26.02.11

«Дозволяется именоваться фамилией «Воскресенский»

Справа про зміну прізвища священиком Прокопієм Трутнем.

Будинок Полтавської духовної консисторії (поштова листівка поч. ХХ ст.)
За законами Російської імперії духовенство було одним з двох привілейованих станів. Найчастіше, як і у випадку з дворянством, однією з зовнішніх ознак такого статусу була наявність специфічного прізвища, що, з одного боку свідчило про приналежність тієї чи іншої особи (чи родини) до «духовного сословия», а з іншого – мало вирізнити їх з посеред селянської/міщанської пастви.


Як правило, такого роду прізвища майбутні панотці отримували під час навчання у духовних семінаріях. Це найменування нерідко було своєрідним «шифром», в якому фіксувалась не лише станова приналежність, але й особливості характеру, регіон походження, час прийняття сану тощо. Зокрема, такі священицькі прізвища як Фортунатов (від латинського «удача»), Екземлярський (від латинського «взірець») чи Гіляровський (від грецького «веселий») одночасно «оповідали» про якусь приватні риси їхніх першоносіїв, при цьому ця інформація могла бути «відчитана» тільки доволі вузьким колом найбільш освічених парафіян. Дуже поширені в Україні священицькі прізвища Левицький та Левитський приховували в собі алюзію до давньоєврейських левітів – служителів Єрусалимського Храму, однак навряд чи ця етимологія була прозорою і загальнозрозумілою. Окрему групу священицьких «патронімів» складають найменування, утворені від назв церковних свят (Рождественський, Хрестовоздвиженський, Богоявленський). Носій подібного прізвища міг отримати його як у зв’язку з конкретною подією, що відбулася у відповідний період церковного року, так і «на честь» храмового свята свого рідного села і т.п. Аналогічно, семінаристи, що потрапляли до духовного навчального закладу, віддаленого від місця їхнього народження, могли отримати прізвище, в якому фіксувалась назва їхньої малої батьківщини (Уфімцев, Сибірцев) .

Загалом, перелік «семінарських» прізвищ є дуже широким. Самі семінаристи жартома формулювали його наступним чином: «По церквам, по цветам, по камням, по скотам, и яко восхощет его преосвященство» .

Студенти чи випускники духовних закладів, ще до посвячення в сан намагались «облагозвучити» прізвища у тих випадках, коли вони звучали «неблагородно» чи не мелодично. Це відбувалось шляхом заміни «брутальних» прізвищ чи додаванням до них суфіксу «-ський», «-ов». Подібна практика існувала не лише серед духовенства – наприклад, Імператорським Указом від 5 листопада 1825 року було заборонено записувати в формуляри рекрутів їхні «непристойные прозвания», натомість вимагалось «створювати» прізвища для таких новобранців з імені по-батькові .

В окремих випадках видозміна прізвища була спробою «замаскувати» етнічне походження. Наприклад, як завуальовано натякає у своїх спогадах митрополит Веніамін (Федченков), його предки могли бути просто Федченками . Так само священицький рід, з якого походив український літературознавець Сергій Єфремов, мав первісне прізвище «Охріменко» .

Син псаломщика з Холмщини, священик Олександр Сегенюк (дід відомого російського актора Михайла Боярського) вирішив цю проблему в інший спосіб – перейшов на дівоче прізвище своєї матері та став Боярським .

Однак такий сценарій був утруднений для тієї частини духовенства, що вела своє походження від осіб, що перейшли на православ’я з іудаїзму. Згідно з законом 1850 року їм було заборонено змінювати прізвище . Щоправда, достеменно невідомо, чи були випадки коли отримати духовний сан намагались безпосередньо неофіти – як правило подібне траплялось вже з їхніми нащадками. А на них заборона них не поширювалась, і, тим більше, не стосувалася родин по кількох поколіннях після навернення (деякі священицькі прізвища містять опосередкований натяк на єврейське коріння (Крижанівські, наприклад)).

