18.04.11

ЛЮДИНА ЕПОХИ, ЯКА ВІДІЙШЛА В ІСТОРІЮ

Людмила Студьонова
В газеті «Сіверщина» від 31 березня цього року прочитала статтю Ігоря Левенка про Олексія Федорова. Все у ній так, але трошечки не так. Адже свою славу товариш Федоров здобув не на крові своїх співвітчизників. Слава прийшла до нього під час Великої Вітчизняної війни. До війни він займався мирними справами, продиктовані тодішнім режимом. Що то були за справи, поговоримо нижче.
 
Олексій Федорович Федоров був не однозначною людиною. Я у цьому переконалась, коли на його запрошення зустрілась з ним 25 листопада 1983 року в Києві. Все почалось з того, що я відправила в Комісію колишніх партизанів і підпільників при Верховній Раді УРСР, яку тоді очолював Федоров, свій рукопис про Чернігівське підпілля. Рецензентом був поет Микола Шеремет, колишній партизан, віддана йому людина. Саме він помітив, що я нічого не написала про Федорова. А річ була в тому, що Олексій Федорович як секретар підпільного обкому кинув Чернігів без будь-якої допомоги. Підпільними справами займався Микола Попудренко. Про це я написала і саме це не сподобалось Шеремету, і своє незадоволення він передав Федорову. Окрім цього, в рукопису йшлося про те, що з лютого сорок третього до визволення чернігівські підпільники працювали під керівництвом Кузьми Гнідаша (Кіма) - командира розвідувально-диверсійної групи ГРУ Червоної Армії. Це також викликало роздратування Шеремета. Передалося воно і Федорову. Рукопис віддали мені на переробку. І тут одна моя приятелька порадила: переступи через себе і присвяти йому розділ у своїй книзі. Я так і зробила. Рукопис відправила з цим розділом і незабаром отримала запрошення на зустріч. Вона відбулася по місцю служби Олексія Федоровича на вулиці Кірова, тепер - Грушевського.
 

Мені довелося зачекати його, бо він затримався у лікаря - простудив горло. Стоячи у вікна, я побачила, як під’їхала бежева «Волга». З неї вийшов Федоров. То був сивочолий імпозантний чоловік без головного убору. Шия обв’язана теплим кольоровим шарфом. Модне осіннє пальто, коротке, як тоді носили молоді чоловіки. Стрімкою ходою Олексій Федорович зайшов у приміщення Комісії. На 82-річного старого він не був схожий. Вітання з відвідувачами. Говорив з ними у своєму кабінеті. Віддав розпорядження секретареві і лише потім запросив мене. Сказав, що рукопис мій прочитав. Добре, що я прислухалась до зауважень, а потім запропонував поїхати до нього додому. Там буде зручніше налагодити розмову. Адже він на лікарняному.
 
Доїхали до квартири Федорова по вулиці Заньковецької, 9 на його машині. Відпустивши водія, він повів мене за собою. Коли підійшли до дверей будинку, Олексій Федорович сказав, що до революції він належав нафтовому магнату. А тепер тут живуть різні посадовці. Двері були кодованими. Піднялися на ліфті. Відчинила дружина Федорова (на жаль, не пам’ятаю її імені). Почала щось говорити, але він перебив її словами: «Веду до нас гостю з Чернігова. Приготуй нам що-небудь».
 
Зайшли у великий передпокій. Він вразив чистотою, зручністю і скромністю. Таким самим виявився кабінет Федорова. Повсюди стояли різні речі - вази, посуд, альбоми із зображенням Олексія Федоровича. Відчувався недавній 80-річний ювілей господаря. Він запропонував мені сісти. Стілець поставив напроти вікна так, що йому добре було видно моє обличчя. Сам же вмостився спиною до вікна, аби я не бачила його обличчя. Віконне світло сліпило мене. Стало ясно, що перш ніж запросити, Федоров отримав про мене повну інформацію. І тепер йому необхідно було дивитись на вираз мого обличчя під час розмови. От і довелося стримувати свої емоції.
 
