06.07.13

Квадратура кола, або Знову "Великая Отечественная"

...Два томи накладом три тисячі примірників. А назва? Назва пречудова — "Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття". Нарешті... Не УРСР, а Україна. Значить дивимося на інфернальні події 1939–1945 років з київських пагорбів, а не з якихось інших. Значить доросли до здатності думати самі про себе, не озираючись, що скажуть сусіди. Втім, сусіди вже сказали. І досить прозоро. Нагадати?

"По поводу наших отношений с Украиной… Я позволю с вами не согласиться, когда вы сейчас сказали, что если бы мы были разделены, мы не победили бы в войне. Мы все равно бы победили, потому что мы страна победителей". Це слова президента Росії Володимира Путіна. І це ще не все. Долучаючи журналістів і широку публіку до власних знань, він стверджував, що статистика часів Другої світової нібито свідчить, що найбільші втрати понесла саме Росія — понад 70%: "Это значит, что война выиграна, не хочу никого обижать, за счет индустриальных ресурсов РФ. Это исторический факт, это все в документах".


Ну-ну, пане президенте. Щось вас — даруйте — занесло. На кінець листопада 1942 року німецькі окупанти загарбали близько 2 мільйонів квадратних кілометрів території тодішнього Радянського Союзу, яку населяло 85 мільйонів людей. А знаєте, скільки з них було в Україні? 41,7 мільйона. Німці окупували лише 17% території Росії з населенням у 27 мільйонів людей. І ви хочете сказати, що ви постраждали найбільше? А матеріальні ресурси, які перемістили з України на Схід і так ніколи і не повернули? Рахуватимемо, чиї це матеріальні ресурси? Втім, сперечатись з політиками, як мудро написав колись один російський класик, все одно, "что воду черпать решетом". Повернімося до двотомника.

Вступна стаття під назвою "Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна" на початку звучить майже так само потужно як інтродукція Першого концерту Петра Чайковського. Особливу увагу привертає частина "Термінологічна "війна", де йдеться про ідеологему "Велика Вітчизняна війна". Констатуючи, що після серпня 1991 року в Україні вживання паралельних до згаданої дефініцій наштовхувалось на особливий спротив, автор відзначає, що всіх, хто пропонував говорити про Другу світову війну звинувачували у святотатстві, зневажанні пам'яті полеглих і тих, хто бився в лавах Червоної Армії.

На думку автора статті, вживати поняття "німецько-радянська війна" можна як позбавлене ідеологічного навантаження, а також як придатне для означення подій, що не вкладаються у дещо вужче смислове поле ідеологеми "Велика Вітчизняна війна". Це, наприклад, відносини із західними союзниками по антигітлерівській коаліції. Участь радянських громадян у європейському Русі опору та іноземців у складі частин і з'єднань, сформованих на території СРСР, український і польський національно-визвольний рухи, військовий полон, репатріація тощо. Не вписується у поняття "Велика Вітчизняна війна" і капітуляція Японії у вересні 1945 року.

Браво! Так хочеться сказати авторові статті, який водночас є відповідальним редактором видання. Та, як виявляється далі, не слід поспішати з компліментами. Автор "вирулює" на тему того, що навіть при всіх недоліках поняття "Велика Вітчизняна війна" уособлює зміст цілого спектра явищ (мобілізація радянських людей на боротьбу з окупантами, участь у діях Червоної Армії і нерегулярних збройних формуваннях, патріотичні вияви і навіть історична пам'ять). І ось він "сухий залишок", висновок: "Ігнорувати ці обставини — значить впадати в іншу крайність і тенденційність".

Після цього вже не дивно, що у двотомнику в розділі "Початок Другої світової війни. Бойові дії на німецько-радянському фронті" можна знайти підрозділ "Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на теренах України". Отже всі задоволені — і Друга світова присутня, і Велику Вітчизняну не забули. Це у двотомнику, жанр якого позначений як "науково-популярний".