Нижченаведений випадок чітко не потрапляє ні під одну з вищезгаданих категорій священицького «прізвищетворення» і є, певною мірою, історичним курйозом. У Державному архіві Полтавської області, збереглася справа про призначення та переміщення священнослужителя церкви Св. Трійці з села Яблунівка Пирятинського повіту Прокопія Трутня. Більшість документів у ній стосуються історії набуття цим священиком нового прізвища – «Воскресенський».

Розпочато справу 19 серпня 1912 року, у зв’язку з надходженням до Полтавської духовної консисторії прохання диякона Прокопія Трутня про дозвіл йому скласти екзамен, необхідний для отримання священицького сану.

Прохання написане наївно-пишномовним стилем. Зокрема Трутень так пояснив своє бажання отримати священицький сан:

«Приготовившись и выдержав экзамен и затем будучи рукоположен в диаконский сан, я заметил, что ум мой при свете Божественной благодати и при изучении богословской науки, просветлён, истины веры, усвоенные большей частью сердцем, стали выяснятся и для ума, а сердце ещё большей любовью прилепилось к Богу» .

Це перше клопотання залишилось без відповіді. Припускаємо, що причиною цьому став несприятливий збіг обставин: єпископ Назарій (Кірілов) не встиг його розглянути перед від’їздом з Полтави, а його наступник, єпископ Феофан (Бистров) (призначений на кафедру 8 березня 1913 року) не став візувати документ, формально адресований іншому Преосвященному. 27-го травня 1913 року Трутень повторно надіслав своє прохання, вже на ім'я нового єпархіального архієрея, і отримав позитивну резолюцію. У липні того ж року, після успішно складеного іспиту, Прокопія Трутня було рукопокладено у священики.

14 вересня 1913 року новоспечений ієрей подав клопотання про зміну прізвища. Воно витримано в притаманному попереднім зверненням пишномовному стилі, причому власне мотивація причин перейменування коротка (бажання уникнути насмішок «тёмной селянской масы»). «Желаю фамилию свою «Трутень» изменить на фамилию «Воскресенский»  – написав прохач.

Можна лише здогадуватись про мотиви, з яких панотець Трутень обрав дане прізвище. Це не було пов’язано з найменуванням церкви, в якій він служив (у Яблунівці було два храми – кам’яний Свято-Преображенський та дерев’яний Свято-Троїцький). Не прослідковується й хронологічного взаємозв’язку між подіями в житті даного священнослужителя та святом Воскресіння Христового (Великоднем).

Припускаємо, що вибір було обумовлено бажанням не просто підкреслити видозміну, що відбулася з ним після священицької хіротонії (тоді б логічніше було б назватись «Преображенським»), а задекларувати появу сутнісно нової людини. Тобто, що все що пов'язувало панотця Прокопія з прізвищем «Трутень» – відмерло, натомість він сам відродився, «воскрес», для цілком нового життя.

10 листопада того ж року єпископ Прилукський, вікарій Полтавської єпархії Сільвестр (Ольшевський) підтримав клопотання і його було направлено до Святійшого Синоду .

Дії Трутня у період між лютим і червнем 1914 року розкривають ще один підтекст цієї історії. Священнослужитель розраховував не лише змінити прізвище, але й отримати самостійну парафію. Цілком очевидно, що яблунівські селяни, котрі глузували зі специфічного, як для священика, прізвища, не припинили б це робити й після того, як дізналися б про те, що воно вже «недійсне». А отже, з новим прізвищем найлогічніше було б переїхати до іншого населеного пункту, там де паства знатиме свого пароха лише як «Воскресенського».

Курйоз ситуації полягає в тому, що клопотання про переведення з Яблунівки і призначення на постійне священицьке місце отець Прокопій подав у той період, коли вже дізнався, що має дозвіл на нове прізвище (лютий 1914), але ще не отримав відповідних документів на підтвердження цього. Відмова єпархіальної влади адресована саме «Трутню», а не «Воскресенському». «Ни образование, ни иерейская кратковременная служба не дают Прокопию Трутню права на постоянное место»  – йдеться в рішенні консисторії.

