21.07.11

Тріумф без трагедії

Знакова дата. 22 червня виповнюється 70 років від початку найтрагічнішої для народу України, за всю її історію, війни. Котру сталінські посіпаки хутенько назвали Великою Вітчизняною. Хоча жодної величі в діяннях майбутнього генералісимуса та його полководців не було. А сини й дочки нашої нації героїчно, а часом і не дуже, клали голови за інте­реси вітчизни чужої.


Трагічно, що та війна може не скінчитися ніколи. Так, принаймні, вважає модератор історичних розвідок Ростислав МУСІЄНКО.

«Та чому ж?» — спитаєте нажахано.
Справа навіть не в крилатій фразі теж генералісимуса, але Олександра Суворова. Котрий, крім усього, уславився кривавим придушенням повстання в Польщі, коли «чудо-богатирі» в передмісті Варшави носили на багнетах немовлят. І це наші сусіди-слов’яни пам’ятають аж надто добре. Але розтиражоване й відоме найширшому загалу інше. «Війна не завершена, доки не поховали останнього загиблого солдата», — цілком слушно зауважив улюбленець Катерини Другої. Він, звісно, не міг уявити, за всієї жорстокості тих часів, що в цивілізованій Європі третього тисячоліття від Різдва Христового — втім, що суттєво, на теренах тодішньої Малоросії — і нині випадково натрапляють на неприкаяні кісточки убієнних вояків. То «чорні археологи» надибають, то самодіяльні дослідники, то будівельна техніка вигорне на світ Божий... Отож, за Суворовим (не плутати з автором знаменитого «Лєдокола» Володимиром Різуном!), війна триває.

Але справа, повторюся, не в тім. Що таке, власне, війна? Це момент істини — часом довготривалий — у з’ясуванні стосунків між певними групами населення планети Земля. І, оскільки, як підкреслював чималий знавець названих явищ Вінстон Черчіль, у імперій нема постійних друзів, а є постійні інтереси, — війни зі збройної фази плавно перетікають в інші. Економічні, інформаційні...

Саме нині, на моє глибоке переконання, вирішальними стали перманентні битви за свідомість, психологію, самоусвідомлення цілих націй. Ця війна, в тому числі навколо розуміння подій 1941 і т. д. років, точиться й точиться. Варто лише трішки потицяти кнопки й помилуватися на незліченні серіали, зовсім не українського виробництва. Щоправда, українці там іноді промайнуть — або дурні, або зрадники. А так усе про героїзм та подвиги.

Отримавши свого часу вищу фізико-математичну освіту, досі тяжію до точних визначень. То що є, по-вашому, подвиг? Тільки не треба переказувати затовкувані аж до рівня підсвідомості легенди радянських ідеологів. Гляньмо в суть.

Подвиг — передусім самопожертва. Переважно — самопожертва рядового, чесного, порядного виконавця, яка частково рятує ситуацію, створену високопоставленими, забреханими, недолугими вождями.
Але є інша сторона медалі. І тоді подвиг можна трактувати як самозаклання людини, котра допустила, щоб нею керували оті самі бездарні вожді. Людини, якій забракло мудрості, щоб самій оволодіти ситуацією.

Так отож. Україні катастрофічно, сотні років, бракувало достатньої кількості мудрих лідерів. Вони, звісно, були, але критична маса для ланцюгової реакції національно-державної розбудови залишалася недосяжною. І от, якраз 22 червня 1941 року, древній, талановитий, працелюбний народ був втягнутий у моторошні, інфернальні, смертовбивчі процеси. У стан перманентного подвигу — дивіться вище. Розпочалася національна трагедія таких масштабів, перед якою бліднуть будь-які всесвітньо визнані Голокости. Принаймні тому, що євреї мали і знаходили притулок майже в усіх країнах світу — крім окупованих Гітлером. А українцям було нікуди подітися з рідної, не своєї, землі, за яку вчепилися відразу два найвидатніших людожери в історії людства — партайгеносе Адольф і таваріщ Йосип.

«Тріумф і трагедія» — так назвав свою нашумілу в часи перебудови книжку генерал-лейтенант Дмитро ВОЛКОГОНОВ. Там уперше за радянських часів була дана більш-менш точна оцінка злочинств Сталіна. Йшлося про тріумф диктатора і трагедію поневолених ним народів.