А у сучасних підручниках та посібниках можна віднайти ще цікавіші спроби — "схрестити" Велику Вітчизняну з Україною, "українізувати" ту вже неіснуючу радянську Вітчизну. Наприклад, автори одного із посібників для старшокласників і абітурієнтів пишуть: "22 червня 1941 р. нападом нацистської Німеччини на СРСР розпочався новий етап Другої світової війни. Народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній боронив свою Вітчизну — Україну".

І це все написано професійними істориками. Що ж, це за явище — "Велика Вітчизняна війна"? Хто ж винайшов цю формулу, яка діє на частину науковців (про політиків не кажу) як удав на кролика?

Винахідники

22 червня 1941 року посол Німеччини у Москві Вернер фон дер Шуленбурґ рано вранці передав заступнику голови Ради Народних Комісарів СРСР і наркому закордонних справ В'ячеславу Молотову документ про оголошення війни — "Ноту Міністерства закордонних справ Німеччини радянському уряду". Такий самий документ було передано нацистським міністром закордонних справ Йоахімом фон Ріббентропом радянському послу у Берліні Володимиру Деканозову. Того ж дня Молотов у радіозверненні, зокрема, сказав: "Німецький уряд вирішив виступити війною проти СРСР у зв'язку із зосередженням частин Червоної Армії біля східного німецького кордону".

Саме у цьому виступі вперше було сказано про те, що свого часу російський народ розгорнув проти Наполеона Вітчизняну війну. Нині "Червона Армія і весь наш народ знову поведуть переможну Вітчизняну війну". Наступного дня офіціоз більшовицької партії газета "Правда" присвятила війні всі свої шпальти. Крім виступу Молотова тут з'явилася стаття академіка Омеляна Ярославського "Велика вітчизняна війна радянського народу".

І тут слід віддати належне цьому сталінському академіку, авторові однієї з найвідразливіших панегіричних книжок про Сталіна (вийшла у 1939 році). В партійних кулуарах Мінея Губельмана (відомого під псевдом Омелян Ярославський) називали "советский поп", оскільки він був автором відомих і тиражованих свого часу в Радянському Сoюзі антирелігійних публікацій (наприклад "Біблії для віруючих і невіруючих"), головою Спілки войовничих безбожників (Союза воинствующих безбожников). Крутий, до речі, був голова, вимагав навіть заборонити виконувати церковну музику (наприклад, Баха, Генделя, Моцарта та ін.). Спілку безбожників Сталін розжене восени 1941 року, а вдячний глава Російської Православної Церкви митрополит Сергій у листопаді 1942-го — ніби іронізуючи над Ярославським — назве Сталіна "Богом обраним вождем".

Так ось, Ярославський в дуже короткий термін створив ту ідеологічну матрицю, яку потім будуть нещадно експлуатувати партійні пропаґандисти. І під час війни, і по війні. Насамперед "Велика Вітчизняна" (обидва слова спочатку писали з малих букв) мала створювати ілюзію єдиної Вітчизни, що її мають захищати всі народи СРСР. Отже, всупереч реаліям, було "підказано", як слід трактувати події війни. Частина росіян, українців, білорусів та інших "дітей різних народів" чекає приходу німців з ілюзіями на звільнення від комуністично-колгоспного "раю" — але це не має значення. В Червоній Армії високий рівень дезертирства і добровільної здачі у полон — але це не має значення. Частина народів плекає надії на розвал СРСР і створення власних держав — але це не має значення.

…Пам'ятаю вірш Костянтина Симонова про 22 червня 1941-го:

Тот самый длинный день в году

С его безоблачной погодой

Нам выдал общую беду —

На всех. На все четыре года...

Ось! Це воно! Те, що було потрібно владі — "общая беда". Без нюансів, без напівтонів, без розуміння того, що суспільство після комуністичних експериментів над ним не могло бути монолітним. Не могло, — значить треба створити ілюзію монолітності. Формула "Велика Вітчизняна" чудово цьому слугувала.

Саме Ярославському належить знаменита формула, яку потім приписали Сталіну: "Ворог буде розбитий, перемога буде за нами!" Нарешті, у статті Ярославського знаходимо заклики до визволення країни (що бездумно повторюють до сьогодні в Україні, не розуміючи, що жодна з тоталітарних систем не могла людей ВИЗВОЛЯТИ, а могла лише поборювати одна одну).