Відповідні папери, що поставили крапку в історії зі зміною прізвища священиком з Пирятинщини, надійшли з канцелярії Св. Синоду до Полтави лише 14 червня. В архівній справі збереглась копія Височайшого Указу, яким дозволялось двом священикам – українцю Трутню та грузину Гамдлишвили – «именоваться первому – «Воскресенский» и второму «Гиоргадзе» . Судячи з усього, справа Гамдлішвілі-Георгадзе була аналогічною до справи Трутня-Воскресенського і його прізвище також «дисонувало» з духовним саном . Це поєднання, а також відносно швидкий розгляд справи дозволяють також припустити, що прохання про подібні перейменування хоча й були рідкісними, але не безпрецедентними.

Про подальшу долю священика Воскресенського мало що відомо. У даній архівній справі зберігся лише один документ, на підставі якого можна виснувати, що зрештою отець Прокопій таки отримав самостійну парафію у невеликому селі Шарківщина на Миргородщині. Цей документ – клопотання, яке він подав архієпископу Полтавському Парфенію (Левицькому), датоване 24 квітня 1920-го року.

«Приход в Шарковщине небольшой и крайне бедный. Прошу перевести меня в Рождественско-Богородскую церковь местечка Богачки (тепер – Велика Багачка. – А. С.) Миргородского уезда»  – написав Прокопій Воскресенський. Клопотання лаконічне, а його мотиваційна частина не містить «ліричних відступів», притаманних зверненням цього священика до єпархіального керівництва у попередні роки. Щоправда, це можна пояснити тим, що воно писалося «експромтом», безпосередньо у Полтаві. На користь цього свідчить той факт, що Єпископська рада (виконувала функції консисторії) розглянула це питання у той же день (24 квітня). Постанова Ради була невтішною для Воскресенського: «объявить просителю, что место не вакантно».

Показово, що ніякої іншої пропозиції не було зроблено, хоча в Полтавській єпархії у 1920-му році були парафії, в яких бракувало священика. Зокрема, тривалий час функції парафіяльного священика виконував навіть архієпископ Парфеній (у другій половині 1917 – на початку 1920-го років владика був неправлячим архієреєм і проживав у своєму рідному селі Плішивець, Гадяцького повіту) . На нового керуючого єпархією (це призначення Парфеній отримав від Патріарха наприкінці березня 1920-го), ймовірно й розраховував Воскресенський. Це характеризує його як дещо наївну людину, яка до кінця не усвідомлювала, що вирішальний вплив на єпископа буде мати інформація, яку нададуть тому консисторські службовці. А їхнє неприхильне ставлення до «екс-Трутня», схоже, остаточно сформувалось ще в 1913-му – 1914-му роках.

Таким чином, історія зміни прізвища священиком Прокопієм Трутнем є прикладом не надто вдалої спроби «перетворення» вихідця з селянського середовища на представника «духовного сословия». Як виявилось, навіть позбавившись «неблагородного» прізвища (яке, до того ж, двозначно звучалало в контексті його професії (роду діяльності)), панотець Прокопій не став «своїм» у середедовищі духовенства. Там, попри все, його продовжували сприймати як «вискочку», котрий намагався отримати те, на що, на їхню думку, ні за походженням, ні за рівнем освіти не мав права претендувати.

У свою чергу, Трутень мав виразно завищені сподівання на те, що зміна прізвища сама по собі сприятиме кар’єрі та отриманню «хлібної» парафії. На відміну від вихідців з родин духовенства він недостатньо розумів специфіку функціонування механізмів «церковної бюрократії», оскільки кожен раз покладав надії на єпархіального архієрея, у той час як його «кредитна історія» писалась консисторськими канцеляристами.

Стародуб Андрій,

Немає коментарів:

Дописати коментар