 |
| "Переяславська Рада" Автор: Михайло Хмелько, 1951 р |
На початку січня в місті Переяслав був підписаний документ, який, з”ясувалося потім, визначив долю України на майбутні три з гаком століття і досі тяжіє над стосунками вже незалежної держави з Росією. Весь цей час навколо згаданого артефакту точаться гарячі суперечки науковців і політиків. Як не парадоксально, все це протистояння, величезний обсяг оприлюднених фахових досліджень і навіть художньої літератури, за великим рахунком – безпредметні. Чому? Наш модератор історичних розвідок Ростислав Мусієнко повертається у ту сиву давнину з Олександром Добрицею.
— Тим, хто добре пам”ятає реалії комуністичної влади в Радянському Союзі, неможливо повірити, аби одну з провідних постатей всемогутнього Політбюро ЦК КПРС, тодішнього міністра закордонних справ Андрія Громика, що називається, поставив на місце пересічний, хоча й високопоставлений, чиновник КДБ. Що ж стояло за неймовірно зухвалою, за тодішніми поняттями, поведінкою опонента всесильного міністра?
Слово історику Олександру Добриці.
 |
| Олександр Добриця |
— Цю історію нещодавано розповів відомий український режисер Микола Мащенко. Свого часу він мріяв зняти фільм про Богдана Хмельницького. І дуже хотів побачити оці документи, а саме, угоду, яка була підписана у Переяславі і яка увійшла в історію як Березневі статті 1654 року. Про які дуже багато написано, але жодний історик ніколи їх у очі не бачив. І ось, коли на його прохання міністр закордонних справ України добився все ж візи у Громика, генерал КДБ сказав, що цієї візи недостатньо. А чому не можна показати? Тому, що на ньому стоїть гриф абсолютної секретності, який встановив свого часу ще Володимир Бланк-Ленін.
— І що ж за смертельну загрозу таку становив для імперії оцей загадковий документ? Інша річ, навколо нього існує надзвичайно багато міфів. Головний міф, що це був документ про добровільне возз’єднання України з Московією, про створення братньої там слов’янської держави... Про те, що Хмельницький з усім військом Запорізьким і народом України переходить у підданство до московського царя. Оце те, що ми знаємо зі школи. А що відбувалося насправді?— З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з проханням допомоги в боротьбі з Польщею. І справа не в тому, що вкрай необхідна була військова підтримка - це звичайно. Але головна мета Богдана Хмельницького - зробити свою державу суверенною. Справа в тому – щоб стати суб`єктом міжнародного права, повстанцям, тобто Богдану Хмельницькому і його війську Зопорозькому, які, за міжнародним правом, просто підняли заколот проти власного господаря, польського короля – їх ніхто в світі не визнавав. А якщо ця держава – її називали тоді Запорозьким військом України, на чолі з гетьманом – прийме протекцію якогось господаря, вони стають суб”єктом міжнародного права. Тобто, отримують суверенітет.
 |
| Ростислав Мусієнко |
— Отут, будь ласка, роз”ясніть нам усім різницю між протекцією і прямою підлеглістю. От хоча б на прикладі Кримського ханства, допустимо. Яке було під протекторатом Порти.
— Так. Воно було під протекторатом Порти, але вважалося за незалежну державу. І хан кримський мав можливість укладати угоди з польським королем, як рівний з рівним.А інші форми – це вже форми, коли така держава не має права без згоди свого суверена щось робити самостійно.
В даному випадку Богдан Хмельницький хотів отримати саме ті права, які мав кримський хан.
— Тобто, не йшлося про підпорядкування Московії і московському царю. А йшлося про, власне кажучи, військовий чи трішки ширший союз. За якого Україна, Гетьманщина практично зберігала свою незалежність. І саме це було зафіксовано в настільки утаємничених Березневих статтях.
— І найцікавіше, що коли ці статті були прийняті, підписані в Переяславі, повністю змінилося ставлення до Богдана Хмельницького і України в усіх держав. По-перше, Польща перестала вважати козаків збунтованими рабами і почала шукати шляхів до замирення. Шведський король заявив, що знає про цю угоду, яка залишила українську свободу цілою і недоторканою – підкреслюю. Те ж саме вважали і інші держави – уряди Австрії, Франції, Молдова, Семиграддя і таке інше.
