 |
| Ольгерд Бочковський |
Про Ольгерда Бочковського (1885—1939) я вперше почула від літературознавця — професора Леоніда Куценка наприкінці 90-х, коли він повернувся з Чехії, де досліджував тамтешні шляхи Євгена Маланюка. Це був час, коли Україна осмислювала інтелектуальний і мистецький спадок своєї еміграції (цей процес, очевидно, й досі не завершений), не перестаючи дивуватися його багатоманітності та багатогранності.
Першими, звісно, достукалися до серця земляків ті, хто був емоційно наснажений, — поети, прозаїки, публіцисти. Вже сьогодні ім’я Ольгерда Бочковського, яке ще недавно нічого не говорило степовикам, повертається на свою малу батьківщину: минулої осені в містечку Долинська відкрито меморіальну дошку (скульптор Віктор Френчко) знаному у світі політологу, соціологу, журналісту, який тут народився.
Глава католицької родини Бочковських Аполлон працював на залізниці, тож якраз на станції Долинська з’явився на світ один з його синів — Ольгерд. З Долинської родина перебралася до Катеринослава, де малий розпочав навчання. 1899 року Бочковські переїхали до Єлисаветграда. Альма-матер Ольгерда стало земське реальне училище, що поруч із вокзалом. Це — знаковий для нашого краю навчальний заклад, учнями якого в різний час були Олександр Тарковський, брати Тобілевичі, Євген Чикаленко, Євген Маланюк, Юрій Яновський. Хто ж знав, як химерно доля обійдеться з ними — Євген Маланюк буде студентом Бочковського в Українській господарській академії в Подєбрадах, Євген Чикаленко помер майже на руках Ольгерда, Микола Садовський бував у нього в Чехії…
У 1903 році Ольгерд-Іполит (у католицьких родинах була традиція давати подвійні імена) майже на відмінно (одна четвірка з російської мови) закінчив реалку. Вищу освіту почав здобувати у Петербурзі — політехніка, лісний інститут. Та коли небайдужість до революційних подій 1905 року почала загрожувала арештом, подався в еміграцію. Це вже пізніше він напише: «З московської в’язниці царату я тікав у Європу, немов додому. На жаль, при ближчому знайомстві з Європою, перебуваючи в її серці, я незабаром переконався, що вона далека від того ідеального образу, який у мене витворився там, над Дніпром…» Метою Ольгерда був Париж, але другою Батьківщиною для нашого земляка стала Прага.
Тут, у Карловому університеті, він завершував навчання, тут заприязнився з Томашем-Гаррігом Масариком, майбутнім президентом Чехословаччини, що потім не раз ставало йому в пригоді.
Очевидно, що напівполяк-напівлитовець (за народженням) Бочковський найменше міг почуватися причетним до української справи. У Чехії онімечена інтелігенція поверталася до своїх національних коренів і це не могло пройти повз увагу Ольгерда. І оточення, і наукові зацікавлення поступово повернули його серце до тої землі, де він побачив світ, де зростав і мужнів. Формуванню його поглядів сприяли і лекції Масарика про національні проблеми в країнах Європи. Кіровоградський дослідник історик Сергій Шевченко висловив припущення (і його важко заперечити), що усвідомлення українського прийшло до О.Бочковського вже в еміграції.
Він почав глибше цікавитися, досліджувати особливості національного становлення фінів, поляків, українців. Одна з його перших зрілих робіт — „Поневолені народи царської імперії, їхнє національне відродження та автономічні прямування“ написана в 1916 році. Через кілька років, коли Київ окупувала денікінська армія, цю наукову працю публічно спалили як шкідливу для „єдінонєдєлімцев“. Цікаво було б видати її сьогодні — навряд чи вона втратила актуальність.
До речі, з багатої наукової спадщини Ольгерда Бочковського в сучасній Україні опубліковано тільки головну роботу — „Вступ до націології“ (1998 рік, завдяки зусиллям професора Катерини Шудрі), інші ж залишаються невідомими не лише для широкого читача, а й для земляків-науковців. Певною несподіванкою для мене стало те, що крім багатьох статей про етнополітику, націологію (він об’єднав численні теорії про нації в єдину науку) Бочковський іще й автор підручника „Основи журналізму“!
О.Бочковський під час своєї роботи секретарем дипломатичної місії Української Народної Республіки у Празі (1918—1923 роки) створив видавництво „Пізнаймо Україну“ і встиг видати 14 книжок чеською мовою, які всебічно представляли його рідну землю. Відомо, що він співпрацював з Іваном Огієнком, друкувався у виданнях, редагованих Симоном Петлюрою...
