28.02.11

Кров і попіл Корюківки

 У літопис гітлерівського терору на окупованих територіях увійшли як символи масового винищення мирних людей білоруська Хатинь зі 149 вбитими карателями жителями, чеське Лідіце з 320 жертвами, французька Орадур, де есесівці знищили 642 особи. Але найбільша одномоментна каральна акція гітлерівців проти мирного населення відбулася 1—2 березня 1943 року в селі Корюківка  на Чернігівщині. Близько семи тисяч жителів було розстріляно або спалено живцем у цьому поліському селі! Що ми знаємо про цю трагедію?


У роки Великої Вітчизняної війни Чернігівщина заплатила величезну людську ціну. З вересня 1941-го до вересня 1943 року окупанти знищили 127 тисяч людей. Близько 42 тисяч жителів вивезли на роботи в Німеччину, було спалено 61 населений пункт.

З перших місяців окупації почалися репресії гітлерівців і в селі Корюківка, розташованому за 100 км на північ від Чернігова. У січні 1942-го окупанти розстріляли всіх євреїв (близько 300 осіб), у лютому — 131 родича партизанів та керівних працівників і 12 циган.


Німці запроваджували механізм кругової відповідальності мирного населення за акції партизанів. 15 листопада 1942 року бургомістр Чернігова попередив: «...Відповідальність за спокій і порядок у містах і селах покладається на все населення...». Смертна кара передбачалася і за недонесення про партизанів і їхніх помічників.


Саме в районі Корюківки зародився організований партизанський рух, який з вересня 1941 року очолив Олексій Федоров, майбутній командир Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання, двічі Герой Радянського Союзу. У лютому 1943-го партизани О.Федорова повернулися на Чернігівщину з Брянщини й розмістилися в лісах на Каменському хуторі. Почався збір продуктів по селах, за що окупанти відразу спалили низку населених пунктів, заарештували членів сімей партизанів. Десятки жінок і дітей чекали страти. Командир взводу Феодосій Ступак (його дружину розстріляли, смерті чекали сини 12—13 років) запропонував відбити заручників. Заступник командувача Микола Попудренко (загинув у бою в липні того ж року) дав команду на штурм Корюківки...

У ніч на 27 лютого 1943 року партизани розгромили гарнізон Корюківки. Здебільшого він складався з угорських солдатів. Окупантів партизани знищили в бою, вціліла лише група, яка засіла в цегляному будинку лікарні. З полону звільнили 97 смертників, запропонувавши місцевим жителям іти з ними в ліси. Одночасно влаштували диверсії на залізничній станції, підірвали майстерні, склад пального, ешелон і міст...

Вранці 1 березня 1943 року за наказом генерала Хойзенберга каральний загін німців та українських шуцманів (допоміжної поліції) оточив село й заходився винищувати мирне населення. Під приводом перевірки документів людей зганяли в приміщення ресторану, земвідділу, театру, клубу, поліклініки, дитячої консультації, двох шкіл, на церковне подвір’я. Партіями по 50—100 осіб жертв розстрілювали, незважаючи на стать і вік. 2 березня забиті трупами будинки (тільки в ресторані понад 500 тіл) почали підпалювати, але вбивства тривали.

„Моя маленька дочка лежала в мене на грудях, коли в нас почали стріляти в ресторані. Заганяли тут як худобу на бойню... Фашист поцілив мені в око... і я більше нічого не пам’ятаю. Трьох моїх діточок було вбито. Навіть поховати їх не довелося... спалили їх кляті кати“, — згадував Євген Римар.

Карателі прочісували село, хапали людей і живцем кидали в палаючі хати. Віра Сильченко, яка сховалася в копиці сіна, бачила, як нелюди кинули у вогонь її матір, сестру й невістку. Одночасно великі групи людей косили з кулеметів на подвір’ї церкви, на колгоспному дворі, у свинарнику. До кінця дня 2 березня Корюківка майже повністю згоріла.

Вцілілі корюківці сховалися або втекли в ліс; частина з них через кілька днів повернулися, здебільшого люди похилого віку. Але 9 березня карателі знову з’явилися. Старих вигнали з хат, завели в сарай, облили гасом і спалили. Людей заштовхали на заводі в піч для обпалювання цегли й підпалили...

Як показало розслідування та експертизи обласної комісії з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці, за два дні окупанти й їхні помічники-поліцаї по-звірячому знищили щонайменше 6700 людей (5612 тіл залишилися невпізнаними). Судмедексперти встановили, що смерть було заподіяно „шляхом розстрілу з автомата, розстрілу зі станкового кулемета, фізичного насильства тупою зброєю з роздробленням кісток черепа та хребцевого стовпа в шийній ділянці... спалюванням живих людей — чоловіків, жінок і дітей“. З 1300 будівель уціліло десять.