— Тобто, головні дійові особи тодішньої політики в центрі Європи.
— І саме після цієї угоди Богдан Хмельницький міг заявити: ”Я став паном усієї Русі. І не віддам її нікому”. І всі зрозуміли, що це не якісь красні слова, а констатація факту. Відбулася суверенна нова держава зі своїм керманичем, яка має свою політику, свою позицію і до неї треба звертатися, як рівний до рівного.
— Тобто, йдеться не про здачу інтересів України, в чому іноді звинувачують Богдана Хмельницького, а про достатньо яскравий дипломатичний і політичний успіх. Завдяки якому він постав практично рівним серед лідерів тогочасних легітимних європейських держав.
Є, по-моєму, цікаві подробиці – як саме відбувався процес цей перемовний, і підписання. І чомусь він в Переяславі відбувався, а не в матері городів руських... Тут якісь нюанси, очевидно.
— Москва тягнула з Богданом Хмельницьким надто довго. Вона просто вичікувала, коли оце Польща і Україна знекровлять одна одну у цій боротьбі. І коли вже стало ясно, що не тільки Польща стала слабша, але і Україна - не тільки через війну, а й тому, що були постійно наскоки татарів. Тотальна мобілізація, посуха, неврожай. Велике переселення людності на схід, на Слобожанщину. І цей міграційний рух був такий великий, що Грушевський свого часу сказав — справа самостійності України була вбита за ціну територіального розширення. І саме в цей період Росія – а точніше, Московія – зрозуміла, що настав час. Адже вона не була зацікавлена, щоб повністю загинула Україна. Бо тоді треба було чекати удару з півдня, чи від Туреччини, чи від Польщі. І крім того, Москва хотіла ще зробити з України якийсь своєрідний цивілізаційний місток – до Заходу. І саме тому дуже швидко , 1 жовтня 1653 року Земський собор ухвалив прийняття України під високу руку царя. Дуже швидко посольство, яке очолював боярин Василь Бутурлін, було вже на Україні. Гетьман в той час був зайнятий війною з Польщею і похоронами старшого сина Тимоша. І прибув до Переяслава лише 6 січня 1654 року. Він уникав будь-яких урочистостей і ні разу не запросив послів до себе. Можливо, того і обрав для переговорів не Київ, чого бажали посли, а провінційний Переяслав. Переговори велися сухо і офіційно. В Успенському соборі відбувся інцидент, коли посли відмовилися присягати від імені царя. Московські посли кілька годин чекали в церкві. І тільки після того, як Бутурлін двічі обіцяв, що цар буде охороняти всі права України, цю обіцянку стали вважати за присягу. Стосовно українців, то, хоча й писав Бутурлін царю, що в Переяславі зібрався увесь народ, а деякі історики пишуть про тисячі присутніх - точно відомо, скільки тоді людей присягнуло. Це 284 особи – менше, ніж наш сучасний парламент.
Відмовився присягати Київський митрополит Сильвестр Косів, який заборонив усім підлеглим йому людям присягати. Відмовилися від присяги полковник Богун, майбутній герой України Сірко, полтавський, уманський, брацлавський полки...
Київ присягав 14 січня. 22 січня - Ніжин, 28 – Чернігів.А у березні оці статті, які були узгоджені в Переяславі, були підписані царем. От вони і стали тими березневими статтями 1654 року, на які посилаються всі вчені. Історична колотнеча і досі...
— Але ж дивовижна ситуація. Колотнеча йде навколо документа, якого досі ніхто – ну, дехто, але не історики – в очі не бачили. Глибина дипломатичного і політичного задуму гетьмана все-таки не була зрозуміла багатьом його соратникам, тому ж самому Богуну. Вони це розцінювали, як якийсь крок під владу Москви. Тоді як Хмельницький чудово розумів, що ніякої влади він, за свого життя, принаймні, Москви над Україною не допустить. Зате він отримає політичний статус і легітимність в очах європейських монархів і інших очільників.
Ми знаємо, що вже в 1659 році невдатний син гетьмана Юрась Хмельницький підписав певний документ і...
— Начебто підтвердив статті.
— Буцімто підтвердив. Але ж це було дещо інше.
— Зовсім інший документ. І не дивно, що кожного разу, коли наші гетьмани піднімали шаблю проти царя, вони намагалися повернути саме оці статті, з договору Богдана Хмельницького. А Москва, кожен раз, перемагаючи, зменшувала їх. І звела взагалі нанівець.