Заради справедливості зауважу, що "Велика Вітчизняна" — це не було know how Ярославського. Він оперся на вже наявну в Росії традицію. Твердять, що першим це поняття вжив російський письменник Ф.Ґлінка, описуючи кампанію проти наполеонівських військ. Потім це поняття імплементував в російську історіографію Александр Михайловський-Данилевський. Особливого розголосу формула дістала завдяки знаменитому роману Льва Толстого "Війна і мир". Отже, Ярославський вдало скористався традицією, яка запрацювала.

Вона працює

"Вітчизняна війна зобов'язує нас показати героїчне минуле нашого народу не тільки в тих класах, де це зв'язано з програмним матеріалом (8–10 класи), а й в усіх інших класах школи. Першим кроком роботи педагога в цьому році, від 1 до 10 класу, повинно стати ознайомлення учнів з великою вітчизняною війною радянського народу проти німецького фашизму". Уявіть собі, це було написано у серпні 1941 року у одному із методичних видань для вчителів.

А я погортав підручники, видані в Україні у 2011–2012 роках, зокрема для учнів 11-х класів. Формула "Велика Вітчизняна" неодмінно присутня. В одному з них читаємо: "Під час Великої Вітчизняної війни Україні випала особлива роль. На її території було зосереджено близько половини Діючої армії СРСР. Народ України зробив великий внесок у розгром ворога, що стало основою для вирішення двох важливих складових "українського питання" — врегулювання проблеми західних кордонів УРСР та її реального виходу на міжнародну арену".

…Читаю і ніби опиняюсь у Wonderland'і. А де ж той реальний "самый длинный день в году"? Почавши відступ, комуністична влада наказала розстріляти 9000 політичних ув'язнених. Це були не лише ті, хто мав тривалі вироки, а й ті, кого вважала влада "ненадійним елементом", ті, кого заарештували перед приходом німців.

Де спільний наказ НКГБ, НКВД і Ґенерального прокурора СРСР від 29 червня 1941-го, яким всіх, хто здався у полон, прирівняли до зрадників Батьківщини? Де сталінський наказ від 16 серпня 1941 року № 270? Командири і політпрацівники, які здавалися в полон, оголошувались "злісними дезертирами", а їх сім'ї підлягали арешту і засланню.

У вересні 1941-го німці форсували Дніпро. На армії Південно-Західного фронту насунулася загроза оточення. Однак Сталін наказав утримувати Київ. 15 вересня чотири армії опинилися в "котлі" (це понад 600 тисяч червоноармійців, переважна більшість яких здалася у полон). А всього за роки війни у полоні опинились 5,7 млн. радянських військовослужбовців, доля яких стала трагічною.

Керівництво СРСР вдалося до мобілізації цивільних партійних працівників з числа технічної, гуманітарної інтелігенції, партійних функціонерів. Крім того, здійснювались масові, приховані мобілізації резервістів з метою створення нових військових частин і з'єднань. Було мобілізовано без офіційного оголошення мобілізації(!) близько 800 тисяч запасних осіб і перекинуто в західні округи п'ять армій з південних і східних районів країни. Таємні мобілізації дозволили радянському командуванню з січня 1939-го по червень 1941 року в Червоній Армії сформувати 125 нових дивізій.

Вживали й інших заходів, які не рекламувалися. 12 липня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про дострокове звільнення деяких категорій ув'язнених (засуджених за прогули, побутові, посадові та господарські злочини) і скерування їх до Червоної Армії. Головне управління таборів (Главное управление лагерей, ГУЛАГ) передало у 1941 році Червоній Армії 420 тисяч ув'язнених.

Однак, як виявилось, все це не давало бажаних наслідків. І режим наполегливо шукав способи "стимулювати" героїзм. Ось лише деякі факти. 12 вересня 1941 року Сталін видав таємний наказ за № 00 1919 про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів (заградотрядов) із військ НКВД. Вони мали завдання кулеметним вогнем зупиняти відступаючі військові частини чи групи військовослужбовців. 17 листопада 1941 року постановою Державного комітету оборони № 903сс розширено права Особливої наради (Особое совещание, ОСО) при наркомі внутрішніх справ СРСР. Тепер вона могла виносити міру покарання включно з розстрілом. Це право зберігалось до 1 вересня 1953 року, тобто до остаточної ліквідації ОСО.

