – безперечно, це страхітливо велика цифра. Проте це набагато менше, ніж ті приблизні двадцять мільйонів чи більше, про які ми могли лише здогадуватися, поки не мали доступу до радянських архівів. Водночас ми бачимо, що ці вбивства значно частіше, ніж ми припускали, мали під собою національне й навіть етнічне підґрунтя. Насправді першим, хто розпочав убивства на підставі етнічної приналежності в міжвоєнній Європі, був не Гітлер, а Сталін.
До Другої світової війни сталінський режим був кривавішим, ніж гітлерівський. Нацистська Німеччина почала вбивати в радянських масштабах лише після пакту Молотова-Ріббентропа, підписаного влітку 1939 року, та спільного німецько-радянського вторгнення в Польщу у вересні того самого року. З 1939 по 1941 рік загинуло близько 200 000 цивільних поляків, і відповідальність за ці смерті лежить на обох режимах. Сюди ж слід віднести приблизно 50 000 поляків, розстріляних німецьким гестапо і солдатами восени 1939 року, 21 892 поляків, розстріляних радянським НКВД в Катині навесні 1940 року та 9 817 поляків, розстріляних у червні 1941 р. під час поспішної операції НКВД після того, як Гітлер зрадив Сталіна й Німеччина напала на СРСР. Під прикриттям війни й окупації Польщі нацистський режим також убивав інвалідів та інших людей, яких вважав непридатними, розгорнувши широмасшабну програму «евтаназії» — це ще 200 000 смертей. Після цього удушення моноокисом вуглецю стало однією з найпоширеніших технологій убивства.
Окрім кількості вбитих, лишається питання наміру. Більшість радянських убивств скоєно в мирний час й вони були більш-менш прив’язані до ідеологічного бачення модернізації. Головну відповідальність за війну цивільних несе Німеччина — цивільних вона вбивала переважно в зв’язку з практикою расового імперіалізму. Німеччина напала на Радянський Союз, маючи напоготові ретельно розроблені плани колонізації. Тридцять мільйонів радянських людей мали заморити голодом, ще десятки мільйонів — розстріляти, депортувати, взяти в рабство чи асимілювати. Ці плани, хоч і лишилися нездійсненими, є раціональним поясненням для найкривавішої окупації в історії світу. Німці саджали радянських військовополонених у табори смерті, де 2,6 мільйона загинуло від голоду, а ще півмільйона (здебільшого радянських євреїв) було розстріляно. Ще мільйон радянських громадян померли під час блокади Ленінграда. На знак «покарання» за партизанську діяльність німці організували масові страти, в яких загинуло близько 700 000 цивільних, переважно білорусів й поляків. Ближче до кінця війни Совєти знищили десятки тисяч людей під час власних «покарань», особливо в країнах Балтії, Білорусі й Україні. В радянському полоні померло близько 363 000 німецьких солдат.
Гітлер прийшов до влади з наміром стерти євреїв з лиця Європи. Війна на Сході показала, що цього можна було досягти шляхом масових убивств. Впродовж кількох тижнів, що минули після нападу Німеччини (та її союзників — Фінляндії, Румунії, Угорщини, Італії та інших) німці за допомогою місцевого населення винищували цілі єврейські громади. До грудня 1941 року, коли Гітлер оголосив про своє бажання знищити всіх євреїв, в окупованому Радянському Союзі знищили вже близько мільйона євреїв. Здебільшого їх розстрілювали над ямами, проте тисячі зустріли смерть у «душогубках». З 1942 року на фабриках смерті в Хелмні, Белжеці, Собіборі й Треблінці, щоб знищувати польських та інших євреїв Європи, застосовували моноокис вуглецю. З поширенням Голокосту на решту окупованої Європи євреїв труїли ціанідом водню в Аушвіц-Біркенау.
Загалом, за активною допомогою місцевого населення, німці знищили близько 5,4 мільйона євреїв: 2,6 мільйона розстріляли та 2,8 мільйона отруїли газом (близько мільйона в Аушвіці, 780 863 в Треблінці, 434 508 у Белжеці, приблизно 180 000 у Собіборі, 150 000 в Хелмні, 59 000 в Майданеку, багатьох інших у газвагенах на території окупованої Сербії й Радянського Союзу). Ще кілька сотень тисяч євреїв загинули під час депортації до гетто і від голоду та хвороб у самих гетто. Ще 300 000 євреїв знищила Румунія, союзник Німеччини. Більшість жертв Голокосту до війни були мешканцями Радянського Союзу й Польщі (3,2 мільйона і 1 мільйон відповідно). Також німці знищили понад сто тисяч ромів.