— Що ж, це класичний шлях імперії. Але цікаво, що оця традиція маніпулювання документами, їх приховування, замовчування – продовжувалась. І навіть такий прогресивний діяч в очах всього світу, як Михайло Горбачов, і то починав свою діяльність на цих теренах, вибачте, з відвертої брехні.
— Він свого часу відверто брехав світовій спільноті і народним депутатам Радянського Союзу про те, що немає ніяких таємних протоколів до договору Молотова-Ріббентропа. Що не було ніякої Катині, що це фашисти розстріляли польських офіцерів...А коли Єльцин прийшов до влади, він показав усьому світу – от вони, документи. І під ними стоїть підпис Горбачова. Який стверджує — коли він прийшов до влади, був ознайомлений з цим документом. Тобто, мабуть, без санкції Політбюро він теж не міг нічого говорити.
— Тенденція, одначе. Сформована століттями імперської практики приховування історичної правди, для чого всі засоби придатні. В тому числі й засекречування викривальних документів та їх фальшування, активна міфотворчість. На цьому перехресті історичних паралелей потішно звучать звинувачення в перегляді оцінок подій минувшини, котрі з неабиякою наполегливістю висувають українцям північні сусіди. Послуговуючись їх же приказкою – на злодії шапка горить. А коли оцінювати глибше, то відповідь є в Біблії. Де сказано – нема такого таємного, що не стане явним.
Ростислав Мусієнко, "Деснянська правда"
— Так. Воно було під протекторатом Порти, але вважалося за незалежну державу. І хан кримський мав можливість укладати угоди з польським королем, як рівний з рівним.А інші форми – це вже форми, коли така держава не має права без згоди свого суверена щось робити самостійно.
В даному випадку Богдан Хмельницький хотів отримати саме ті права, які мав кримський хан.
— Тобто, не йшлося про підпорядкування Московії і московському царю. А йшлося про, власне кажучи, військовий чи трішки ширший союз. За якого Україна, Гетьманщина практично зберігала свою незалежність. І саме це було зафіксовано в настільки утаємничених Березневих статтях.
— І найцікавіше, що коли ці статті були прийняті, підписані в Переяславі, повністю змінилося ставлення до Богдана Хмельницького і України в усіх держав. По-перше, Польща перестала вважати козаків збунтованими рабами і почала шукати шляхів до замирення. Шведський король заявив, що знає про цю угоду, яка залишила українську свободу цілою і недоторканою – підкреслюю. Те ж саме вважали і інші держави – уряди Австрії, Франції, Молдова, Семиграддя і таке інше.
— Тобто, головні дійові особи тодішньої політики в центрі Європи.
— І саме після цієї угоди Богдан Хмельницький міг заявити: ”Я став паном усієї Русі. І не віддам її нікому”. І всі зрозуміли, що це не якісь красні слова, а констатація факту. Відбулася суверенна нова держава зі своїм керманичем, яка має свою політику, свою позицію і до неї треба звертатися, як рівний до рівного.
— Тобто, йдеться не про здачу інтересів України, в чому іноді звинувачують Богдана Хмельницького, а про достатньо яскравий дипломатичний і політичний успіх. Завдяки якому він постав практично рівним серед лідерів тогочасних легітимних європейських держав.
Є, по-моєму, цікаві подробиці – як саме відбувався процес цей перемовний, і підписання. І чомусь він в Переяславі відбувався, а не в матері городів руських... Тут якісь нюанси, очевидно.