Вже в 30-ті роки, коли в Україні лютував голод, О.Бочковський очолив Український голодовий комітет, який намагався довести байдужому світові і ситій Європі, що Україна потребує допомоги. Його звернення, як голови українського „Голодового комітету“ у Празі до президента сенату Франції Едура Ерріо, котрий не визнавав голоду навіть після поїздки до радянської України (тогочасна „політкоректність“!), можна назвати взірцем полум’яної публіцистики.
Взагалі його творча спадщина може бути цікава для нас не лише як суто науковий доробок, а й як практичний порадник, адже основним суб’єктивним чинником у поступі націй він вважав національну свідомість і національну волю. „Нема народів ні великих, ні малих, є лише народи, кожен з яких має право на незалежне існування.
…Нація — це воля бути нацією“, — писав О.Бочковський. Хіба ж не актуальний цей вислів у наших умовах розгубленості і торжества українофобії?
Окремою сторінкою в житті Бочковського, очевидно, залишилися роки викладання в Українській господарській академії у Подєбрадах, де зібрався тодішній цвіт української еміграції і серед викладачів, і серед студентства. Взагалі у 20-х роках у Чехословаччині осіло більш як двадцять тисяч українців-вигнанців. Як пише у своїй дослідницькій статті „Філософ з Долинської“ відомий краєзнавець і літератор Григорій Гусейнов (тритомник „Незаймані сніги“), студент Української господарської академії Євген Маланюк називав навчальний заклад лабораторією, де культивувався тип новітнього українця. Всього в Подєбрадах у ті роки освіту здобули понад п’ятсот молодих українців. А коли уряд Чехословаччини припинив фінансувати академію, саме Бочковський очолив Товариство прихильників УГА, щоб забезпечити самофінансування закладу.
О.Бочковський згодом викладав соціологію та націологію в Українському вільному університеті у Празі. Знаючи 20 європейських мов, щоразу дивував своїх студентів широкою ерудицією, знаннями в багатьох наукових галузях та шляхетністю у стосунках.
Наприкінці 30-х Ольгерд Бочковський на запрошення земляків побував з виступами у Канаді та Франції. Планувалася поїздка і до США, але стан здоров’я не дозволив професорові її здійснити. Не встиг він написати й розвідку «Расизм і арійство» — щоб застерегти від проявів фашизму, який тоді активно насаджувався в Європі.
Не встиг, але тепер повертається до земляків, серед яких народився, інтереси яких захищав усе життя, оселивши у своєму серці Польщу і Україну поряд.
Першими, звісно, достукалися до серця земляків ті, хто був емоційно наснажений, — поети, прозаїки, публіцисти. Вже сьогодні ім’я Ольгерда Бочковського, яке ще недавно нічого не говорило степовикам, повертається на свою малу батьківщину: минулої осені в містечку Долинська відкрито меморіальну дошку (скульптор Віктор Френчко) знаному у світі політологу, соціологу, журналісту, який тут народився.
Глава католицької родини Бочковських Аполлон працював на залізниці, тож якраз на станції Долинська з’явився на світ один з його синів — Ольгерд. З Долинської родина перебралася до Катеринослава, де малий розпочав навчання. 1899 року Бочковські переїхали до Єлисаветграда. Альма-матер Ольгерда стало земське реальне училище, що поруч із вокзалом. Це — знаковий для нашого краю навчальний заклад, учнями якого в різний час були Олександр Тарковський, брати Тобілевичі, Євген Чикаленко, Євген Маланюк, Юрій Яновський. Хто ж знав, як химерно доля обійдеться з ними — Євген Маланюк буде студентом Бочковського в Українській господарській академії в Подєбрадах, Євген Чикаленко помер майже на руках Ольгерда, Микола Садовський бував у нього в Чехії…
У 1903 році Ольгерд-Іполит (у католицьких родинах була традиція давати подвійні імена) майже на відмінно (одна четвірка з російської мови) закінчив реалку. Вищу освіту почав здобувати у Петербурзі — політехніка, лісний інститут. Та коли небайдужість до революційних подій 1905 року почала загрожувала арештом, подався в еміграцію. Це вже пізніше він напише: «З московської в’язниці царату я тікав у Європу, немов додому. На жаль, при ближчому знайомстві з Європою, перебуваючи в її серці, я незабаром переконався, що вона далека від того ідеального образу, який у мене витворився там, над Дніпром…» Метою Ольгерда був Париж, але другою Батьківщиною для нашого земляка стала Прага.
Тут, у Карловому університеті, він завершував навчання, тут заприязнився з Томашем-Гаррігом Масариком, майбутнім президентом Чехословаччини, що потім не раз ставало йому в пригоді.
