20.12.15

"Все идет по плану": репресії в Червоній армії — зміцнення обороноздатності по-сталінськи

 
Важко перебільшити руйнівну силу репресій, які прокотилися Радянським Союзом у 1930-ті роки. Сталінський терор, маніакальний пошук ворогів, така суто радянська вигадка, як "планові репресії", — усе це катастрофічно підірвало боєздатність армії і країни. 

Про "план" репресій скажемо детальніше. Радянська дійсність часто перевершувала навіть найнегативніші передбачення антиутопій. Адже зрозуміло, що після злочину відбувається розслідування, пошук підозрюваних, слідство, суд і, нарешті, вирок (який може бути й виправдувальним). Але в СРСР у 1930-х рр. цей механізм правосуддя виявився "зайвим". Одразу — вирок, без жодної надії на помилування! Наприкінці року складали план: скільки людей потрібно репресувати в наступному. Для поки ще умовних "злочинців" уже заздалегідь готували цілком реальні покарання — кому ГУЛАГ, а кому й розстріл. 

Приміром, 1937 р. в Україну з Москви надійшов план-завдання: репресувати 28 тис. людей (з них 8 тис. розстріляти). Але нарком внутрішніх справ Ізраїль Леплевський двічі (а за деякими даними, навіть чотири рази) звертався до Москви з проханням… думаєте, зменшити оберти маховика репресій, урятувати людей? Представник органів благав-вимолював… збільшити ліміт на репресії! 


Згадаймо, які то були часи — уся країна боролася за поліпшення показників, за перевиконання планів (для цього ухвалювали зустрічні плани), розгортався рух новаторів, ударників, зійшли і запалали зірки О.Стаханова, М.Ізотова, П.Ангеліної та ін. Зрозуміло, що й НКВС не міг залишатися осторонь цього процесу. Були й примітивні "шкурні" інтереси: демонстрували відданість, робили швидкі кар'єри, отримували нагороди, нові призначення… 

Леплевський теж, мабуть, хотів зарекомендувати себе завзятим трудоголіком і всіляко демонстрував максимальну працелюбність і відданість справі й вождю. Він їздив до Москви, ходив по чиновницьких кабінетах, стояв у чергах, прохав, наполягав… Наслідком зусиль наркома став новий план: розстріляти 26150 людей, відправити до концтаборів 37800. 

Зауважимо, що і цей новий план значно перевиконали. За даними В.Нікольського, протягом 1937 р. було заарештовано 159573 особи (майже 70 тис. розстріляно). З ініціативи Леплевського фабрикували гучні, але повністю вигадані справи: "церковно-сектантських кадрів", есерівського підпілля, колишніх боротьбистів тощо. Чекісти громили численні "підпільні" центри в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську... 

Семен Будьоний, Василь Блюхер, Михайло Тухачевський, Клим Ворошилов, Олександр Єгоров
(зверху вниз, зліва направо).
Фото 1935 р. Блюхера, Тухачевського та Єгорова згодом розстріляють
Втім, навіть така запопадливість, цинізм і жорстокість не врятували самого Леплевського. Криваві жорна репресій потребували нових і нових жертв. Режисер божевільного спектаклю Й.Сталін насолоджувався масштабними актами цієї драми. І кати, і жертви були беззахисні перед ненажерливим молохом. 

25 січня 1938 р. Леплевського усунули з посади, а вже 28 липня розстріляли, як і багатьох наркомів внутрішніх справ до нього і після… Таких людей не залишали в живих. Дожити до пенсії для них було недосяжною, як горизонт, мрією. Бо забагато знали і були небезпечними свідками злочинів влади… 

Особливою жорстокістю вирізнялися репресії в армії. Фактично було винищено весь її командний склад (М.Тухачевський, І.Уборевич, А.Корк, Р.Едейман, командувач Київським військовим округом Й.Якір і багато-багато інших). Лише генералів було репресовано майже дві тисячі. Як наслідок — кількість воєначальників з вищою освітою на 1941 р. скоротилася, порівняно з 1936-м, удвічі і становила всього 7% від командного складу РСЧА. Маршал О.Василевський зазначив, що якби не було 1937-го то, можливо, не зазнали б і катастрофи 1941 року. 