Тут дружина Федорова запропонувала каву. Я не відмовилась, бо, по-перше, люблю цей напій, а по-друге, необхідно було мати світлий розум. Проговорили ми майже дві години. Він давав рекомендації, а я записувала їх у великий зошит, який привезла із собою. Не варто тут переповідати ці рекомендації. Вони стосуються лише рукопису. Але зазначу ось що. Мене вразила його фраза: «Ви мало написала про роль Попудренка в організації підпілля». Вразила ось чому: коли готувались відкрити меморіальну дошку на фасаді будинку нашої бібліотеки (до війни тут розміщався обком партії) на честь Миколи Микитовича, Федоров приїхав у Чернігів, аби переконати не робити цього. Розповідали, що тодішній перший секретар обкому партії Микола Уманець відповів: «Не турбуйтеся, Олексій Федорович, і для вашої дошки місце залишимо». Та ж ситуація склалася, коли біля бібліотеки відкривали пам’ятник Попудренку. То був 1980 рік. А в 1976 році Федоров перевидав «Підпільний обком» з новими розділами, в яких в образливих тонах показав Миколу Микитовича як командира, так і людину. Партизани написали скаргу в ЦК Компартії України. Очевидно, це вплинуло на Федорова. Про Гнідаша він говорив роздратовано: Дарницький міст не знищував, чернігівським підпіллям не керував - всупереч документам. Я спробувала заперечувати, але ще більше псувала йому настрій.
 

Ми говорили, а я бачила, як Олексій Федорович на моїх очах перетворювався на стару хвору людину. Він поступово розслаблявся, бо відчув, що переді мною можна бути самим собою. Кілька разів повторював, що прожив чесне життя комуніста, що совість його перед людьми і товаришами по роботі чиста.
 
А потім ми обідали. У великій скромній їдальні стояв стіл, вкритий білою накрохмаленою скатертиною. Напроти мене сидів син, дуже схожий на Федорова чорними пишними вусами і навіть голосом. Пізніше я дізналась, що молодик не рідний Олексію Федоровичу. От що значить любов і авторитет вітчима. Дружина Федорова пригощала дивовижним борщем, якого я більше ніколи не їла. Зварений він був, як вона розповіла, за козацьким рецептом - головним є квашений буряк. На десерт подали квашений кавун. Говорили про різне, не повертаючись до партизанської теми.
 
Прощаючись, ми з Олексієм Федоровичем обнялися і поцілувалися. Він пообіцяв написати до моєї книги передмову, але не написав. Щось його зупиняло. А книга так і не побачила світ. Тоді, в 1983 році. Правим виявився один з викладачів історії Чернігівського педінституту, коли сказав: «Федоров задушить вас у своїх обіймах».
 

Правда полягає в тому, що, вступивши в поважаний вік, Олексій Федорович вирішив - він єдиний керівник партизанського руху в Україні. На жаль, ніхто не посмів йому заперечити. Але факт залишається фактом: Федоров увійшов в історію України як талановитий організатор партизанської війни, один із творців партизанської тактики. Під його керівництвом партизанські загони перетворились на Чернігівське обласне партизанське з’єднання, яким з березня 1943 року командував легендарний Попудренко. З того ж часу Федоров очолив Чернігівсько-Волинське партизанське з’єднання НКВС СРСР, яке діяло в Україні, Білорусії, Брянських лісах, на території Польщі. Багато партизанів цього об’єднання стали Героями Радянського Союзу. Це Артозєєв, Балицький, Клоков, Дружинін, Павлов та інші. Сам же Федоров першою зіркою Героя був відзначений 18 травня 1942 р., другою - 4 січня 1944 р. Таким був результат ЙОГО РОБОТИ на війні, який не має нічого спільного з людськими якостями Олексія Федоровича. І не варто плутати одне з другим.
 