Джугашвілі та Шикльгрубер (до речі, всі негідники подібного штибу полюбляють ховатися за кликухами!) — два чоботи пара. Обидва, між іншим, страшенно полюбляли саме це взуття. І разом, дружно наближали як могли смертоносний ривок уранці дня літнього сонцестояння.
Мало хто задумується, що небаченого погрому Червоної Армії влітку 1941 року ніколи б не сталося, аби не наявність спільного кордону СССР із підконтрольними нацистам територіями. А цей кордон виник після реалізації секретного, довго приховуваного пакту Молотова-Ріббентропа. Тобто поділу розірваної на шмаття вермахтом і РККА Польщі між двома хижаками. А відтак Гудеріану, Готу, Леєбу, Рундштедту, Манштейну та іншим, безперечно, талановитим слугам фюрера не довелося долати ані опору, ані територій іншої держави. Вони дісталися до горла червоноармійців одним продуманим стрибком.


Тільки ніяк не втямлю, чому цей договір Молотова-Ріббентропа досі не отримав правильної назви. Адже ті міністри, вірні холуї своїх шефів, просто виконували волю зверхників. Правдиво було б писати — пакт Сталіна-Гітлера.


Цікаво, що мешканці окупованого й мало не вщент розбомбленого перед тим люфтваффе Чернігова просто ошаліли, коли їх, дещо пізніше, вигнали… на першотравневу демонстрацію. Виявляється, це в рейху теж було державне свято. І на нинішній Красній площі знову маяли червоні стяги — тільки замість запровадженої Лейбою Бронштейном (Троцьким) п’ятикутної зірки красувалася арійська свастика. І пишався з портретів вусатий. Тільки не генсек, а фюрер.

Оце в такі жорна потрапила Україна...


Треба ж гаразд розуміти, чим вона була для обох нелюдів. Територія — багатющий природний ресурс. Народ — раби, витратний матеріал, біосировина.


Отож те, що розпочалося після 22 червня сімдесят років тому, схоже, роковане вищими силами. Видатний дослідник біблійної історії цивілізації Юрій КАНИГІН (найвідоміша книга — «Шлях аріїв») вважає, що у двадцятому столітті мали місце дві спроби князя пітьми заволодіти світом. Одна — через нацизм, який досі помилково називають фашизмом. Друга — через комунізм. І обидві, так склалося, вели смертельний герць на теренах, відведених Господом нашому народу...

Все, що тут коїлося, описано надзвичайно докладно. Іноді й надзвичайно брехливо — особливо в ме-му-марній... тьху... мемуарній літературі радянської доби. Наприклад, коли маршал Жуков присвячував свої «Воспомінанія і размишлєнія»... радянському солдату. Солдату, якого гнав, мов худобу, на мінні поля і під непомильний вогонь німецьких кулеметів. А от де були його «размишлєнія», коли невдовзі після початку війни , внаслідок бездарних дій вищого командування, через цілковите нерозуміння становища з обороною Києва було оточене, частково знищене, частково взяте в полон і потім теж в нелюдських умовах загинуло багатосоттисячне угрупування радянських військ?


А хто і чим «размишляв», коли надійшла кома­нда — аби перешкодити прориву німецьких танків — підірвати греблю Дніпрогесу? Колосальна ударна хвиля, обумовлена приблизно тридцятиметровим перепадом рівнів води — цунамі відпочивають! — прокотилася руслом великої ріки аж до Запоріжжя. Знищивши як мінімум пару десятків тисяч червоноармійців, розташованих нижче й ніким не попереджених І, схоже, на порядок більше мирного населення, якого — вже так у нас заведено — ніхто не брав до уваги.


Це аж ніяк не завадило німецьким танкам завершити оточення нещасного київського угрупування...


Радянські війська, відступаючи, дотримувалися практики «випаленої землі», продуманої і схваленої Сталіним. Як житиме і що їстиме покинутий напризволяще люд, їх, ясна річ, не цікавило анітрохи.


Коли відступати цими ж, уже випаленими, краями почав вермахт, то, згідно з концепцією тотальної війни, ухваленої Гітлером, теж нищили все підряд. І людей — особливо, коли це провокували малоефективні у військовому відношенні, але скеровані з Москви дії партизанів. Попіл Корюківки, Козарів, багатьох інших сіл досі — і навіки — стукає нам у серце.


Нарешті — третій рейс вогняного катка війни нашими теренами! — приходять довгожданні визволителі... Отут для тих, хто все-таки примудрився вижити за таких обставин, все й почалося.