Під час репресій у 1930-х рр. загинуло більше вищих офіцерів, ніж за всі роки війни. Під час сталінського терору з п'яти маршалів загинули троє (у роки війни з 13 маршалів не загинув жоден). Із 14 командармів репресували і розстріляли 13, а на війні загинули лише троє: І.Апанасенко, М.Ватутін, І.Черняховський. Начальник німецького генштабу генерал фон Бек 1938 р. писав: "На російську армію можна не зважати як на військову силу, бо криваві репресії підірвали її дух, перетворили на інертну машину". Разом з офіцерами зникали цілі наукові школи, забороняли і заперечували всю розроблену ними стратегію і тактику бойових дій — як діло рук "шкідників" і "ворогів народу".

Втім, не слід обмежувати репресії в армії виключно 1937 роком. Доля військових, насамперед "царського" офіцерства, від самого початку утвердження більшовиків у владі була трагічною. Вже кривава муравйовщина забрала життя генералів Б.Бобровського, О.Розгіна, Я.Гандзюка, Я.Сафонова, М. Іванова. 1919-го в Києві розстріляли генерал-майора О.Гречка, в Одесі — військового міністра Української держави генерала О.Рогозу, в Чернігові — генерал-майора О.Дорошкевича. У Києві лише за перші три тижні перебування більшовиків при владі взимку 1918 р. вбито 2576 офіцерів. Як згадував відомий київський мистецтвознавець Ф.Ернст: "Трупи розстріляних везли на підводах ломовики через усе місто — по 10–15 осіб, накиданих навалом на підводи, неприкритих, у спотворених позах, залитих кров'ю — цілими рядами". 

Згадаймо також і захоплення Червоною армією Криму. За наказом Б.Куна і Р.Землячки "білих" офіцерів розстрілювали сотнями. Починав свою роботу конвеєр смерті — саме цим ознаменувала свій прихід нова влада. Так, 7 грудня 1920 р. засідання надзвичайної трійки винесло вирок одразу 322 офіцерам. У графі "У чому обвинувачується?" слідчі трійок записували: "козак", "підпоручик", "штабс-капітан" тощо. Разом з усіма розстріляно В.Гурвіча — бо "музикант в армії Врангеля", і О.Губського — за те що "лікар санаторію для білих". 

Отже, ще задовго до кривавого 1937 р. армію вже знекровлювали. Більшовики, однак, швидко зрозуміли, що без досвідчених військових армії не буває. Виник проект залучення до керівництва червоними загонами старого офіцерства. Тисячі офіцерів іще царської гвардії було призначено на командні посади в Червоній армії (їхні сім'ї, як правило, ставали заручниками нової влади). Подальша доля і цих царських офіцерів не менш трагічна. 

Велика чистка в армії почалася вже наприкінці 1920-х років. Лише у 1929–1930 рр. з ЧА було звільнено майже 20 тис. військовослужбовців. Заведено сотні кримінальних справ. Ліквідовано майже 600 "контрреволюційних" організацій та угруповань, кілька тисяч людей заарештовано. Дослідники пов'язують цю криваву кампанію з колективізацією, яка саме проводилася в країні. Саме селян було найбільше серед військових. І насильницька колективізація не могла не відгукнутися болем у їхніх серцях. Органи цензури у березні 1930 р. зафіксували, що тільки кожен п'ятий лист з армії додому можна було назвати умовно лояльним до влади — решта (а це 4/5!) містили гостру критику дій влади на селі. Лише у березні в 74 гарнізонах Українського військового округу зафіксовано 1724 виступи проти колективізації. 

Загалом увесь 1930 р. став для армії "гарячим". 2 лютого ОДПУ СРСР розіслало циркуляр "Про арешти червоноармійців за зв'язок із куркульством і проведення антирадянської агітації". У документі чітко зазначено, "щоб жодного прихованого куркуля в армії не лишилося". Партійні керівники висловлювали невдоволення роботою органів: мало заарештованих, мало розстріляних! 