28 липня 1942 року з'явився наказ за № 227, відомий ще за назвою "Ні кроку назад!" ("Ни шагу назад!"). В цьому наказі наголос робився на репресивних заходах проти бійців і командирів. Сталін залишився вірний своєму звичаю всю провину за невдачі перекладати на людей часто невинних, як це було на початку війни. Наказом вводились штрафні роти і батальйони. Дозволялось знімати з посад командуючих армій, командирів і комісарів корпусів, дивізій, полків за "самовільний" відступ. Ці заходи часом призводили до безглуздої загибелі цілих підрозділів, частин і з'єднань, бо командири не мали права відводити їх без дозволу з метою маневру, перегрупування тощо.

Нарешті, де злочини комуністичного режиму, заподiянi при виконанні й перевиконанні сталінської політики "спаленої землi", коли комуністична влада відступала на схід? Раніше про це не можна було навіть згадувати, але нині надруковано стільки матеріалу, що не треба нічого вигадувати.

Наприклад, чому б не написати, що не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запoрiжжi висадила у повітря Днiпрогес 18 серпня 1941 року? Після цього Запоріжжя оборонялося ще півтора місяці і станція могла приносити користь. Понад те, коли греблю підірвали, загинуло щонайменше 20–30 тисяч людей. Не німців, а тих, кого називали "радянські люди", оскільки вони просто не знали, що готується підрив. Фахівці твердять: якби підрив здійснили в день, коли залишали місто, а це — 4 жовтня, про жодні істотні втрати не йшлося б. На той час армія і ополченці вже відступили від Дніпра. Далі на схід покотився потік біженців. Та й взагалі висаджувати греблю не було б потреби. Німці вже були на лівому березі вище й нижче по Дніпру і наявність чи відсутність переправи в Запоріжжі їх мало обходила. Тож достатньо було б вивести з ладу лише аґрегати станції.

Потужний вибух, що підняв у повітря більше ніж четверту частину греблі (135 із 600 м) пролунав і виявився повною несподіванкою для командування фронту. У бойовому донесенні від 19 серпня штабу Південного фронту Верховному Головнокомандуючому зазначалося: "Як встановлено слідством, висадження греблі і Дніпровської ГЕС здійснено без дозволу, самочинно підполковником Петровським і представником Генштабу, начальником окремого науково-дослідного воєнно-інженерного інституту (м. Москва) військовим інженером 1-го рангу Єповим, який на попередньому слідстві показав, що він особисто дав розпорядження здійснити вибух, пояснюючи тим, що отримав вказівку від начальника Відділу воєнно-інженерного управління штабу Південного фронту підполковника Петровського. Петровський на попередньому допиті заявив, що такого наказу він не давав. Петровський і Єпов заарештовані, провадиться слідство. Передчасне висадження мосту і греблі ускладнило обстановку бою, викликало непотрібні жертви, полегшило ворогу умови форсування р. Дніпро".

Зрозуміло, Петровський і Єпов не могли діяти самочинно. Як з'ясувалось, вони мали директиву з Москви. А тому за розпорядженням з Москви їх з вибаченнями звільнили з-під арешту. Невдовзі вони вже підривали Волховську ГЕС, а протягом наступних років війни виконували спеціальні секретні завдання на різних фронтах. Але і це не так важливо. А знаєте, що важливо? Те, як згадана трагічна ситуація породила міф. Ось як згадує про нього один з дослідників.