А тепер про довоєнного Федорова. Так, він як перший секретар Чернігівського обкому партії входив до складу трійки. Окрім нього, то були майор Єгоров - начальник УНКВС (розстріляний у грудні 1937 р.) і Савранський - обласний прокурор. За підрахунками чернігівського історика Віталія Розстального лише за 21 вересня 1938 року Федоров підписав 11 документів, якими приговорив до розстрілу 196 людей, до виправно-трудових таборів - 101 особу. 26 вересня 1938 р. - 7 документів, за якими 81 особу приречено на смерть, 28 осіб - до виправно-трудових робіт. 30 жовтня 1938 р. Федоров підписав 5 документів. Доля помічених там людей визначилася таким чином: 20 осіб - до розстрілу, 18 осіб - до виправно-трудових таборів. Паралельно Федоров працював як господарник. При ньому валова продукція промисловості за 1939 рік зросла на 11,3 відсотка. У травні 1939 р., виконуючи постанову ЦК ВКП(б) «Про заходи по охороні громадських земель від розбазарювання», Федоров вимагав від відповідних органів перевірити землекористування у колгоспах. Як наслідок, колгоспам було повернено 23,4 тис. га колгоспної землі, яка незаконно (!?) перебувала в користуванні окремих колгоспників та різних організацій. У 1940 р. відбувся заключний акорд колективізації.
 

І тут повернемось до попередника Федорова Павла Пилиповича Маркітана, на долю якого випало створювати колгоспи і боротися з голодом на Чернігівщині. 5 липня 1933 року, виступаючи на Другому обласному з’їзді колгоспників-ударників, він говорив про голод, смерть від голоду, окремі випадки поїдання людей та худоби, що загинула. В усьому Маркітан звинувачував партійних керівників різних рангів. І в першу чергу за те, що дуже ідеалізували колгоспи. А там чинився опір, який в урядових зведеннях проходив як терор куркульських груп. Керівництво Чернігівської області зверталося по допомогу до ЦК КП(б)У, однак та і не отримало. Цей виступ Маркітана, гадаю, дійшов і до Федорова.
 
Павлу Пилиповичу його слова на колгоспному з’їзді відгукнулися пізніше. 30 липня 1937 року Єжов підписав документ про створення сумнозвісних «трійок». По Чернігівській області: голова - начальник облуправління НКВС УРСР капітан Корнєв; члени: перший секретар обкому і міському партії Маркітан і обласний прокурор Склярський. За підрахунками Віталія Розстального з 9 серпня до 25 серпня 1937 р. Маркітан поставив свій підпис під 8 документами, згідно з якими 188 чоловік підлягали розстрілу, 113 - перебуванню у виправно-трудових таборах, 22 - тюремному ув’язненню.
 

Аби зламати волю першого секретаря, чекісти кожної ночі забирали його до управління НКВС. Там допитували, а вранці Павло Маркітан приступав до роботи. 29 серпня 1937 року його заарештували. Він не пережив тортур у Лук’янівській в’язниці Києва. Його скаліченого, психічно хворого, розстріляли на тюремному подвір’ї 25 жовтня 1937 р. Через одинадцять місяців після загибелі Маркітана, у вересні 1938 року, Федорова обрали на його місце. Чи знав він про жорстоку долю свого колеги? Думаю, знав і боявся за себе, свою родину, за тих людей, з якими підтримував будь-які стосунки.
 
На жаль, така доля була у всіх перших секретарів обкомів партії часів сталінського режиму. На жаль, вони нічого б не змогли змінити, якби відмовились підписувати розстрільні документи. Яскравим прикладом для нас є доля Павла Маркітана. Ну, не підписав би Федоров ті папери. Його б теж замучили, а потім би розстріляли. А святе місце пусте не буває. Так що давайте дивитись на ті часи не з наших незалежних дзвіниць.
 
Людмила Студьонова, http://siver.com.ua/forum/65-544-1

Немає коментарів:

Дописати коментар