На виконання цього наказу в країні розпочалися масові арешти військових. Багато з них були тими самими представниками царської армії. Дружина командира артилерійського полку, якого заарештували в Миколаєві, згадувала: "Кожен день приносив усе нові й нові жертви. З усього було видно, що це не випадкові арешти, а добре розроблений план знищення старої інтелігенції та вилучення з Червоної армії колишніх офіцерів імператорської ще служби". 

Цілком у дусі часу чекісти заарештовували вже не окремих "ворогів", а полювали на розгалужену "організацію". Ця операція дістала назву "Весна". Бо змовники начебто призначили дату свого виступу на весну 1931 р. — саме тоді мала розпочатися інтервенція Антанти. "Чистки" відбулися у всіх великих містах: Києві, Харкові, Москві, Ленінграді… Заарештували тисячі офіцерів. Лише в Харкові й Москві "розкрито" майже 3500 військових. 

Отже, 1937-й і все, що відбулося в країні пізніше, було підготовлене попередніми подіями і стало логічним продовженням беззаконня й узурпації влади більшовиками. Так звана справа антирадянської троцькістської військової організації забрала життя багатьох воєначальників і неабияк підірвала обороноздатність країни. Можна навіть сказати, що вона її знищила. 

За наказом Й.Сталіна заарештували і за вироком швидкого суду розстріляли маршала М.Тухачевського. Згодом знищили і всю його родину: дружину Ніну Євгенівну, братів Олександра і Миколая. Трьох сестер вислали в табори. Мати й одна з сестер померли на засланні. Щодо малолітньої доньки воєначальника влада проявила "гуманізм" — її заарештували тільки після досягнення повноліття. Крім маршала наприкінці 1930-х рр. репресували десятки тисяч офіцерів. 

Як наслідок — станом на 1941-й лише в сухопутних військах не вистачало майже 70 тис. командирів. Висуванці робили швидкі кар'єри, займаючи місця репресованих. У такий спосіб певною мірою вирішували кадрове питання, спричинене сталінськими чистками. Втім, подібна практика незаперечно довела, що фахівця можна виховати тільки роками наполегливого навчання. Заміна репресованого кадрового офіцера (іноді ще з дореволюційним досвідом) тільки арифметично зберігала штатну одиницю. Кваліфікацію і професійну придатність було принесено в жертву політичній кон'юнктурі. Так, на 22 червня 1941 р. понад 70% командирів дивізій, майже стільки ж командирів полків, 60% воєнкомів і начальників політвідділів з'єднань працювали на своїх посадах лише близько року. Генерал армії С.Штеменко зазначав: "Звичайно, великим нещастям для нашої армії і країни в цілому було те, що напередодні Великої Вітчизняної війни ми втратили багатьох досвідчених воєначальників. Молодим довелося важко. Вони набували потрібного досвіду вже в ході боїв і нерідко розплачувалися за це надто дорогою ціною". 

У 1930-х рр. в армії панувала атмосфера терору, доносів, анонімок, нічних арештів, швидких безжальних вироків, постійного страху і взаємної недовіри. Карально-репресивні органи стали режисерами цього кривавого фарсу. Доноси й безглузді звинувачення, страх і паніка, арешти й репресії проти солдатів, офіцерів, членів їхніх сімей, друзів і родичів — усе це спричинило ще й хвилю самогубств, що прокотилася в ті роки в армії. Хтось не витримував постійного психологічного тиску, життя в очікуванні, хтось, відчуваючи, що дамоклів меч над ним уже занесено, намагався таким чином урятувати від репресій бодай родину. Аналіз обставин самогубств і залишених передсмертних записок свідчить про те, що до таких вчинків спонукали далеко не особисті чи побутові обставини. 

Приміром, у лютому 1939-го політрук однієї з військових частин на Харківщині В.Чебаненко невдало пожартував у компанії офіцерів — розповів анекдот про Леніна. Колеги відразу проявили пильність і поспішили відмежуватися від веселого товариша, засудивши анекдот як політичний і "контрреволюційний". Така реакція викликала шок у В.Чебаненка. Він намагався щось пояснити, але спілкуватися з жартівником "хоробрі" товариші по зброї панічно відмовилися. Геть пригнічений, політрук зізнався у своєму "злочині" старшому політруку, але й той не відповів йому на розпачливе: "Що ж тепер робити?!". І вже ввечері того ж дня Чебаненко наклав на себе руки. Який Кафка міг додуматися до такого? А скільки таких занапащених життів було в ті роки? 