У цілому німці знищили приблизно 11 мільйонів цивільних, а якщо враховувати передбачені смерті від депортації, голоду й вироків у концтаборах, то ця цифра зросте до 12 мільйонів. Аналогічні показники для Совєтів у добу сталінізму — близько шести й дев’яти мільйонів. Звісно, ці цифри може бути переглянуто, проте навряд чи щось зміниться аж так радикально, як після відкриття східноєвропейських архівів у 1990-х. Оскільки німці вбивали переважно на територіях, які згодом опинилися за «залізною завісою», доступ до східноєвропейських джерел був майже так само важливий для нашого нового розуміння нацистської Німеччини, як і для досліджень Радянського Союзу. (Нацистський режим знищив приблизно 165 000 німецьких євреїв.)
Якщо не брати до уваги недоступність архівів, чому наші попередні припущення виявилися настільки хибними? Одне пояснення — це «холодна війна». Зрештою, наші воєнні й повоєнні європейські альянси вимагали певної моральної, а отже, й історичної гнучкості. 1939 року Німеччина й Радянський Союз були військовими союзниками. Наприкінці 1941 року, після того, як Німеччина напала на Радянський Союз, а Японія — на США, Москва фактично змінила Берлін на Вашингтон. До 1949 року альянси знову змінилися, бо США й Федеративна Республіка Німеччина опинилися разом у НАТО, у конфронтації з Радянським Союзом та його східноєвропейськими союзниками, включаючи меншу Німецьку Демократичну Республіку. Під час «холодної війни» американцям часом було важко розуміти, в чому ж полягала різниця між злочинами нацистів і Совєтів. Гітлер винний у Голокості, але ж після війни Федеративна Республіка Німеччина стала нашим союзником. Сталін теж знищив мільйони людей, але на деякі найгірші епізоди, що сталися ще до війни, американська пропаганда воєнних років фактично закривала очі, бо на той момент СРСР був військовим союзником.
Сполучені Штати уклали союз зі Сталіним якраз наприкінці найкривавішого періоду сталінізму, а потім, за кілька років після Голокосту, стали союзниками Західної Німеччини. Мабуть, не дивно, що в такому інтелектуальному середовищі виникла і зрештою стала загальноприйнятою компромісна позиція щодо Гітлера й Сталіна, які обидва були поганими.
Авжеж, нове розуміння чисел — це лише частка будь-якого порівняння, і саме по собі ставить нові питання щодо кількості та якості. Як порахувати загиблих у боях під час Другої світової війни в Європі, яких ми тут не розглядаємо? Це була війна, якої прагнув Гітлер. Утім вона почалася з німецько-радянського союзу та спільного вторгнення до Польщі 1939 року. На надгробок сталінізму можна записати ті тридцять мільойнів китайців, що померли від голоду під час «Великого стрибка», коли Мао Цзедун наслідував сталінську модель колективізації. Особливої якості нацистського расизму не применшує спостереження істориків про те, що Сталін часом керувався національними та етнічними мотивами. Це лише поглиблює прірву зла.
На мій погляд, фундаментальна спорідненість обох режимів полягає не в ідеології, а в географії. Беручи до уваги, що нацисти й сталіністи мали тенденцію вбивати фактично на одній території: на землях між Берліном і Москвою, — і в різні часи були суперниками, союзниками й ворогами, ми маємо серйозно розглянути можливість того, що вони до певної міри несуть спільну відповідальність за смерть і руйнування, завдані на цих землях. Що нам каже, наприклад, той факт, що найбільше постраждали під час війни ті землі, які зазнавали окупації не раз і не двічі, а тричі: Совєтами 1939-го, німцями 1941-го і знову Совєтами 1944-го року?
Голокост почався з того, що в серпні й липні 1941 року німці спровокували погроми й на території Польщі, анексованій Совєтами менш ніж два роки тому, було знищено близько 24 000 євреїв. Нацисти планували знищити євреїв у будь-якому разі, проте кривава робота НКВС у попередні роки, звісно, полегшувала місцевим неєвреям виправдання своєї участі в таких операціях. Як я вже писав у «Кривавих землях», де обговорено всі злочини нацистів і Совєтів, навіть під час німецько-радянської війни були епізоди співучасті, коли одна сторона вбивала більше тому, що її спровокувала чи інакшим чином сприяла вбивству інша сторона. Німці взяли в полон так багато радянських солдатів частково тому, що Сталін наказав генералам не відступати. Німці розстріляли так багато цивільних частково тому, що радянські партизани навмисно провокували їх на відплату. Німці розстріляли понад сто тисяч цивільних у Варшаві 1944 року після того, як Радянський Союз підбурив місцеве населення до повстання, а потім відмовився допомагати. У сталінському ГУЛАГу з 1941 по 1943 рік загинуло 516 543 людей, засланих на каторгу Совєтами і приречених голодувати внаслідок вторгнення Німеччини.
Чиїми жертвами були ці люди — Сталіна чи Гітлера? Чи обох?
Автор: Тімоті Снайдер
Переклала з англійською Олена Любенко
Гітлер робив все що обіцяв, Сталін - навпаки. В цьому їх кардинальна різниця.
ВідповістиВидалитиПроте, вони обо це робили... І в цьому їх кардинальна схожість......
ВідповістиВидалити