Очевидно, що напівполяк-напівлитовець (за народженням) Бочковський найменше міг почуватися причетним до української справи. У Чехії онімечена інтелігенція поверталася до своїх національних коренів і це не могло пройти повз увагу Ольгерда. І оточення, і наукові зацікавлення поступово повернули його серце до тої землі, де він побачив світ, де зростав і мужнів. Формуванню його поглядів сприяли і лекції Масарика про національні проблеми в країнах Європи. Кіровоградський дослідник історик Сергій Шевченко висловив припущення (і його важко заперечити), що усвідомлення українського прийшло до О.Бочковського вже в еміграції.
Він почав глибше цікавитися, досліджувати особливості національного становлення фінів, поляків, українців. Одна з його перших зрілих робіт — „Поневолені народи царської імперії, їхнє національне відродження та автономічні прямування“ написана в 1916 році. Через кілька років, коли Київ окупувала денікінська армія, цю наукову працю публічно спалили як шкідливу для „єдінонєдєлімцев“. Цікаво було б видати її сьогодні — навряд чи вона втратила актуальність.
До речі, з багатої наукової спадщини Ольгерда Бочковського в сучасній Україні опубліковано тільки головну роботу — „Вступ до націології“ (1998 рік, завдяки зусиллям професора Катерини Шудрі), інші ж залишаються невідомими не лише для широкого читача, а й для земляків-науковців. Певною несподіванкою для мене стало те, що крім багатьох статей про етнополітику, націологію (він об’єднав численні теорії про нації в єдину науку) Бочковський іще й автор підручника „Основи журналізму“!
О.Бочковський під час своєї роботи секретарем дипломатичної місії Української Народної Республіки у Празі (1918—1923 роки) створив видавництво „Пізнаймо Україну“ і встиг видати 14 книжок чеською мовою, які всебічно представляли його рідну землю. Відомо, що він співпрацював з Іваном Огієнком, друкувався у виданнях, редагованих Симоном Петлюрою...
Вже в 30-ті роки, коли в Україні лютував голод, О.Бочковський очолив Український голодовий комітет, який намагався довести байдужому світові і ситій Європі, що Україна потребує допомоги. Його звернення, як голови українського „Голодового комітету“ у Празі до президента сенату Франції Едура Ерріо, котрий не визнавав голоду навіть після поїздки до радянської України (тогочасна „політкоректність“!), можна назвати взірцем полум’яної публіцистики.
Взагалі його творча спадщина може бути цікава для нас не лише як суто науковий доробок, а й як практичний порадник, адже основним суб’єктивним чинником у поступі націй він вважав національну свідомість і національну волю. „Нема народів ні великих, ні малих, є лише народи, кожен з яких має право на незалежне існування.
…Нація — це воля бути нацією“, — писав О.Бочковський. Хіба ж не актуальний цей вислів у наших умовах розгубленості і торжества українофобії?
Окремою сторінкою в житті Бочковського, очевидно, залишилися роки викладання в Українській господарській академії у Подєбрадах, де зібрався тодішній цвіт української еміграції і серед викладачів, і серед студентства. Взагалі у 20-х роках у Чехословаччині осіло більш як двадцять тисяч українців-вигнанців. Як пише у своїй дослідницькій статті „Філософ з Долинської“ відомий краєзнавець і літератор Григорій Гусейнов (тритомник „Незаймані сніги“), студент Української господарської академії Євген Маланюк називав навчальний заклад лабораторією, де культивувався тип новітнього українця. Всього в Подєбрадах у ті роки освіту здобули понад п’ятсот молодих українців. А коли уряд Чехословаччини припинив фінансувати академію, саме Бочковський очолив Товариство прихильників УГА, щоб забезпечити самофінансування закладу.
О.Бочковський згодом викладав соціологію та націологію в Українському вільному університеті у Празі. Знаючи 20 європейських мов, щоразу дивував своїх студентів широкою ерудицією, знаннями в багатьох наукових галузях та шляхетністю у стосунках.
Наприкінці 30-х Ольгерд Бочковський на запрошення земляків побував з виступами у Канаді та Франції. Планувалася поїздка і до США, але стан здоров’я не дозволив професорові її здійснити. Не встиг він написати й розвідку «Расизм і арійство» — щоб застерегти від проявів фашизму, який тоді активно насаджувався в Європі.
Не встиг, але тепер повертається до земляків, серед яких народився, інтереси яких захищав усе життя, оселивши у своєму серці Польщу і Україну поряд.
Коментарі
Дописати коментар