Звинувачення проти вищої військової верхівки будувалися не на анекдотах чи безглуздих доносах. Їх фабрикували на найвищому рівні. Колишній начальник УНКВС Московської області Радзівіловський зазначав: "…доручення, яке дав мені Єжов, зводилося до того, щоб терміново приступити до допитів заарештованого Мєдвєдєва, колишнього начальника ПВО РСЧА, і добитися від нього свідчень з найширшим колом учасників щодо існування військової змови в РСЧА. При цьому Єжов дав мені пряму настанову застосувати до Мєдвєдєва засоби фізичного впливу, не соромлячись в їх виборі". 

Звинувачені воєначальники під тиском "слідства" по кілька разів змінювали показання, фактично підписуючи собі смертний вирок. Але й попри численні "доопрацювання", такі справи були позначені елементарною відсутністю логіки, містили суттєві суперечності. Наприклад, затриманий А.Корк спочатку стверджував, що "заколотники" розпочали свою діяльність 1931 р. і до "штабу перевороту" входили лише він, М.Тухачевський і В.Путна, але згодом, із кожним наступним допитом, "заколотників" більшало, відповідно розширювалося й коло "штабістів". Нарешті в остаточному варіанті, мабуть з подачі працівників органів, А.Корк "згадав", що до штабу також входили Й.Якір, І.Уборевич і Р.Ейдеман. Втім, навіть дати "створення організації заколотників" не змогли точно визначити: Корк назвав 1931-й, І. Уборевич "зізнався", що це було значно пізніше, 1934-го, Й.Якір — що 1933 року. 

Після нескінченних допитів, катувань і тривалого позбавлення сну зламалися всі воєначальники. Зауважимо, що зізнання виривали і катуванням, і залякуванням, і прямим введенням в оману. Обіцяли, наприклад, що в разі підписання "щиросердного" зізнання їх помилують, і, головне, родичів не чіпатимуть. Слід тільки написати прохання про помилування на ім'я особисто Сталіна. Але не для того все затівалося, щоб з рук катів вирвався хоч хтось із свідків цього жахливого спектаклю. Тому, приміром, на проханні Й.Якіра збереглася така резолюція (мовою оригіналу): "Подлец и проститутка. И.Сталин". А далі підхопили кремлівські посіпаки: "Совершенно точное определение. К.Ворошилов и В.Молотов", "Предателю, сволочи и… (далі нецензурне слово. — К.Н.) одна кара — смертная казнь. Л.Каганович". Це рівень розвитку і лексикон вищих "державних мужів", керівників держави. Додати тут нічого… Хіба тільки зауважити, що Ворошилов і Молотов не наважилися додати від себе жодного слова! Вони лише підтакнули Сталіну. Так ухвалювалися всі "колективні", або "колегіальні", рішення. Навіть там, де формально на документах є й колективні підписи, рішення в країні ухвалювала одна людина. 

Країна з тривогою слідкувала за розвитком подій. Надзвичайно важко було повірити, що всім відомі легендарні воєначальники раптом виявилися "ворогами народу". Отже, треба було "грати" максимально переконливо. Начальник відділення НКВС СРСР Авсєєвіч свідчив, що вже перед самим судом, за особистою вказівкою Леплевського, він іще раз ознайомив підсудного Примакова з… його власними свідченнями! Ще раз з папірця вголос прочитав і перерахував усі вигадані "злочини". Адже справді, людині важко було запам'ятати всі дати, обставини й учасників "таємних зустрічей", "підпільних нарад", "секретних переговорів", яких ніколи не було. У результаті "суд" було зіграно бездоганно: обвинувачений визнав свою вину і розкаявся. 

Гинули люди. Країна втрачала воєначальників. Зникали цілі військові школи. Причому сфабриковані судові процеси над військовою елітою країни не пройшли непоміченими. Приміром, німецька газета Deutsche Wehr 24 червня 1937 р. писала: "Розстріляли цих найвідоміших воєначальників Радянського Союзу, свідомо принесли в жертву в інтересах політики боєздатність і керівництво Червоної армії. Тухачевський, безперечно, був найвидатнішим з усіх червоних командирів, і його неможливо замінити… Уявне шпигунство, звісно, лише вигадка. Якщо більшовики стверджують, що "обвинувачені зізналися" в ньому, то це, звичайно, брехня". 

