09.08.12

Спекотне літо 1941-го...

Спека 1941 року докорінно відрізнялася від просто високих температур, які дошкуляють нам нині. Та спека назавжди пов’язана в пам’яті нашого народу з жахливими людськими втратами. На території України змагалися дві найпотужніші тоді у світі військові сили — сталінська й гітлерівська. Наслідки у вигляді загибелі так і не порахованих до кінця вояків та мирних жителів, здавалося б, відомі й визнані. Але до них рідко долучають результати діяльності сили третьої. А саме — крім суто армійських частин і підрозділів, на українських теренах діяв могутній карально-репресивний апарат більшовицького режиму. І якщо радянські солдати протистояли озброєному й вишколеному вермахту, то підопічні Берії та Абакумова воювали переважно з безборонним власним народом.
На перехрестях історичних паралелей — модератор історичних розвідок «Деснянської правди» Ростислав Мусієнко.

— Правоохоронців будь-якої держави можна шанобливо порівняти з імунною системою людського організму. Але якщо імунітет дає збій, щойно такі корисні клітинки розростаються у зловісну саморозгалужувану структуру, непогано описану Солженіциним у відомих книгах «Архіпелаг ГУЛАГ» та «Раковий корпус». І, замість боротися з загрозою ззовні, схиблений механізм починає нищити, власне, самого себе. Бо, якщо забігти наперед, довготривалі дії певних спецслужб якраз і стали одним із найпотужніших факторів загибелі Радянського Союзу.

Спільно з представником Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області Сергієм Бутком ми розглядаємо сьогодні лише невеличкий фрагмент цієї «плідної» діяльності.


— Характерні ознаки цієї системи. Я хотів би зараз навести дуже гучний випадок із розвідником, підполковником Василем Новобранцем. Який іще перед початком війни, на свій страх і ризик, всупереч Сталіну, Жукову, як працівник Головного розвідувального управління розіслав у війська, на західний кордон, розвідзведення номер 8.

У якому дуже докладно й дуже точно даються розташування та кількість німецьких військ напередодні війни. За це його заарештували, і він був відправлений в Одесу, в санаторій, який використовувався, щоб розстрілювати тих розвідників, котрі завинили в чомусь перед системою. Але — 22 червня, початок війни — і це врятувало йому життя. Він стає начальником розвідки 6-ї армії і в серпні 1941 року, разом зі 103 тисячами радянських військ, під Уманню потрапляє в полон. Був у концтаборах. У 1945 році він у Норвегії, в концтаборі, організував повстання, створив із військовополонених спочатку батальйон, тоді полк, дивізію... Разом із норвезьким рухом Опору звільнив цілу країну, Норвегію. Це — суцільний подвиг. Після повернення на Батьківщину, одразу, з корабля — у нього відбирають зброю, заарештовують. І майже 10 років він перебував у сталінських концтаборах. А в 1954 році доля йому щасливо усміхнулася. Приїхала норвезька урядова делегація, спитала про Новобранця — і його прямо з концтабору привезли, переодягли, дали звання полковника... Щоб ніхто нічого не знав. Тобто людині врятували життя.

— Я перепрошую — це один такий разючий випадок, коли в’язню поталанило. Але система працювала несхибно. І з перших днів війни, на превеликий жаль, могутній репресивно-каральний апарат займався зовсім не боротьбою з ворогом. А боротьбою з власним народом.

— На жаль, це так. 28 червня 1941 року секретарю ЦК КП(б)У було віддано наказ про те, щоб у місцевостях, які перейшли на військове становище в Україні — це Київський особливий округ — створювалися обласні трибунали НКВС. У складі 3 осіб. І вони почали працювати...


— Я перепрошую — це аналоги отих «трійок» знаменитих, розстрільних? Чи це був ще більш спрощений варіант?

— Спрощений. І, навіть за документами НКВС, дуже багато вироків на розстріл були помилковими. Загалом, за даними заступника начальника Особливого відділу НКВС СРСР, Мільштейна — на 10 жовтня 1941 року в таких трибуналах розстріляли 10201 особу. Причому значна частина людей була розстріляна без процедури, навіть без рішень. І коли треба було евакуюватися, тому що ворог швидко просувався, то людей швидко відправляли в місцевий найближчий райвідділ народного комісаріату державної безпеки для розстрілу.

— Сергію, а в чому ж, в основному, була вина цих людей?

— Це окрема ситуація. Ці трибунали репресували людей за те, що вони покинули поле бою, десь розгубилися — і так далі. А, власне, аналіз документів показує, що дуже багато людей абсолютно безневинних було розстріляно під час відступу. Тобто їх звинувачували в тому, що вони нібито покинули поле бою, заарештовували й розстрілювали. Це були військовослужбовці, яких розстрілювали за те, що, з вини Сталіна, напад був раптовий, вони під натиском ворога відступали.

— Узагалі, дивовижна ситуація. Тут страшенні людські втрати під ударами німців. А тим часом розстрілюється ціла дивізія військовослужбовців, котрі за якихось обставин опинилися не там, де слід — грубо кажучи.

— Ситуація ще більше погіршилася після того, як 16 серпня 1941 року був виданий наказ Верховного Головнокомандування номер 270. За будь-якого натяку на те, що людина покидає поле бою чи ховається у щілину, як було написано в тому наказі — вищі командири повинні були на місці, без суду і слідства, розстрілювати офіцерів та солдатів. Втрати від своїх же серед офіцерського корпусу були колосальні, і це ще погіршило ситуацію 1941 року.

— Офіцерів і так катастрофічно бракувало, досвідчених...

