24.06.12

24 червня 2012 року виповнюється 200 років з початку війни, яка увійшла в історію як Вітчизняна війна 1812 року

Людмила Студьонова
24 червня 2012 року виповнюється 200 років з початку війни, яка увійшла в історію як Вітчизняна війна 1812 року. Того дня о шостій годині ранку війська французького імператора Наполеона вторглися в західні землі Росії. В Чернігівській губернії почалась відправка селян на оборонні роботи до Києва. Чернігівці доставляли провіант для діючої армії. Чернігівське ополчення було найбільшим в Україні і складалось з 6 кінних козачих і 8 ополченських полків. До ополчення вступили 25 783 ратники, на утримання яких населення зібрало 2 млн. 237 тис. рублів. Важливу допомогу російським військам надавали українські партизанські загони. 

Серед їх ватажків організаційним талантом, мужністю та відвагою відзначився уродженець села Нефедівки Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії Єрмолай Четвертак. Його формування звільнило від французів Гжатський повіт Смоленської губернії й інші місцевості та утримував їх до підходу регулярних частин. 26 серпня 1812 року відбулась Бородинська битва, в якій взяли участь Чернігівський, Охтирський, Глухівський та інші полки, сформовані переважно з українців. Василь Григорович Костенецький – генерал-лейтенант, командувач артилерією 6–го піхотного корпусу, уродженець села Вирівка Конотопського повіту Чернігівської губернії, за відвагу, проявлену у битві, був нагороджений орденом Георгія 3-го ступеня та позолоченою шпагою з написом «За хоробрість». За велику фізичну силу, високий зріст і надзвичайну витривалість, за спартанський спосіб життя його прозвали «Василь Великий». У храмі Христа Спасителя в Москві прізвище Василя Григоровича Костенецького було вибите на п’яти дошках як такого, що відзначився у битвах під Смоленськом, Бородіним, при Буцені, Дрездені, Лейпцигу. Портрет генерала знаходиться у Військовій галереї Зимового палацу у Санкт-Петербурзі.

Коли Наполеон був розбитий на території Росії, українські козацькі підрозділи воювали у складі російської армії у 1813-1814 рр. на полях Німеччини і Франції. Законодавство Російської імперії врахувало заслуги чернігівських і полтавських козаків у боротьбі з військами французького імператора і захистило їхні права відповідними документами. Козацтво оголошувалось станом «свободных землевладельцев, не имеющих никаких особенных повинностей, кроме общих государственных и земских».

Не можна не згадати ще про одну битву, яка відбулася 22-23 липня 1812 року між російським корпусом під командуванням генерала Раєвського і французьким корпусом під командуванням маршала Даву поблизу села Салтанівка Могильовської губернії. У цій битві взяв участь Трохим Семенович Березовський. Він воював у 6-му єгерському полку, який входив до складу корпуса генерала Раєвського. Як писав Григорій Милорадович у «Родословной книге Черниговского дворянства», Трохим Березовський «за оказанное им отличие в сражении при г. Могилеве в 1812 г. произведен в прапорщики, уволен в отставку поручиком 1819 г. Признан во дворянстве». За дружину він мав Олександру Миколаївну (дівоче прізвище невідоме). Подружжя народило дітей: Олександра (1828), поручика Йосипа (1831), Костянтина (1833). Трохим Березовський занесений до Т.1.Ч.2 (дворянство пожалованное и дворянство до 100 лет) родословної книги, де названі імена тих, хто отримав дворянство по військовій лінії. На жаль, Милорадович не вказав місце народження Трохима Семеновича Березовського. Невідомі також причини його переїзду на Чернігівщину і наявність маєтності. Зацікавленість спонукала розпочати пошуки про цю особистість.

Отже, у Т.2.Ч.3 (дворянство бюрократическое, приобретенное чином гражданской службы или пожалованием ордена) родословної книги Чернігівського дворянства вміщені дані про інших Березовських. Перший з них Петро Омелянович Березовський. Військову службу розпочав 1864 р. у 126-му Рильському піхотному полку, який дислокувався у Волинській губернії. Продовжив служити у 122-му Тамбовському полку, місце дислокації – Харків. У 1867 р. отримав звання прапорщика. Дослужився до майора і звільнений у запас 1882 року. А далі по тексту мовою оригіналу: «За оказанное им отличие в войну с турками при г. Плевне награжден орденом св. Владимира 4-й ст.». Саме за це Петро Омелянович Березовський отримав звання дворянина відповідно до Указу Сенату від 12 жовтня 1883 року. Як у попередньому випадку, не вказано ні місця народження, ні дати появи з певних причин відставного майора Березовського на Чернігівщині. Невідомо також, чи був він тут землевласником.