В березні 1942 року письменник Савва Голованівський змалював епічну картину битви за Запоріжжя. Радянські воїни були схожі на левів і стояли непохитно. Втрати гітлерівців сягали астрономічних цифр. Але їх генерали не шкодували людської крові і перекриваючи закривавленими тілами своїх солдатів Дніпро знову й знову кидали в ріку нові полчища. Щоб зупинити ворога, мовляв, і довелося підірвати гідростанцію. Цей опис став своєрідним кліше для тих, хто в подальшому звертався до проблеми. Навіть в публікаціях вже у пострадянській Україні можна було знайти оповіді про запорізьких "панфіловців" — бійців однієї з батарей зенітно-артилерійського полку, який прикривав Дніпрогес. Затримавши на 10 годин ворога на правому березі, ці міфічні герої дозволили висадити греблю, що, своєю чергою, зірвало далекосяжні стратегічні плани німців…

Це лише один, з величезної маси, приклад для глибшого розуміння "вітчизнянності" того, що відбувалося у 1941 році, розуміння, як насправді та держава ставилася до своїх громадян і, нарешті, розуміння, як можна "інтерпретувати" події на свою користь.

Що робити?

Поза сумнівом, потрібна широка дискусія на тему місця і реальної ролі України в добу Другої світової війни. Всі розмови про "складність", "делікатність", "неоднозначність" теми лише відволікають від сутнісного обговорення того, що вже давно слід обговорити. Тепер повернусь до двотомника, з якого починав.

Автор вступної статті зауважує: "Очевидно, українському соціуму і владі доведеться ще довго долати неґативні наслідки війни, давати адекватну відповідь на пов'язані з нею виклики. Й від того, у який спосіб і на якому рівні це буде зроблено, залежатиме, так би мовити, індекс нашої цивілізованості й наближення до розвиненого громадянського суспільства". Таке враження, що ці слова писав не професійний історик, а дипломат талейранівського розливу...

У влади та у українського соціуму нині (як не дивно) спільне завдання: вижити. Розуміють вони це завдання, щоправда, по-різному, але це — правда. Отже, здогадайтесь, до якого місця їм війна. Тому покладатися треба на себе, а з собою не треба лукавити. Не слід ставати в позу: і та група дослідників щось там не так розуміє, і та — не так мислить, і ті — упереджені. А судді — хто? Що зробили ми, історики, для реалістичного розуміння такої простої думки — війна, в першу чергу, це не героїзм, не патетика, а трагедія, біда, колапс матеріальний і духовний? Що зробили ми, щоб влада (маю на увазі всіх чотирьох президентів України) зрозуміла, що не можна святкувати 9 травня, а можна лише зробити його Днем пам'яті, як це зроблено у всіх нормальних країнах? Що здійснили ми, аби зробити традицією публічні обговорення історичних проблем, які цього потребують (так, наприклад, як це є у поляків з волинськими подіями 1943 року)?

На жодне з поставлених запитань, на жаль, не можна відповісти позитивно. Ось чому й про "індекс нашої цивілізованості" немає підстав говорити. Яка вже там цивілізованість...

...Свого часу англійський письменник Джордж Орвел писав: "Ніщо так не призвело до перекручення… поняття соціалізму, як погляд, що Росія — соціалістична країна і що кожен вчинок володарів Росії заслуговує вибачення, коли не наслідування. Тим-то за останні десять років в мене виробилось переконання, що коли хочемо відродити соціалістичний рух, то знищення радянського міфу є необхідною передумовою".

Є сенс дослухатись до цих слів, оскільки Орвел пережив захоплення лівими ідеями і щиро вірив у соціальну справедливість. Його вислови з роману "1984" стали хрестоматійними для кожного інтелектуала. Наприклад, "війна — це мир", "свобода — це рабство", "незнання — це сила". Завдяки роману Орвела в політологічній літературі та публіцистиці виник термін "орвелізм" — маніпулювання поняттями та фактами, викривлення історії, контроль свідомості задля зміцнення політичної влади. За Орвелом, той, хто контролює минуле, — контролює майбутнє; той, хто контролює сучасне, — контролює минуле. Саме тому ані історія як минула подія, ані історія як повідомлення про подію, — не існують. Є лише сьогочасність, слушність якої підтверджується фальшивими повідомленнями про минуле.

Сьогочасність, звісно, є. Проте є і минуле. І воно може жорстоко помститися за легковажне ставлення до себе. Тим більше, коли йдеться про таку серйозну річ, як війна.

Юрій Шаповал, "Дзеркало тижня"

Немає коментарів:

Дописати коментар