Трагедія Корюківки стала лише епізодом реалізації масштабної антилюдської програми гітлерівського рейху — плану „Ост“. Уперше повністю опублікований лише 2009 року, він був програмою масових етнічних чисток населення Східної Європи та СРСР, складовою частиною глобального гітлерівського плану „звільнення життєвого простору“ для німців та інших „німецьких народів“ за рахунок територій „нижчих рас“, насамперед — слов’ян. Показово, що робочі й „науково обгрунтовані“ документи до плану напрацьовувалися з лютого 1940 року, коли партизанського руху і в зародку не було.

Слов’ян, що живуть у країнах Східної Європи та європейської частини СРСР, мали піддати частково онімеченню, а частково — депортації за Урал або знищенню. Як важливий етап розглядалося приєднання величезної території на Сході з обов’язковим знищенням 30—40 млн. людей, з переселенням 60—70 млн. радянських людей у Сибір і Середню Азію. Лише 20—30 млн. залишалися як раби для німців, покликаних колонізувати Україну, Білорусію та Руську рівнину до Уралу.

Повністю план „Ост“ передбачалося реалізувати після завершення війни. Але вже в січні 1941 року Гітлер заявив перед найближчим оточенням про необхідність знищити 30 млн. слов’ян. У директиві Гітлера міністрові у справах східних територій Розенбергу про введення в дію генерального плану „Ост“ (3 липня 1942 р.) чітко ставилося завдання: „Слов’яни повинні працювати на нас, а в разі, якщо вони нам більше не потрібні, нехай умирають... Слід відкинути всі сентиментальні заперечення. Треба управляти цим народом із залізною рішучістю. Кажучи пo-військовому, ми маємо вбивати від трьох до чотирьох мільйонів росіян на рік...“.

Директивами фюрера перейнялися й його підлеглі. Начальник штабу верховного головнокомандування вермахту фельдмаршал Кейтель (повішений 1946-го за вироком Міжнародного військового трибуналу) 16 грудня 1942 року видав наказ про боротьбу з партизанами, де підкреслювалося: «тут більше ніж будь-коли, ідеться про те, „бути чи не бути“, „ця боротьба не має нічого спільного з солдатським лицарством чи умовами Женевської конвенції“. Війну проти „бандитів“ на Сході й Балканах, закликав воєнний злочинець із фельдмаршальським жезлом, слід вести „найжорстокішими методами… щоб узяти гору над цією чумою“. Наказ знімав з німецьких військових будь-яку дисциплінарну чи кримінальну відповідальність за звірства і брутальність, їх заборонялося карати „через свою поведінку в боротьбі з партизанами або їхніми спільниками“ (тобто мирним населенням. — Д.В.).

Свідомість нижніх чинів вермахту та військ СС формувалася людиноненависницькими агітками на кшталт інструкції „Військова підготовка у військах“, складеної доктором юстиції майором Райбертом. „...Пам’ятай про велич і перемогу Німеччини. Для твоєї особистої слави ти повинен убити рівно 100 росіян. У тебе немає ні серця, ні нервів — на війні вони не потрібні. Знищивши в собі жалість і співчуття, вбивай усякого росіянина; не зупиняйся — старий перед тобою, жінка, дівчи-
на чи хлопець. Убивай!..“.

…У першій половині 1980-х років було вже погоджено проект будівництва в Корюківці Меморіального комплексу на згадку про 256 спалених сіл України. Проте завадив Чорнобиль, до проекту так і не повернулися. 1988 року про Корюківську драму розповів збірник „Вінок безсмертя“, присвячений сотням українських сіл-мучеників. У наші дні чимало зробив для донесення до громадськості страшної правди про Корюківку, увічнення пам’яті її жертв представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області Сергій Бутко, один з упорядників збірника документів і матеріалів „Корюківка, 1943: злочин проти людяності“ (Чернігів, 2010 р.).

Минуло 62 роки з дня цієї небаченої трагедії. У березні 2005 року вклонитися пам’яті загиблих корюківчан прибули Надзвичайний і Повноважний Посол Федеративної Республіки Німеччина Дітмар Штюдеманн з дружиною Карін — графинею фон дер Шуленбург-Штюдеманн і радником з питань культури Арно Кірххофом. Посол, стоячи з квітами перед сотнями учасників жалобного мітингу, заявив: „Ми, німці, добре усвідомлюємо вчинене фашистами на вашій землі. Те горе, ті руйнації, які вони принесли, зрештою „накрили“ і їх самих. Після загибелі Корюківки загинула й фашистська Німеччина. Минули роки. Відродилась і Німеччина, і Корюківка, стала незалежною Україна. Народи обох країн подають одне одному руки над могилам загиблих, хоча провина наша велика. Але людська дружба може зробити багато чого, і це дає надію, що більше не повториться війна, не відродиться фашизм...“.

Після бесіди з послом нової, демократичної Німеччини, яка багато зробила для спокути провини предків, жінка, що дивом урятувалася й залишилася інвалідом, сказала: «Я раніше дуже ненавиділа всіх німців. Подивіться на мою покалічену руку — все життя страждаю, росла сиротою. Тепер я бачу інших німців — із чистою совістю».

Дмитро Вєдєнєєв «Дзеркало тижня. Україна» №7, 25 Лютий 2011

Немає коментарів:

Дописати коментар