Ім`я Березовського з другої гілки представників цієї фамілії – Павло Данилович. Григорій Милорадович пише: «Служил в Черниговском дворянском депутатском собрании с 1803 г., был архивариусом этого собрания с 1810 г. и произведен в титулярные советники 1815 г. Награжден орденом св. Владимира 4-й ст. 1842 г.». Ось чому він також отримав дворянський титул. Знову білі плями відносно місця народження, землеволодіння Павла Даниловича Березовського. Ймовірніше за все (Милорадович про це не каже), від нього народилися Іван (1822), Григорій (1828) – колезькі асесори і Семен (1836). Указом Герольдії від 30 жовтня 1845 р. вони визнані дворянами. А від них, можливо, на цьому світі з`явились Олександра (1857), Олександр (1867), Євгенія (1869), Павло (1857) – штабс-капітан, Федір (1855) – поручик, Олександр (1889), Марія (1891).

Дуже важливим було встановити місце народження «чернігівських» Березовських. Виявилося, що крупні землевласники, поміщики Березовські мешкали на Черкащині, Київщині, Івано-Франківщині, Львівщині, Харківщині, Вінниччині, Житомирщині, в Криму. Жодного «чернігівського» Березовського. Окрім цього, у Віленській, Волинській і Подольській губерніях дворяни Густав Березовський, Матеуш Березовський, Станіслав Березовський, Феофіл Березовський та Юлій Березовський стали учасниками Польського повстання 1863-1864 рр., за що були заслані на довічну каторгу до Сибіру.

Звідки ж походить дане прізвище? Словники кажуть, що багато носіїв прізвища Березовський отримали його в результаті додавання суфіксу – ський до назви численних топонімів на території України або Білорусії (Берези, Березівка, Березово і т.п.) – польський аналог прізвища Бржозовський (береза). І тут необхідно згадати про Леся Івановича Березовського (рік народження і смерті невідомі) – учасника народного повстання на Покутті восени 1648 року. У першому томі енциклопедії історії України 2003 року видання знаходимо інформацію про те, що він походив з дрібної української шляхти села Березів Коломийського повіту. Приєднався до повстанських загонів Семена Височана, які вели боротьбу проти польської окупації. Джерела називають осавула Леся Березовського головним ад’ютантом і начальником штабу Височана, людиною, котра налагодила зв’язки з Богданом Хмельницьким. Дослідники історії Коломийського краю сходяться на тому, що наприкінці 1648 року Лесь Березовський змушений був відступити із Семеном Височаном в Україну, де героїчно боровся в полку Івана Богуна. У реєстрі запорізького козацтва, складеному під Зборовом 1649 р., зустрічається низка прізвищ Березовських з Березова у Брацлавському, Білоцерківському, Переяславському полках. На думку істориків, це свідчення того, що й інші роди Березовських восени 1648 р. відступили в Україну і у полках Богдана Хмельницького боролися з польською шляхтою. Королівський уряд 4 жовтня 1650 року конфіскував майно 25 родин Березовських і передав їхні маєтки Гаспару Островському, який жорстоко душив «галицьку козаччину» в 1649-1650 рр.

Це дає підставу припустити, що Трохим Семенович Березовський, чернігівський дворянин по військовій лінії, належав до одного з коломийських родин Березовських.

Сліди інших Березовських з книги графа Милорадовича відшукалися у селі Старий Білоус Чернігівського району. Перш ніж розповісти про них, зауважу про наступне: всі вони – представники чиновництва і військових, а тому отримали особисте дворянство, яке передавалось шлюбом від чоловіка до жінки, «но не сообщалось детям и потомству».

Отже, старовинне село Старий Білоус (1148) Чернігівського району. Любецький шляхтич Іоанникій Силич 22 квітня 1654 року отримав від чернігівського полковника Степана Пободайла універсал на землі поблизу Старого Білоуса (Сеньковщину). Бунчуковий товариш Антон Силич у 1791 році мав тут будинок на шість покоїв і десять посполитих селян. З 1690 року старобілоуські землі належали й бунчуковому товаришеві Василеві Лизогубу, а також Троїцькому монастиреві разом із селянами з 1672 року. За польськими хроніками Старий Білоус – церковна власність. Коли ж в селі оселились Березовські – залишається поки що загадкою.

