"Кому ж могло прийти в голову, що людина боса, в одній спідній сорочці, при 18 ступенях морозу, може втекти, та ще й із перебитою ногою". Іван Ремболович - підполковник Армії УНР, творець Вільного козацтва, учасник Зимового походу, старшина Дивізії "Галичина", полковник УПАІван Семенович Ремболович - військовий діяч, підполковник Армії УНР, творець Вільного козацтва, учасник Зимового походу, старшина Дивізії "Галичина", полковник УПА. Увага дослідників майже обійшла стороною, цю непересічну особистість. Cухі енциклопедичні рядки не можуть передати тої енергії тої жертовності, що клекотіла у серці уродженця Чернігово-Сіверщини.
Народився майбутній герой у 1897 р., в м. Городні Чернігівської губернії, походив з родини священиків. Скоріш за все, саме його батько перебував у 1876 році на посаді псаломщика у Звеничево-Голубицькій парафії Городянського повіту. До речі в деяких працях прізвище Івана Ремболовича пишуть через «а» - Рембалович, ми ж вважаємо, що написання Ремболович більш правильне, бо саме таке прізвище носять його родичі на Городнянщині.Майбутній полковник закінчив Віленське військове училище, яке 1915 року, у зв'язку з загрозою захоплення Вільно німецькими військами, було евакуйоване до Полтави. Учасник Першої світової війни, у 1917 році - помічник дивізійного інженера 5-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії - штабс-капітан.
Учасник українізації частин російської армії, за що був заарештований. Перебував у в'язниці 5-ї пішої дивізії, з якої вдалося втекти. Делегат 1-го. 2-го і 3-го всеукраїнських військових з'їздів (Київ, 1917). В цьому ж році поручник Ремболович стає творцем Чернігівського відділу Українського вільного козацтва.
На початку 1918 року більшовицькі війська напали на УНР: північні повіти Чернігівщини атакували загони комуністів з Гомеля, що складались в основному з голодних робітників з Москви, командував якими Бєрєзін.
Вільні козаки, частини УНР відбивались, але перед натиском переважаючих сил ворога змушені були відступати, відступав і Іван Ремболович. Він у цей час був командиром пішої півсотні української охоронної сотні м. Городні (весна 1918 р.).
З 4 січня 1919 року хоробрий городнянець - старшина 20-го Павлоградського кінного полку Дієвої армії УНР. Через два тижні - старшина Кінного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. - начальник відділу зв'язку штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР.
Виступав на підтримку полковника Петра Болбочана - людини, що підтримувала "ідеологію залізної руки", талановитого військовика. Про це та про його ставлення до тогочасної військової політики УНР можна довідатися з уривку рукопису монографії С. Цапа "Тернистими шляхами во ім'я державності".
Також цього року, Іван переживає особисту трагедію. Від рук червоних загарбників гине його наречена - другий помічник полкового лікаря 1-го полку Синьої дивізії Світлана Харченко. Дорого заплатять вороги за її смерть.
У грудні 1919 р. Іван був інтернований польською владою у Луцьку. З лютого 1920 р. служив у 2-й (згодом - 6-й Січовій) дивізії армії УНР. З 4 серпня.1920-го - начальник відділення зв'язку штабу Армії УНР. Учасник Першого зимового походу Армії УНР. З 27 жовтня 1921 року - начальник оперативного відділу штабу Київської повстанчої дивізії Української повстанчої армії Юрка Тютюнника, пізніше - командир ударної частини УПА.
Тоді, восени 1921 року, більшість українських земель окупували більшовики. Залишки українських армій перебували у польських таборах для інтернованих. Українські селяни вже пізнали всі принади більшовицького "раю". Дрібні повстанські загони розпачливо борються проти нестерпного режиму. Вищі старшини Армії УНР вирішили створити військовий штаб і з відділами добровольців нелегально перейти польсько-радянський кордон, щоби востаннє спробувати підняти масове повстання проти окупантів. Ця операція мала назву Другий Зимовий похід армії УНР, брав участь у ній і Іван Ремболович. У цій операції він виявив себе як хоробрий та досвідчений командир. Вславився у боях за Коростень.
Хотілося би повністю навести спогади Івана Ремболовича про ті страшні і водночас славетні часи:
"5 листопада ... з Анишполя було вислано розвідку з 15 кіннотниками і 8 підривників на с. Бондарівку. Я поїхав із цією розвідкою. Розвідка в'їхала до села, не зустрівши жодного москаля. Була неділя. Біля церкви, де правилася служба Божа, ми побачили кілька осідланих коней, прив'язаних до плоту. Я й сотник Хмара стали розпитувати місцевих селян про москалів. Один із селян, моргнувши мені оком, одійшов набік. Я підійшов до нього.
- Пане повстанцю! Тут є кілька москалів, вони тепер у церкві, серед них є один комуніст, якого можна опізнати по червоній шапці. Цей комуніст чимало українців розстріляв власноручно. Сільський староста також запроданець московський.
Я поділився цими відомостями з сотником Хмарою, і ми вирішили чекати завершення Служби Божої, а як повиходять усі з церкви, заарештувати комуністів. Чекали з годину. Коли Служба Божа закінчилася й люди почали виходити з церкви, то одним із перших і комуніст у червоній шапці. Сотник Хмара підійшов до нього зі словами: "Товаришу, ви заарештовані!".
- Что? - гукнув комуніст. - Кто мєня смєєт арестовивать?! Да ви знаєте, кто я такой?!
