21.08.12

“Сороковые, роковые…” або з приводу вірша Давида Самойлова “Бандитка”

Давид Самойлов, 40 рр. ХХ ст.
Від редакції. 
Приводом для цієї публікації є опитування, яке ми провели днями за допомогою ел. пошти серед авторів журналу.
Питання було сформульовано так:
“Вірш Давида Самойлова (1920-1990) “Бандитка” – це факт поетичний чи історичний? Така поезія у 2000-ні веде до діалогу з Україною чи стосується російськомовної поезії про Україну?”
Текст вірша, написаного 1946 р., перша публікація – 2000 р.,- наводимо нижче, подаємо за лінком.
Кілька років тому зроблено переклад вірша українською.

Бандитка
Я вёл расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
Смотрела гордо и сердито.
Платок от боли закусила.
Потом сказала: “Слушай, хлопец,
Я всё равно от пули сгину.
Дай перед тем, как будешь хлопать,
Дай поглядеть на Украину.
На Украине кони скачут
Под стягом с именем Бандеры.
На Украине ружья прячут,
На Украине ищут веры.
Кипит зелёная горилка
В белёных хатах под Березно,
И пьяным москалям с ухмылкой
В затылки тычутся обрезы.
Пора пограбить печенегам!
Пора поплакать русским бабам!
Довольно украинским хлебом
Кормиться москалям и швабам!
Им не жиреть на нашем сале
И нашей водкой не обпиться!
Ещё не начисто вписали
Хохлов в Россию летописцы!
Пускай уздечкой, как монистом,
Позвякает бульбаш по полю!
Нехай як хочут коммунисты
В своей Руси будуют волю…
Придуманы колхозы ими
Для ротозея и растяпы.
Нам всё равно на Украине,
НКВД или гестапо”.
И я сказал: “Пошли, гадюка,
Получишь то, что заслужила.
Не ты ль вчера ножом без звука
Дружка навеки уложила.
Таких, как ты, полно по свету,
Таких, как он, на свете мало.
Так помирать тебе в кювете,
Не ожидая трибунала”.
Мы шли. А поле было дико.
В дубраве птица голосила.
Я вёл расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
1946

Подаємо усі відповіді, що надійшли.

Ігор Померанцев (Прага)
Историки часто цитируют стихи, поэты же почти никогда не цитируют историков. Но к самой истории поэты принюхиваются и приглядываются. Давид Самойлов историю любил и с её материалом работал. Печатать его начали поздно, когда ему было под пятьдесят. Незадолго до смерти Сталина друзья Самойлова подарили ему на день рождения рукописный сборник его стихов в кожаном переплёте. Поэт был рад. Но одно стихотворение он вымарал. Это была «Бандитка». По тогдашним меркам стихотворение было подсудным.
У самойловской «Бандитки» есть своя поэтическая родословная. В 1926 году Эдуард Багрицкий написал поэму «Дума про Опанаса». Есть в этой поэме такие строки о большевике, командире продотряда Когане:

По оврагам и по скатам
Коган волком рыщет,
Залезает носом в хаты,
Которые чище!
Глянет влево, глянет вправо,
Засопит сердито:
«Выгребайте из канавы
Спрятаное жито!»
Ну, а кто подымет бучу –
Не шуми, братишка:
Усом в мусорную кучу,
Расстрелять – и крышка!

В этой же поэме описаны два расстрела: Опанас расстреливает Когана, а красноармейцы – Опанаса. Поэме предпослан эпиграф из «Гайдамаков» Т.Шевченко:

Поciяли гайдамаки
В Украiнi! жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?

Современные историки часто оперируют термином «нарратив». Так называют интерпретацию исторических событий с точки зрения современников этих событий. Культуртрегеры, игнорирующие «нарратив», требуют исключать из школьных и университетских программ романы Гарриет Бичер-Стоу, Марка Твена, Фолкнера как произведения расистские. В сталинские времена Р.Киплинга называли империалистом. До сих пор идут споры о наследии талантливых писателей, запятнавших себя близостью к нацистской и коммунистической идеологиям.
Давид Самойлов – поэт первоклассный. Но он ещё и проницательный хронист (см. его книгу «Подённые записи»). В нашем разговоре я – лицо заинтересованное. В конце шестидесятых – начале семидесятых я бывал у него в гостях. Как и Э. Багрицкий, он переводил М.Бажана, только позднего. Даже спрашивал меня о значениях некоторых украинских слов. От него я возвращался в Черновцы, а после в Киев с самиздатом. Это был уже другой «нарратив». Иногда он читал мне стихи – новые и старые. Он знал, что для меня

Украина! Мать родная!
Молодое жито!
(Э. Багрицкий),

что я учительствовал в Карпатах, но «Бандитку» он не прочёл мне ни разу.

Борис Херсонский (Одеса)
С этим стихотворением дела обстоят, как со знаменитой “Думой про Опанаса” Багрицкого: автор хотел сказать одно, а получилось другое.
Более чем половина стихотворения – монолог женщины, идущей на расстрел, монолог настолько жесткий и эмоциональный, что не может не вызвать сочувствия. Финал же – куда более слабый. Получается, что м.б. не было в советской литературе более “бандеровского стихотворения” чем это.
Как и более промахновского текста, чем “дума про Опанаса” тоже не было в этой советской литературе.
Напоминает мне это ситуацию, когда святоотеческую литературу мы изучали по пространным цитатам в атеистических книжках.

