05.07.15

ПРАПОР ПЕРЕМОГИ НАД РЕЙХСТАГОМ ПІДНЯВ УКРАЇНЕЦЬ ОЛЕКСІЙ БЕРЕСТ. І ЦЕЙ ФАКТ ІСТОРІЇ У НАС НІХТО НЕ ВІДНІМЕ

Десятки разів за свою журналістську практику мені доводилось писати матеріали до Дня Перемоги. Зазвичай, спогади когось з ветеранів-фронтовиків. Адже День Перемоги – це насамперед день спогадів. Проте жодного разу я не згадувала про своїх рідних дідів. По-перше, вони рано пішли з життя й не встигли поділитись зі мною пережитим, а по-друге й головне -- мої діди не вписувались у парадний формат свята – вони були не героями, а чорноробами війни.

Їх обох мобілізували не на початку війни, бо тоді «замітали» молодших і здоровіших, а вже навесні 1944-го року , після звільнення Поділля радянської армією. Дідів,на той час не зовсім молодих і здорових чоловіків, бо ж здоров'я втратили ще під час радянсько-фінської війни – дід Архип Миронович Мороз заробив ядуху, а Олександр Захарович Рябий відморозив ноги, коли у складі кавалерійського корпусу в лютий мороз безуспішно штурмував знамениту лінію Манергейма – так ось їх обох , ледь Червона армія очистила Поділля від фашистів, викликали до так званих польових воєнкоматів і без жодної медичної комісії направили на «перевиховання» до так званої «трудармії», яка мало чим відрізнялась від ГУЛАГу. А замість напутніх слів воєнком глумливо кинув: «Что, хахлы проклятые, продали нашу Украину фашистам? Вот теперь будете кровью харкать в тайге, искупая свою вину»...


Додому рядові трудармії Архип Мороз та Олександр Рябий повернулись вже за кілька років по війні , зрозуміло, без жодних нагород, хіба що обтяжені новими важкими невиліковними хворобами, які дочасно звели їх у могилу. Ба, навіть більше, мого діда по материнській лінії Архипа Мироновича Мороза замалим знову не відправили на Колиму, бо як з'ясували «органи», під час окупації Поділля німцями він опинився не в «тому що треба» партизанському загоні. Той, в якому партизанив мій дід Архип, після війни було визнано бандерівським, командир отримав 25 років на Колимі.
Мого діда довго тягали по «органах», але напевно його врятувала від репресій важка хвороба, очевидно, десь там вирішили, що зі своєю ядухою й хворим шлунком він до Колими не добереться... Ось таке воно було, непарадне обличчя війни, про яке офіційна пропаганда воліла замовчувати.



А таких «хахлов проклятых», як мої діди, котрі завинили перед «батьком народів» Сталіним уже тим, що жили не в своїй, а «їхній» Україні і не з власної волі, а насамперед через його бездарні розпорядження опинились в окупації, було мільйони. А тому в минулій влада їх не шкодувала. Зрештою, тодішнє командування взагалі не цінувало солдатське життя, українців же – особливо , вважаючи, чим більше покладуть в боях, або ж на трудових фронтах сибірських лісоповалів тим краще.

З мого розлогого селянського роду з війни не повернулись додому майже дві третини чоловіків. Деякі з них наклали головою під Яссами, куди їх в перший місяць війни ненавчених і навіть неозброєних селюків направило радянське командування. Скільки тисяч подоляків полягло там з ним, а скільки опинилось у страшній Уманській ямі – досі точно невідомо.

Зате відома інша страшна цифра: тільки за попередніми підрахунками, під час форсування Дніпра при звільненні Києва полягло близько мільйона солдатів, більшість з яких були українцями. Учасник тих боїв видатний російський письменник Віктор Астаф'єв, рід якого, до речі, по материнській лінії, брав свій початок на Україні, хотів написати роман про Дніпровський плацдарм, але не зміг – «...страшно, и сердце останавливается, и головные боли мучат».

Шкода, що такого роману не написано. Але навіть без нього про минулу війну написано й розказано чимало, утім наважусь припустити, що всієї жорстокої правди ми про неї не так і знаємо. Чи дізнаємось колись? Навряд чи... Не знаю, наскільки це нам було б актуально нині, якби війна знову не прийшла на наш поріг, якби не біль втрат, який переживаємо щоразу з кожною новою звісткою зі східного фронту цієї дивної війни на три букви – АТО. Якби не гіркота й почуття національного приниження від кожної нової поразки, якби не болісне розчарування у наших «паркетних генералах» і водночас, захоплення мужністю наших патріотів-захисників й енергією та самовідданістю волонтерів і пристрасне бажання відплати, справедливості й перемоги над ворогом.

Виявляється це не просто важко а й абсурдно – у переддень найшановнішого в нашій новітній історії свята – Дня Перемоги писати про нову війну, яка може піти на куди масштабніше коло після військового параду на Красній площі в Москві. Розум і душа відмовляються сприймати таку реальність. Поколіннями нас виховували у переконанні, що мирне небо над головою й День Перемоги нерозривні поняття. І вони варті високої ціни, заплаченої за них, хай навіть ціна – десятки мільйонів людських життів,бо вона запорука нашого мирного сьогодення й майбуття.


Як же так могло статись, що війна знову прийшла на нашу землю і знову застала зненацька?.. Напевно, це сталось тому, що перемога над фашизмом, якою ми так звикли пишатись, виявилась лише ілюзією. Так, силою зброї ми перемогли гітлерівську армію, але не фашизм як систему, що має людські життя за витратний матеріал, який нічого не значить. Хіба сталінізм цінував життя своїх людей і радянських солдат зокрема?