— Москва тягнула з Богданом Хмельницьким надто довго. Вона просто вичікувала, коли оце Польща і Україна знекровлять одна одну у цій боротьбі. І коли вже стало ясно, що не тільки Польща стала слабша, але і Україна - не тільки через війну, а й тому, що були постійно наскоки татарів. Тотальна мобілізація, посуха, неврожай. Велике переселення людності на схід, на Слобожанщину. І цей міграційний рух був такий великий, що Грушевський свого часу сказав — справа самостійності України була вбита за ціну територіального розширення. І саме в цей період Росія – а точніше, Московія – зрозуміла, що настав час. Адже вона не була зацікавлена, щоб повністю загинула Україна. Бо тоді треба було чекати удару з півдня, чи від Туреччини, чи від Польщі. І крім того, Москва хотіла ще зробити з України якийсь своєрідний цивілізаційний місток – до Заходу. І саме тому дуже швидко , 1 жовтня 1653 року Земський собор ухвалив прийняття України під високу руку царя. Дуже швидко посольство, яке очолював боярин Василь Бутурлін, було вже на Україні. Гетьман в той час був зайнятий війною з Польщею і похоронами старшого сина Тимоша. І прибув до Переяслава лише 6 січня 1654 року. Він уникав будь-яких урочистостей і ні разу не запросив послів до себе. Можливо, того і обрав для переговорів не Київ, чого бажали посли, а провінційний Переяслав. Переговори велися сухо і офіційно. В Успенському соборі відбувся інцидент, коли посли відмовилися присягати від імені царя. Московські посли кілька годин чекали в церкві. І тільки після того, як Бутурлін двічі обіцяв, що цар буде охороняти всі права України, цю обіцянку стали вважати за присягу. Стосовно українців, то, хоча й писав Бутурлін царю, що в Переяславі зібрався увесь народ, а деякі історики пишуть про тисячі присутніх - точно відомо, скільки тоді людей присягнуло. Це 284 особи – менше, ніж наш сучасний парламент.
Відмовився присягати Київський митрополит Сильвестр Косів, який заборонив усім підлеглим йому людям присягати. Відмовилися від присяги полковник Богун, майбутній герой України Сірко, полтавський, уманський, брацлавський полки...
Київ присягав 14 січня. 22 січня - Ніжин, 28 – Чернігів.А у березні оці статті, які були узгоджені в Переяславі, були підписані царем. От вони і стали тими березневими статтями 1654 року, на які посилаються всі вчені. Історична колотнеча і досі...
— Але ж дивовижна ситуація. Колотнеча йде навколо документа, якого досі ніхто – ну, дехто, але не історики – в очі не бачили. Глибина дипломатичного і політичного задуму гетьмана все-таки не була зрозуміла багатьом його соратникам, тому ж самому Богуну. Вони це розцінювали, як якийсь крок під владу Москви. Тоді як Хмельницький чудово розумів, що ніякої влади він, за свого життя, принаймні, Москви над Україною не допустить. Зате він отримає політичний статус і легітимність в очах європейських монархів і інших очільників.
Ми знаємо, що вже в 1659 році невдатний син гетьмана Юрась Хмельницький підписав певний документ і...
— Начебто підтвердив статті.
— Буцімто підтвердив. Але ж це було дещо інше.
— Зовсім інший документ. І не дивно, що кожного разу, коли наші гетьмани піднімали шаблю проти царя, вони намагалися повернути саме оці статті, з договору Богдана Хмельницького. А Москва, кожен раз, перемагаючи, зменшувала їх. І звела взагалі нанівець.
— Що ж, це класичний шлях імперії. Але цікаво, що оця традиція маніпулювання документами, їх приховування, замовчування – продовжувалась. І навіть такий прогресивний діяч в очах всього світу, як Михайло Горбачов, і то починав свою діяльність на цих теренах, вибачте, з відвертої брехні.
— Він свого часу відверто брехав світовій спільноті і народним депутатам Радянського Союзу про те, що немає ніяких таємних протоколів до договору Молотова-Ріббентропа. Що не було ніякої Катині, що це фашисти розстріляли польських офіцерів...А коли Єльцин прийшов до влади, він показав усьому світу – от вони, документи. І під ними стоїть підпис Горбачова. Який стверджує — коли він прийшов до влади, був ознайомлений з цим документом. Тобто, мабуть, без санкції Політбюро він теж не міг нічого говорити.
— Тенденція, одначе. Сформована століттями імперської практики приховування історичної правди, для чого всі засоби придатні. В тому числі й засекречування викривальних документів та їх фальшування, активна міфотворчість. На цьому перехресті історичних паралелей потішно звучать звинувачення в перегляді оцінок подій минувшини, котрі з неабиякою наполегливістю висувають українцям північні сусіди. Послуговуючись їх же приказкою – на злодії шапка горить. А коли оцінювати глибше, то відповідь є в Біблії. Де сказано – нема такого таємного, що не стане явним.
Ростислав Мусієнко, "Деснянська правда"
Коментарі
Дописати коментар