-Знаю, - відповів сотник Хмара, - ти комуніст, а я українець!.
І міцний кулак сотника Хмари опустився на хижу московську твар комуніста.
По переведенню трусу в комуністовій кишені було знайдено реєстр осіб, яких він власноручно розстріляв: число їх доходило до 53.
Забравши з собою захоплених москалів, розвідка рушила на с. Піски, де й приєдналася до наших частин. На підставі вироку польового суду комуніста у червоній шапці було повішено в с. Пісках.
Увечері начальник штабу полковник Отмарштайн покликав мене до себе й поінформував, що весь наш відділ вирушить пізно ввечері в напрямку на м. Коростень, а мені наказав, набравши охотників, розпочати 6 листопада демонстрацію з полудневої сторони.
...Посуваючись якнайтихіше містом, я зі своїми людьми підійшов до самого двірця (залізничного вокзалу - О.Я.).
Через вікно ми побачили червоноармійців із рушницями, шо переповнювали почекальню двірця.
- Руки догори, - крикнув я, скочивши з одним козаком на підвіконня та вибивши вікно. Два козаки вистрілили до почекальні,
Одного з червоноармійціа було забито, а решта почала тікати на перон.
- Стій, руки догори, бо стрілятиму, - крикнув я вдруге. Червоноармійці покидали рушниці й піднесли руки догори. Ми вскочили до почекальні. Чотирьом козакам я наказав поскладати рушниці до одної купи, а сам з 5 козаками побіг до телеграфу. Урядовці на телеграфі були дуже перелякані, і лише один сидів і подавав телеграму до Києва. Я підійшов до нього. Виявилося, що він був комуніст і передавав до Києва, шо на Коростень напали партизани. Порозбивавши апарати, ми вибігли на перон. Там не було жодного червоноармійця. Наказавши одному козакові покликати інших із почекальні, я з рештою пішов уздовж перону. З іншого кінця двірця, з-за рогу в'їхав на перон верхи сотник Маркевич, за ним бігло 5 козаків.
- Пане полковнику, я забив начальника штабу бригади й забрав його коня, а тут у вагонах міститься Чрезвичайна комісія, - почав рапортувати сотник Маркевич. Я наказав трьом козакам знайти якого-небудь залізничника, що міг би нам показати вагони з чрезвичайкою.
За кілька хвилин привели стрілочника, який і показав нам ці вагони. З рушницями напоготові побігли ми до цих вагонів. Сотник Маркевич із одного боку, а я з кількома козаками з другого - вскочили до вагону. Чекісти були на ногах, а один із них тримав телефонну слухавку в руках.
- Ані з місця! - крикнув сотник Маркевич.
- З ким розмовляєш? - спитав я чекіста.
- З командіром брігади, - відповів він. Я підніс слухавку до вуха.
- Галло, галло, да что ви меня не слушаєтє, что у вас там за галас? - почув я в телефон.
Удаючи з себе москаля, я почав розмовляти з командиром московської бригади: "Товаріщ комбріг, на станцію напала банда партізанов, что нам дєлать?".
Комбриг: "Сейчас ми с німі раздєлаємся. Я вислал к вам начальніка штаба".
Я: "Начальнік штаба разстрелян".
Комбриг: "Кєм?"
Я: "По моєму приказу".
Комбриг: "А ви кто?"
Я: Подполковнік Ремболович, комендант партізанов.
Далі почув я тільки нецензурний вираз. Під час моїх розмов із командиром московської бригади козаки повиводили з вагонів і порозстрілювали всіх комуністів-чекістів.
Покінчивши з чрезвичайкою, ми рушили знову в бік двірця".
Потому відділ під керівництвом героя визволив декілька сотень в'язнів і без підтримки інших частин УНР навіть атакував червоноармійців!
Проте, незважаючи на те, що військо під Коростенем втратило декілька старшин, вистріляло 80% набоїв, всупереч підтримці ініціативи Ремболовича провадити наступ і захопити місто та склади з військовим майном полковником Отмарштайном генерал Тютюнник наказав відходити. Це було зерно майбутньої поразки.
На цьому бойові пригоди Івана Ремболовича не закінчилися.
12 листопада 1921-го в селі Чайківці був поранений у нижню частину лівого стегна. У бою під Малими Миньками 17 листопада організував групу до ста осіб, з якою хоробро оборонявся та все ж потрапив у більшовицький полон. 20 листопада, попри поранення, вдалося вирватися на волю. Втік по снігу в 18-тиградусний мороз роздягнений, босий.
Про це згадує він сам у своїх спогадах у статті "Рейд 1921 року" - "...В церкві, 19 листопада о 15-16 годині до нас увійшов старшина-червоноармієць і наказав усім пораненим підвестися й перейти до помешкання місцевого священика. Вечором у це приміщення увійшло кілька одягнених по-цивільному осіб і кілька червоних старшин. Вони запитали: "А хто із вас Ремболович, ваш полковник? Чи, по-вашому, він не належить до командного складу?".
Мені шепнули на вухо, щоб я тікав, бо мене розстріляють... Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінку, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло прийти в голову, що людина боса, в одній спідній сорочці, при 18 ступенях морозу, може втекти, та ще й із перебитою ногою.
Коли я вийшов на подвір'я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, побіг".
Потім підполковник добрався до кордону, перейшов на територію Польщі, працював у різних українських організаціях. Його подальша біографія - варта окремої публікації.
Коментарі
Дописати коментар