Виявляється Зло, з яким воювали наші діди залишилось непереможним. А десятки мільйонів полеглих не зупинило його розповзання. Зло лише змінило ім'я – зі Сталіна й Гітлера на Путіна. Путін, як духовний спадкоємець Сталіна, звичайно, сам не воював, про ціну заплачену за Перемогу знає лише з радянської історії, але дуже розгнівався на пораду старого фронтовика Астаф'єва, що на День Перемоги владі замість парадного картузу треба одягати схиму й ставати на коліна перед своїм народом й просити вибачення в народу за бездарно «виграну» війну, в якій ворога завалили трупами й втопили в крові російських і не лише російських солдат.

Саму ж систему, яка воювала з коричневою чумою під червоним прапором, Астаф'єв характеризував як – « самая оголтелая, самая трусливая, самая подлая, самая тупая из всех, какие были до нее на свете . Это она «победила» 1:10. Это она бросала наш народ, как солому, в огонь – и России не стало, нет и русского народа. То, что было Россией, именуется нынче Нечерноземьем. И все э то заросло бурьяном, а остатки нашего народа убежали в город и превратились в шпану...»

Коли читаєш ці безжалісно правдиві роздуми великого письменника, починаєш розуміти, що нинішня війна з москалями була неминучою. І не лише тому, що здичавілі залишки російського народу виродились у шпану, а й тому, що «оголтелая, трусливая и подлая советская военщина» досі залишається офіційною ідеологією «встающей с колен Росссии». А тому правда для неї смертельна. Не дарма, у 2009-му році на партійному збіговиську організованому путінською «Единой Россией» було цілком серйозно запропоновано... розстріляти редактора «Новой газети» за те, що він до Дня Перемоги надрукував добірку листів Віктора Астаф'єва, а самого Астаф'єва оголосили ... зрадником.

Перемогти Зло можливо не лише силою зброї, а й силою правди. Причому правда нам потрібна не лише про минулу війну, а й про нинішню з назвою із трьох букв. Бо вже у самій цій назві прихована велика неправда, яку наші «паркетні генерали» намагаються втюхати суспільству, потихенько здаючи Україну Путіну. Але я впевнена, нічого в них не вийде, хоч би як ми не зневірились у нинішній владі, яка чим далі, тим більше неадекватна суспільству, у війні зі Злом ми переможемо остаточно, навіть не завдяки владі й генералам, а всупереч їм та всі непереборним труднощам й обставинам. Україна вже не раз довела, що здатна на неможливе. Останнього разу, коли пограбована й розтерзана Януковичем перед лицем небувалої й жорстокої путінської агресії народила масовий добровольчий і волонтерський рух, поставила на ноги армію, і сповнившись героїзмом і жертовністю своїх бійців встала на борню зі значно сильнішим ворогом, вистояла важку зиму й не втратила бойового духу.

На жаль, у нинішньої війни багато фронтів й частина з них пролягає глибоко в тилу. А те, що на 9-те травня у Москву , котра своєю агресією довела, що є наступницею нацистського Зла , приїздить Генеральний секретар ООН, свідчить про те, що світ, хоча давно вже відзначає щойно запроваджений у нас День Памяті , так і не набув її навіть після Другої Світової війни і нічого не навчився. А отож і далі нам доведеться протистояти Злу самотужки. А тому так важливо не втратити силу духу й віру в Перемогу.

Ми обов'язково переможемо, хоча б тому, що є народом–переможцем з незнищенною силою духу, чий внесок у перемогу над Гітлером визнаний усім світом. Бо ми є народом, в чиїх жилах тече кров великих предків-воїнів, лицарів свободи. І це син нашого народу – українець Олекса Берест, молодий лейтенант із Сум 30 квітня 1945-го року разом з бійцями своєї роти підняв Прапор Перемоги над Рейстагом, на найвиднішому місці – бронзовій кінній скульптурі кайзера Вільгейма, на фронтоні головного входу. До речі, Прапорів Перемоги було пошито дев'ять - за числом дивізій 3-ї ударної армії, роті лейтенанта Береста дістався прапор за номером п'ять і саме він був піднятий над Рейхстрагом. Коли прийшов час присвоювати звання Героя Радянського Союзу бійцям, які підняли над Рейхстагом Прапор Перемоги, маршал Жуков, відомий своїм лютим українофобством, викреслив з цього списку українця Береста, залишивши з кількох десятків прізвищ бійців роти лише п'ять, зокрема росіянина сержанта Єгорова й грузина Кантарії, молодшого сержанта. Щодо Береста, то його як непотрібного свідка згодом відправили у табори. Жуков розраховував, що вчинивши таким чином, він принизить український дух і вивищить російський. Це так в стилі московського імперіалізму: вивищуватись за рахунок обману й чужих звитяг.

Подвиг лейтенанта Береста було гідно оцінено уже за часів Незалежної України – указом президента Ющенка йому було присвоєно звання Героя України. Хіба цей символічний факт історіє не яскраве свідчення того, правда завжди бере гору. А правда на нашому боці. І хоч би як політтехнологи й придворні історики імперії Зла не намагались переписати історію на свою користь, Прапор Перемоги залишиться за нами. Так було минулої війни, так буде й нині.

Немає коментарів:

Дописати коментар