В Державному архіві Чернігівської області зберігається документ за назвою «Подворные карточки жителей села Старый Белоус Старобелоуской волости Черниговского уезда по переписи 1920 г.». В документі знаходимо опис господарства лише одного Березовського, на ім`я Федір Григорович, 65 років. Вище йшла мова про Павла Даниловича Березовського, від якого, ймовірно, народився 1828 року син Григорій. А від нього, можливо, з`явився у 1855 році онук Федір. У 1920 році йому могло бути 65 років. У фондах Російського державного військово-історичного архіву є документ за назвою «Список портупей-юнкерам полков 33 пехотной дивизии, удостаиваемых к производству в офицеры 11 августа 1890 г.». Портупей-юнкери – найближчі помічники офіцерів у справі військової освіти юнкерів (слухачів військового училища). В цьому документі відзначено, що портупей-юнкер Федір (по-батькові не названий) Березовський отримав воїнське звання унтер-офіцер і відправлений на службу у свій 129-й Бесарабський піхотний полк. Є у списку і Павло Березовський, який також отримав звання унтер-офіцера з відбуттям у цей же полк. Можна припустити, що обидва Березовські – брати Федір Григорович і Павло Григорович, онуки чернігівського особистого дворянина Павла Даниловича Березовського. У фондах РДВІА зберігається документ за назвою «Об увольнении из запаса армии в отставку офицеров армейской пехоты. Началось 2.01.1898 г. – кончилось 19 октября 1898 года». Серед звільнених у відставку – штабс-капітан Павло Григорович Березовський.

А тепер повернемось до подвірних карточок мешканців села Старий Білоус. В документі сказано, що на утриманні Федора Григоровича Березовського у 1920 році знаходились діти 22 і 6 років без визначення статі. Господарство складалось із 7 голів худоби: 1 корова, 1 кінь, 2 вівці, 3 свині. І окремо – 4 курки. Землі – 6,5 га. Реманент: соха, плуг з лемехом, борона, зерноочисник, 2 коси, 3 серпи, сані-дровні, підвода на дерев`яному ходу однокінна. Федір Березовський вирощував картоплю, цибулю, капусту, моркву на городі і на присадибній пашні, а також хліб, озиму пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, чечевицю, льон. Невідомо, чи дожив він до колективізації. Його ж сина Івана Федоровича Березовського розкуркулили. Про це свідчать спогади односельців, записані чернігівським краєзнавцем Миколою Олександровичем Домницьким у 1987-1988 роках. На вулиці Зарічній, на видному пагорбі, жили Олександр, Федір, Іван Березовські. На території школи зберігся скромненький будиночок пана Павла Березовського під залізом. Миколі Олександровичу порадили звернутися до 78-річної Тетяни Панасівни Бірук, яка проживала на старому хуторі Подусівка, вулиця Гагаріна,151. Ось що вона розповіла: «У селі жили два брати Березовські – Павло і Федір. У Федора панський дух вивітрівся. Сам у землі рився, мало того, то тихенько на простій селянці женився. Через цю мужичку його прапорщиком розжалували. Павло був грамотніший. За його вийшла заміж Ольга, донька Дзвонкевича. А коли настала революція, Сікорський [поміщик з Подусівки] і Павло Березовський втекли, тільки п’ятками мелькнули. Причому Павло був офіцером». А Федір Березовський став хресним батьком Тетяни Панасівни та інших дітей сім`ї Біруків. У нього було п’ятеро дітей – 2 сини, Іван та Олександр, і 3 дочки. Іван не видав німцям тих, хто їх розкуркулював. Сказав, що корились тій владі, тепер коритимуться іншій. Дідусь Домницький встиг зустрітися із Іваном Федоровичем Березовським. Він мешкав із дочкою Галиною Іванівною в Чернігові на вулиці Варзара, в районі Лісковиці. Іван Федорович сказав: «От і добре, що нас розкуркулили. Я тут хоч по-людськи пожив. А то знав в землі ритись». Галина Іванівна добре навчалася в школі, активісткою була. Коли ж захотіла вчитися у вузі, їй відмовили. Мовляв, вона ж не батрачка. Дівчині допоміг секретар комсомольської організації села. Разом написали листа Постишеву. Відповідь надійшла швидко. Галина Березовська взяла довідку, що батько не користувався найманою працею. Їй дозволили вступити в медичний інститут. Стала лікарем. Заміж вийшла теж за лікаря. На момент зустрічі з Миколою Олександровичем подружжя було на пенсії.

На цьому мої пошуки про долю Трохима Семеновича Березовського зайшли у кут, не хочеться говорити у глухий кут. Зробила запит до Російського державного військово-історичного архіву. Збігло понад півроку. Але надії на відповідь не втрачаю. Все-таки ще один наш земляк – герой Вітчизняної війни 1812 року. 

Людмила Студьонова, "Сіверщина"

Немає коментарів:

Дописати коментар