08.02.11

"Канцеляристи і писарі по фаху, демаґоґи по тактиці й кар'єристи по духу"

Марта Гавришко
Останні "конституційні вправляння" наших парламентаріїв вкотре актуалізували проблему ефективності діяльності українського політичного проводу, найбільш тривкою ознакою якого вже давно стала глибока прірва між голосними фразами і реальними діями.

Без перебільшення можна говорити про кризу політичної еліти в сучасній Україні. Основу її становить суміш радянської партійно-комсомольської та господарської номенклатури, пронизаної комуністичною ментальністю та представників великого бізнесу, що нагромадили свій капітал під час сумнівного розподілу національних багатств у буремні дев'яності.

Сьогодні питання про те, чим керуються українські політики, ухвалюючи рішення державної ваги, стало риторичним.
Як свідчить навіть поверхова історична ретроспектива, криза провідної верстви була у всі часи головним каменем спотикання українців на довгому шляху державотворення.

Аналізуючи причини і характер цього стану, а також проектуючи сумні його наслідки, повертаємось до спадщини видатних українських політичних мислителів ХХ ст., зокрема, історика, філософа, соціолога, громадського і політичного діяча В'ячеслава Липинського (1882-1931).
В'ячеслав Липинський
Ще до початку Першої світової війни, коли більшість українських політичних діячів та інтелектуалів мислили автономістськими категоріями по відношенню до Австро-Угорської і Російської імперій, він одним з перших голосно заговорив про необхідність створення самостійної української держави.

Поляк за походженням (виходець із заможного шляхетського роду, що вів свій початок з XV ст., проживав на Волині, село Затурці), але українець за вибором, став мислителем європейського рівня. І не тільки за формальними ознаками (європейська освіта - навчання у Ягеллонському і Женевському університетах, а відтак фундаментальні знання в галузі соціології, історії, етики, релігієзнавства, психології та права).

Його оригінальна теорія еліт (перша теоретично розроблена в українській науці) цілком вписується у систему класичних вчень на цю тематику, авторами яких були Гаетано Моска, Вільфредо Парето чи Роберт Міхельс.


Свою концепцію еліт він виклав головно у творі "Листи до братів-хліборобів" (1926).

На думку Липинського, визначальним державотворчим елементом є "власні пани" - провідна верства, що не є певною кастою, родовою аристократією, а ініціативною меншістю, яка об'єднує найкращих і найактивніших представників усіх класів і є "організацією сильної й авторитетної групи, навколо якої могла б об'єднатись (як колись у варязько-князівській чи козацькій добі) і політично організуватись українська нація".

Тільки витворивши нову національну аристократію, здатну взяти на себе відповідальність за долю своєї держави, можна створити суверенну Україну - вважав філософ.
Найзнаменитіша філософська
та політологічна праця
В'ячеслава Липинського

Основними ознаками політичної еліти, за В. Липинським, є:

1. Сила правлячої верстви. Вона ґрунтується на стихійному бажанні до влади, що призводить до самопожертви, але не є сліпим.

Органічною ознакою цього бажання має бути вміння володіти "засобами війни та економіки", тобто вміти захищати свою державу і розбудовувати її господарство. (Здається, сучасна політична еліта в Україні зберегла лише нестримне прагнення влади, що має дати їй необхідні дивіденди від "управління" здобутою народною власністю).

2. Моральний авторитет ("на штики можна опертися, але не можна сісти"). Він залежить від законності влади і визнання нацією тих форм суспільної влади, які витворює еліта.

Використання владою сили, тиску мусять відповідати поняттям законності і моралі (за виділення цієї ознаки Липинського називають "українським Вебером", адже саме Макс Вебер вперше заговорив про легітимність влади).

Аналіз сучасного стану української політичної еліти за цим критерієм свідчить про локальний характер еліт, які відстоюють інтереси щонайбільше співвітчизників власного регіону, тому не визнаються іншими.