— І ще один аспект — чим займалася карально-репресивна система в 1941 році. Коли розпочалася війна, зразу постало питання — куди подіти цих в’язнів? Евакуювати вглиб країни? На 23 червня 1941 року в Україні, за даними Наркомату внутрішніх справ УРСР, треба було етапувати тільки з Західної України 23394 в’язнів. Причому нарком внутрішніх справ УРСР, старший майор держбезпеки Сергієнко надсилав запити в Москву — що робити, як робити? Після деякого зволікання приходить із Москви відповідь — телеграма заступника Лаврентія Берії Чернишова. Було дано таку вказівку — цитую: «Згідно з розпорядженнями Л. Берії, за списками, затвердженими прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджені за контрреволюційні злочини. А також осіб, які скоювали розтрати у великих розмірах».

— Отут вражає, що — «перебуває під слідством». Вина людини не доведена абсолютно, а її вже розстрілюють.

— Я би прокоментував це трішки ширше. По-перше, розстрілювали всіх, хто звинувачувався, або якщо була підозра в антирадянській діяльності. В найширшому розумінні слова, починаючи від антирадянського анекдоту чи критики на адресу Сталіна. Крім того, розстрілювалися всі особи, які мали засуджуватися від року до 10 років. Була категорія, котру відразу засуджували до вищої міри покарання. Але ж більшість засуджували на ті чи інші терміни ув’язнення! За цією телеграмою, без суду і слідства, тільки за вказівкою прокурора, розстрілювалися всі особи, які проходили за так званими контрреволюційними статтями. Тобто це було будь-що. Найдрібніше.

— Можна якісь конкретні приклади навести — як це відбувалося? Як не моторошно вживати це слово — суто технологічно.

— Я наведу приклад стосовно наслідків цієї вказівки. Відповідно до доповідної начальника тюремного управління НКВС УРСР Філіпова на адресу наркома Сергієнка, від 5 липня 1941 року, в західних областях та Умані сукупна кількість розстріляних сягнула 8256 осіб. А в цілому по Україні на кінець липня була розстріляна 8861 особа.
Це абсолютно неповні дані. Я їх за доповідними записками і звітами НКВС просто зводив на калькуляторі й рахував. Загалом київський історик Михайло Коваль писав, і ці дані підтверджені, що в 1941 році на території України було розстріляно десь порядку 12 тисяч в’язнів. Широко відомі трагедії у Львові, Дрогобичі, Івано-Франківську...
Але я хотів би проілюструвати тим, як це «технологічно» робилося у нас на Чернігівщині. Ось у мене доповідна записка старшого інструктора по тюремному управлінню НКВС УРСР Поперелі. Він приїхав якраз інспектувати тюрми Чернігівської області в 1941 році в період між 16 серпня і 17 вересня. Тобто напередодні вже окупації гітлерівськими загарбниками Чернігівщини. Приїжджає і зразу ж, у Прилуках, вимагає, щоби швидше розстріляти 49 осіб. «Ісполнєніє пріговора должни билі організовать на мєстє», — мовою оригіналу.

Коли Попереля приїхав у Чернігів, він наполягав, цитую: «У воєнпрокурора, рєвтрібунала, облпрокурора, облміліціі я вишел с прєдложеніямі заканчівать дєла». Тобто тих, хто йшов за «контррєволюціоннимі», треба було негайно розстріляти. І тут він пише: «Прівєдєни пріговори в ісполнєніє на 108 чєловєк».

Я хочу звернути увагу, що оці цифри розстріляних, 108 людей — це те, що не ввійшло в узагальнюючі матеріали, які я рахував і давав раніше. Тому кількість жертв набагато більша. Крім того, коли ми говоримо про 12000 розстріляних в’язнів, ми їх свідомо відокремлюємо від тих, кого етапували пішки. І вони вмирали під час цього. Або тих, що були вбиті під час спроби втечі. Тому трагедія надзвичайно велика. І тому досі всі цифри, які даються, є неповними.

— Але навіть за неповних цифр вимальовується абсолютно дика картина, коли влітку 1941 року розгортаються абсолютно катастрофічні події на фронті, масово гинуть червоноармійці — а в цей час величезна машина заклопотана нищенням своїх співвітчизників.
— Уся ця ситуація з діяльністю карально-репресивної системи — вона просто жахає.

І я зразу хочу сказати, що однозначно оцінювати діяльність НКВС, НКГБ не можна. Вони ловили шпигунів, вони наводили порядок, вони боролися зі справжніми злочинцями. Але сама система була налаштована на те, щоби боротися проти власного народу. І, по суті, вони ускладнювали ситуацію і робили її ще гіршою, коли всі сили треба було мобілізувати на боротьбу з гітлерівськими загарбниками.

Я хотів би в цьому зв’язку сказати, що краще зараз почав розуміти свого діда Антона Бутка, царство йому небесне. Який був нагороджений двома орденами Слави. І коли я, його онук, бідкався, що — ой, діду, у вас же розбомбили нагородні документи на третій орден Слави... То він, добродушно усміхаючись, казав: «Онучку, це все єрунда. Головне, що я прийшов із цієї війни живий». Я тепер починаю розуміти, що, справді, дід Антон і мільйони й мільйони фронтовиків, які зламали хребет нацистській Німеччині — вони не просто перемогли, але вони врятувалися й від гітлерівських загарбників, і від своєї ж держави, яка проводила необґрунтовані, вкрай жорстокі репресії проти власного народу.

— Що ж, на початку восьмого десятиліття від тих страшних подій пора вже й справді дещо зрозуміти... Боже збав, це я не вам, Сергію. Бачте, є сумний афоризм — мудрість приходить з роками, але інколи роки мають чорний гумор і з’являються самі.

На цьому перехресті історичних паралелей хочеться побажати нам, українцям, принаймні знайти порозуміння між собою.

"Хвиля Десни" за публікацією в газеті "Деснянська правда"

Немає коментарів:

Дописати коментар