Мені випало познайомитися з донькою поліського землероба з Корюківського району Івана ДАВИДЕНКА, який дивом утік з німецького оточення, уник страти поліцаями — вижив до приходу «нєпобєдімой і лєгєндарной». Його негайно забрали до переможного війська. Без обмундирування, без зброї кинули на форсування Дніпра...


Набагато пізніше вже доросла дочка Параска Трейтяк відстежила хресний шлях батька, який завершився братською могилою в селі Кротове.


— Оце всіх тоді і забрали. Вони зразу гинули. Я їздила, питала у женщин. Одна могила — 300 чоловік, метрів за 50 — 500 чоловік. І ще там трошки пройти — і знов могила. То 300, то 200 — такі могили. Боже мій, подивилась і кажу — ну скільки ж тут людей загинуло! 


Мов нарошне робили — бабця мені розказує. Тільки на переправу посаджають, у човни, щоб перепливати річку, а німці застрочили — і все. Не вода текла, а кров. Тут, каже, страшне. Кров текла — жах.


Це ті, казали, «ізмєнщікі родіни». Так їх — ні за що...


— А скажіть, із тих чоловіків, що із села були забрані після приходу радянських військ, багато повернулося живих?

— Чоловік п’ять тільки. Зі ста... Зовсім мало осталося живеньких...


І коли мені після цієї розмови якийсь літературний наймит почне розповідати про геній полководця Жукова... Втім, він засвідчений, як і ставлення «Гєоргія-по-бєдоносца» до українців, аж надто авторитетним джерелом. В підпільно написаній книзі «Час. Люди. Влада» Микита Хрущов, зокрема, згадує наступне.


«...У жовтні 1943 року, коли постало питання, що робити з трьомастами тисячами необмундированих призовників, яких мобілізували військові частини… Жуков відрізав: «Как что? В чьом прішлі, в том і воєвать будут!»


Коли зайшла мова про можливе озброєння призовників автоматами, то відвертість заступника Верховного головнокомандувача перейшла всякі межі.


«Автоматіческім оружієм етіх людей не вооружать! У ніх же за спіной загрядотряди! Дай ім 300 000 автоматов — із заградотрядов нічего не останется».


Далі з’ясувалося, що й допотопних трьохлінійок зразка 1891 року бракує. Треба звертатися до Москви. Далі — знову першоджерело.


«І тут прозвучала коронна фраза Жукова.
«Зачєм ми, друзья, здєсь голови морочім? На хрєна обмундіровивать і вооружать етіх хохлов? Всє оні — прєдатєлі! Чєм больше в Днєпрє потопім, тєм мєньше прідьотся в Сібірь послє войни ссилать».


Що вже тут коментувати?


Активні мобілізаційні заходи РККА розпочала з перших днів вступу на українську землю і не припиняла до кінця 1944 року. За підрахунками різних фахівців, до лав (червоноармійців) потрапили три мільйони людей, тобто 10 відсотків тодішнього населення України. У військах 1, 2, 3, 4 Українських фронтів українці складали 60-80 відсотків особового складу. З них полягло лише на своїй землі приблизно мільйон людей.


А мій дядько Ростислав — під Кенігсбергом (нині Калінінград). В останні дні війни.


«Отака історія — вивчити не зайве...» — співалося в пісні, популярній на зорі нашої незалежності. Принаймні, між людей, здатних мислити. Про те, наприклад, що в житті завжди є місце подвигу — як повчали нас десятиліттями компартійні видання. Доки одне з них, «Комсомольская правда», не набралося мужності й не видало пам’ятний мені особисто заголовок — «Раньше думал о Родінє. А тєпєрь — о сєбє».


Тож замислимось про нашу історію, написану кров’ю. В тому числі — не менше як восьми мільйонів українців, жертв гризні двох вусатих людожерів і їх прихвоснів сімдесятирічної давнини. Зокрема, за нашу, Богом дану, землю. Хоча, гадаю, вождям такого типу невдовзі б і Туманності Андромеди для власних амбіцій забракло. Але ж — не попустив Господь... Який, не виключаю, сподівається, що в нескінченній, інформаційної стадії, війні ми навчимося завдавати ударів у відповідь. Бажано — на кшталт братів Кличків.


Якщо збагнемо, що трагедія народу — це завжди тріумф окупантів. Інформаційного, духовного, економічного зрештою простору нашої Вітчизни.

Ростислав МУСІЄНКО, газета «Деснянська правда», 21 червня 2011 року.

Немає коментарів:

Дописати коментар