3. Циркуляція політичних еліт - постійне оновлення еліт, за критерієм їх здатності витворювати актуальні для суспільства політичні, моральні, культурні й цивілізаційні блага.

Оглядаючись на державотворчі потуги українських політиків доби УНР,  В. Липинський розчарувався у цій формі держави та її керманичах: "Дух між ними панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці іноді й гарні, здібні й чесні люде всі разом творили руйнуюче розкладове тіло, якому на ймя - демократія".

Відтак, однією з головних причин невдалого українського "демократичного експерименту" 1917-1920 рр. політолог вважав відсутність конструктивної національної еліти у державі, яка б мала благородні риси, щоб подолати анархію, хамство та зрадництво.

Державна влада в умовах "демократії", вважав Липинський, потрапляє до рук "багатіїв-плутократів", які використовують її задля реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань.

Пам'ятаючи про те, що В. Липинський був переконаним монархістом, слід мати на увазі, що він не розглядав майбутню українську державу як авторитарну, а тим паче тоталітарну, наголошуючи, що основою організації суспільства у ній має бути демократичний принцип. Громадяни мають бути наділені свободою економічного, культурної та політичної діяльності, що не виключає існування авторитетної і сильної влади.

Одним з проявів такого демократизму соціолог вважав політичний плюралізм, зокрема, наявність опозиції у державі, яка б "будувала поправляючи, а не руйнувала розкладаючи".

Головне, вважав Липинський, щоб і влада, і опозиція хотіли міцної української держави, а їх внутрішня боротьба була творчою та велась "во ім'я повної волі й повної - державної й культурної - незалежності цілої без винятку української нації".

Відтак головним пріоритетом боротьби різних партій за владу, згідно з поглядами В. Липинського, має стати розбудова суверенної держави. І змагатись за владу мають не особистості (політичні лідери), а партійні програми з власними ідеологіями (sic!).

Деструктивне протистояння різних політичних сил за право виступати від імені всього народу, насправді свідчить про те, що вони живуть "з паразитарного розбивання нації на множество взаємно себе пожираючих партій та ідеологій".

За останніми даними Міністерства юстиції України в нашій державі офіційно зареєстровано 185 партій, більшість з яких не користуються підтримкою населення, а дають знати про себе лише в ході чергової виборчої кампанії.

Щодо цього є справедливою думка Липинського про те, що більшість партій становлять "просто "хвилеві товариства демократичної інтелігенції, формовані з одною метою - «попользоваться властою»  при всяких можливих кон`юнктурах".

Ще однією проблемою, яку гостро актуалізує автор, є наявність в українському політикумі людей, які борються не за розбудову національної держави, а "за право посередництва між чужою державою і своїм "народом" і на цьому посередництві будують "усе своє політичне і матеріальне існування".

В даному випадку Липинський мав на увазі геополітичні умови існування держави та зовнішньополітичні орієнтації тієї чи іншої політичної групи, яка прагне "знайти собі поза межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданости і, одержавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками".

Тільки керуючись національними інтересами у своїй діяльності, кожен громадянин України, в тому числі представник національної аристократії зможе сказати: "Я - українець, моя країна - Україна, а ви - росіяни, європейці і азіати - моє товариство" - переконує теоретик.

Разом з тим В. Липинський ніби застерігає сучасних українських політиків від руйнуючого "націоналізму", що зводиться до фанатичних вигуків про "Неньку Україну", про "рідну мову", про "ми Українці", про клятих "Московітів і Ляхів", і покликані прикривати їхню "духовну пустку", "зрадництво, хиткість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм".

Як бачимо, багата інтелектуальна спадщина державного теоретика В'ячеслава Липинського не втрачає своєї гострої актуальності й донині. Паралелі із сьогоденням вражаючі, як і прості рецепти подолання кризи української влади, імперативом для котрої має стати служіння вірою і правдою власній землі.

Марта Гавришко, кандидат історичних наук, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Львів)

Немає коментарів:

Дописати коментар