Олена Марінічева (Москва)
По-моему, это стихотворение – безусловно, факт поэтический. А значит и исторический. В нём – сильное переживание поэта. Возможно (и скорее всего) не о своем поступке он говорит, а о рассказанном ему кем-то: вряд ли после собственноручного убийства девушки (а может, кстати, и не было самого расстрела? может – дай-то Бог – до этого дело не дошло?…) можно написать такие стихи.
Ведёт ли подобная поэзия к диалогу с Украиной? Об этом, наверное, точнее скажут украинские коллеги. Но мне кажется, что ведёт. Сужу хотя бы по тому, какой резонанс “Бандитка” находит в украинском интернете.
Ну и да, это, конечно, русская поэзия о событиях в послевоенной Украине. Надо сказать, что такой взгляд, – в котором содержится сочувствие, желание понять – сегодня в России (по отношению к теме УПА) не в чести. Тем более люблю и ценю это стихотворение.

Неля Ваховська(Київ)
Як на мене, все прозоро: вірш – наслідування романтичної англійської балади, естетично нічого нового на момент 1946 вона не стверджувала, тож новизна її полягала/є лише в ідеологічно-тематичному наповненні. Цікаво було б довідатися про біографічне підгрунтя цієї балади. А щодо діалогу – про яку Україну має йтися? Не забуваймо, сучасна Україна – це не лише радикально налаштовані “боївки”, тому я би не абсолютизувала цей пізньоромантичний образ як метафору всієї України в сучасному дискурсі. Більше цікавості викликає перспектива молодого російського поета, для якого цей образ стає метафорою абсолютної інакшості: жінка, що радикально діє всупереч владі/соціальним конвенціям, обираючи смерть як пік індивідуальної свободи, – Кармен, тільки ідеологізована національним конфліктом. Як я вже писала, в контесті біографії й індивідуальної системи поглядів поета це цікаво, але для України, яка вже років з 10 безрезультатно топчеться навколо амбівалентного конструкту національних героїв-визволителів, це, пардон, нудно.

Василь Карп`юк (Івано-Франківськ)
Може й історичний факт, проте його діалогічність сумнівна. І якщо вкінці вірша автор мало не возвеличує незламність бандитки, мовляв “пощады не просила”, то ще кілька строк перед тим називає її розстріл заслуженим. І попри намагання обєктивності шляхом прямої мови, все нівелює рядок “Таких, как ты, полно по свету”, натомість таких, як товариш автора, котрого нібито вбила бандитка, мало. Що стосується України, то крім назви, нічого про неї у цьому тексті нема. Стрічаємо стандартне стереотипне перечислення рис, можливо й спроектованих радянськими ідеологами, через які нібито варто дивитися на нас і нашу державу. І тільки.

Діана Клочко (Київ)
Що мене здивувало, коли почула (саме так, спочатку – на слух, а потім – зором) цей вірш. Поет вирішив, що такий діалог не лише можливий, що він вартий перетворення на поезію. Ненавистю відповідає чоловік – на ненависть жінки. Чия логіка ненависті перемагає, чиї аргументи сильніші? І жертва, і месник пристрасні у любові: вона – до свого краю, він – до свого друга. Але як спотворює ця любов образ Іншого! Вона усе мислить у множині й масштабами: «Пора пограбить печенегам!/Пора поплакать русским бабам!» Він усе міряє одиничним і унікальним:«Таких, как ты, полно по свету,/Таких, как он, на свете мало.» Діалог, що не веде до примирення, розмова, що продовжує протистояння, риторика, за якою зникає правдиве переживання. І лише ландшафт натякає на ритуальне оплакування «А поле было дико./В дубраве птица голосила.» І обрамлення (я шел – она не просила) підказує: перед нами – картина.
Чому був написаний і не знищений цей вірш? Навіщо зберігався? Має реальне підґрунтя в життя поета (існує Березно, район Рівненщини, де діяли активніше радянські партизани, а не підрозділи ОУН-УПА, але звідки взялась «зеленая горилка» і «бульбаши»?) чи є метафорою суті націоналістичної боротьби? Зображається драма, яка характеризує українсько-російський конфлікт, і не лише у часи військового протистояння?
Бандерівське (жіноче, бандитське, українське) і каральне (чоловіче, самосудне, російське) – опозиція, яка надовго була загнана у поза-свідоме. Занотована (чомусь у спосіб поетичний), не знищена (чомусь і у часи обшуків за «самвидав»), але відкладена поетом і розпорядниками його творчості – у невизначеність, на суд далеких нащадків. Як знак історичної правди? Жорстокої поетичної оптики?
Прикметно, що і сьогодні, коли від часу публікації вірша пройшло 12 років, а від часу першого читання в Україні та перекладу – три роки, проговорити ці опозиції і таку позицію «незручної поезії» виявляється не просто. Описати своє ставлення до них складніше, ніж забути, мовчати з їх приводу – комфортніше, ніж рефлексувати.
І якщо у 1946-му це витіснення з публічного дискурсу було зрозумілим з політично-ідеологічних причин, то чому нині, коли стільки вже відкрито і опубліковано, воно продовжує свою репресивну роботу серед літераторів, істориків, культурологів, журналістів?

Немає коментарів:

Дописати коментар