Але хто ж займав місця репресованих воєначальників? Сталін призначав на них, зважаючи на особисту відданість людини. Саме "надійність" стала головним критерієм, а не такі "зайві формальності", як досвід, освіта і, зрештою, елементарна відповідність посаді. І мови не було про фахівців "старої школи". Висуванці повинні були мати "бездоганну" біографію — робітниче або селянське походження, важке дитинство, хай і нетривала, але, бажано, дуже важка праця і, звісно, полум'яне революційне минуле. Освіти такі наступники або не мали зовсім, або мали мінімальну початкову. 

Наведемо характерні приклади. Біографія командувача Західного фронту Д.Павлова повністю вкладається в такий еталон. Народився у "загубленому серед кологривських лісів" селі Вонюх у бідній селянській сім'ї. З дитячих літ змушений був працювати, тому у школі не вчився зовсім. Зовсім! Екстерном склав іспити за чотири класи і в сімнадцять років пішов битися на різних фронтах і війнах. Або І.Тюленєв — командувач Південного фронту, який писав про себе: "Сім'я у нас, Тюленєвих, була велика: шестеро людей своїх дітей і четверо померлого дядька. Батькові з матір'ю доводилося працювати не покладаючи рук, щоб прогодувати стільки ротів. Злидні й знегоди, холод і голод постійно стукали в наші двері… Моя освіта обмежилася сільською школою. Почалося важке трудове життя". Лише сільська школа... Проте цей командир теж вважався представником нової військової верхівки, видатним "теоретиком". Такою була генеральна лінія. Подібні біографії в ті часи вважалися найбільш перспективними для побудови кар'єри. Дуже часто новопризначені "стратеги" геть не відповідали посадам, на які їх призначали. 

Фактично сталінські новопризначені "полководці" завдали Червоній армії стільки шкоди, скільки не завдали б і цілі дивізії ворожих диверсантів. Саботувалася будь-яка підготовка до війни, ігнорувалася теоретична спадщина репресованих воєначальників. Підлабузники-висуванці, аби довести Сталіну, що він у них не помилився, запопадливо висміювали всі розробки й здобутки репресованих командирів. Іноді просто замінюючи плюс на мінус… 

"Ворог" Тухачевський виступав за протитанкові рушниці? І ось уже призначений у 1937-му начальником Головного артилерійського управління (з січня 1939 р. — заступник наркома оборони СРСР) Г.Кулик категорично висловлюється проти. Як і проти танків Т-34, пістолетів-кулеметів Дегтярьова і навіть проти знаменитих "катюш". К.Ворошилов, який 15 років обіймав посаду наркома оборони СРСР, за півтора року до нападу Німеччини проголошував: "Червона кавалерія, як і раніше, є переможною і нищівною військовою силою і, можливо, вирішуватиме великі завдання на бойових фронтах". 

Звісно, життя (а точніше війна) кожному виставило його справжню ціну. Зайвий раз показавши, хто був народу "ворогом", а хто "другом". Майже всі сталінські "креатури", "теоретики" без освіти й "командувачі" без досвіду показали свою цілковиту неспроможність. Як приклад наведемо директиву Ставки від 12 серпня 1941 р. військовій раді Південно-Західного напрямку за підписами Й.Сталіна і Б.Шапошникова, яка містить убивчу характеристику: "Комфронту Тюленєв виявився неспроможним. Він не вміє наступати, але не вміє також відводити війська. Він втратив дві армії таким способом, яким не втрачають навіть і полки".

Яку ж велику й криваву ціну довелося заплатити за сталінську передвоєнну політику! Мільйони загиблих, понад п'ять мільйонів солдатів і офіцерів, які потрапили в полон, знищена техніка, боєприпаси — такі наслідки сталінських "планових чисток" суспільства. 
Костянтин Нікітенко, "Дзеркало тижня"

Немає коментарів:

Дописати коментар