11.02.11

І стали вони на розстріл, ніби приймали парад козаків... 90 років тому героїчно загинули перші генерали УНР Гандзюк та Сафонов, які були серед засновників українського війська

У ці зимові дні 90 років тому, після затримки під Крутами, Київ окупували російські більшовики. Столицю УНР муравйовці буквально затопили у крові тисяч городян, було вбито і Київського митрополита Володимира. Маловідомий факт: 9 лютого (27 січня за старим стилем) 1918 року в столиці загинули відомі українські генерали Яків Гандзюк та Яків Сафонов. Знаючи про наближення більшовиків до Києва, вони поспішали сюди, щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради й узяти участь в обороні столиці. Але не знали, що цієї ж ночі урядовці УНР у паніці втекли з Києва, кинувши армію напризволяще. Заметільного ранку за шість кілометрів від столиці генеральське авто стало легкою здобиччю кулеметної застави більшовиків. «Братва, до нас генерали–мазепинці потрапили!» — радісно вигукували балтійські матроси. Вже підвечір генерали Гандзюк та Сафонов мужньо прийняли смерть...

Порівняно з боєм студентів під Крутами, цей епізод українсько–більшовицької війни 1917—1921 рр. фактично залишається білою плямою історії, а кілька публікацій істориків та відомих колекціонерів у пресі, які досліджували останній день генералів та долю їхніх нащадків, — не дає загальної картини, громадськості й досі мало що про це відомо. «Україна молода» вдячна прес–центру УСБУ в місті Києві за надання узагальнюючого матеріалу Олега Шевченка про останній день генералів УНР і їхнє незаслужене забуття сьогодні. Співробітник СБУ при підготовці статті враховував не лише розвідки окремих дослідників та нащадків героїв, а й цікаві архівні документи.

«Ми — українці й не проситимемо пощади у мерзотників!»

Генерал Яків Гандзюк
Узимку 1918 року Центральна Рада зазнала найдошкульнішої поразки — 8 лютого (26 січня) після п’ятиденного гарматного обстрілу червоні війська Муравйова увійшли до Києва. Уряд України поспішно перебазувався до Житомира. Так поспішно, що розкидані навколо столиці поріділі українські війська нічого про це не знали. Відповідної звістки про відступ не отримало і командування 1–го Українського корпусу, штаб якого розміщувався у Білій Церкві. Підозріле мовчання військового міністра Миколи Порша змусило командувача корпусу генерала Якова Гандзюка самому виїхати для отримання подальших вказівок від Центральної Ради..


Заметільного ранку 9 лютого, на жаль, без будь–якої охорони (що зіграло, зрештою, фатальну роль) авто командувача виїхало з Білої Церкви до Києва. Крім комкорпусу, в салоні був начальник штабу генерал Яків Сафонов та керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський. На під’їзді до столиці автомобіль генералів, які вдягнулися у повну форму з орденами, оточили балтійські моряки... Подальші події стали відомими з розповіді полковника Гаєвського, якому в останню мить пощастило врятуватись.

...Бранців привезли безпосередньо до резиденції «главковерха» Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам та полковнику перейти на бік більшовиків, але всі троє рішуче відмовились. «Ви помилилися, бо ми українці, — сказав генерал Гандзюк. — І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами».

Розлючений стійкістю українських командирів Муравйов наказав їх розстріляти. Матроси забрали в генералів особисті речі й доставили до будівлі колишнього Олексіївського військового інженерного училища (нині військовий ліцей імені І.Богуна) на Печерську — одного з численних місць більшовицьких розстрілів. Після команди вийти з вагона генерал Гандзюк звернувся до своїх товаришів: «Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас. Єдине побажання усім нам — помремо героями!». Генерал попрощався з кожним, розцілувався: «Як командувач українського корпусу, виходжу на розстріл першим!»

Муравйовці повели полонених на схил до конов’язу поблизу стін училища. Помітивши, що генерал Сафонов, багатодітний батько, занепав духом, Яків Григорович підтримав соратника: «Не раз ми з тобою дивились смерті у вічі, помремо ж мужньо, як і належить воїнам!».

«І стали вони на розстріл поруч так спокійно, ніби приймали парад від своїх козаків», — згадує колишній начальник штабу 1–ї дивізії 1–го Українського корпусу генерал Микола Капустянський, який добре знав обох генералів. Пан Гаєвський згадує, що матроси наказали стати до них спиною, що обурило генерала Гандзюка: «Що? Совість не дозволяє вам дивитися нам в очі!».

Це були його останні слова. Після залпу всі троє впали, але легко поранений полковник Гаєвський, скориставшись ранніми сутінками, кинувся бігти до яру. Яків Гандзюк помер не одразу — пізніше на його тілі нарахували дванадцять (!) багнетних поранень — помираючого генерала матроси добивали по–звірячому...

Олександр Титович Гаєв­ський якийсь час після втечі переховувався, потім служив у війську Української держави, Добровольчої армії, очолював контррозвідувальні підрозділи білогвардійців, входив до складу найближчого оточення Денікіна та Врангеля. Влітку 1918 року, вже за гетьманату Скоропадського, дружини страчених генералів саме з допомогою Гаєвського розшукали й впізнали тіла чоловіків у одній з численних київських братських могил. При активній участі Павла Скоропадського, який добре знав і Якова Гандзюка, і Якова Сафонова, обох було перепоховано з військовими почестями на території Свято–Михайлівського Видубицького монастиря. Невблаганний час стер надгробки, і вже в наші дні могилу віднайшли історик київського некрополя Людмила Проценко та киянка Антоніна Арсентьєва.
 
Селянський син, герой імперії...

Ця надзвичайна людина прожила порівняно недовге нелегке, сповнене небезпек, але надзвичайно цікаве, насичене подіями, почасти майже неймовірне життя. Це в радянський період значний відсоток вищих воєначальників (особливо в роки війни з фашизмом) були вихідцями з народу, а за часів Російської імперії, погодьтеся, далеко не кожен простолюдин міг стати дворянином або отримати полковницькі, а тим паче генеральські, погони. Втім наш герой усі свої чини та нагороди здобув занадто дорогою ціною — власною кров’ю.

Народився Яків Григорович Гандзюк 21 березня 1873 року в селі Багринівці Подільської губернії (нині — Літинського району Вінницької області) в сім’ї відставного царського бомбардира, згодом заможного селянина Григорія Гандзюка. Окрім Якова, в родині зростали брати — Сазон, Іван та Петро, сестра Антоніна. Родина Гандзюків важко працювала на своїй землі. З часом Іван став священиком, Яків — військовим, а решта продовжувала збирати врожай. На рубежі ХІХ—ХХ століть спільним коштом збудували Гандзюки світлу цегляну хату — найпершу в Багринівцях. Яків Григорович зростав здоровим, сильним і витривалим хлопцем, закінчив п’ять класів Вінницького реального училища, потім — Одеське військове піхотне училище, після чого служив на офіцерських посадах у 61–му піхотному Володимирському полку.

Російсько–японську війну 1904—1905 років закінчив у чині штабс–капітана з трьома бойовими орденами. Брав участь у найтяжчих боях російської армії — під Ляояном, Сандепу, Мукденом, на річці Шахе. Коли в одній із сутичок російський полк потрапив у оточення, вихід із, здавалося б, безвихідної ситуації знайшов поручик Гандзюк — вихопив бойове знамено з рук прапороносця і повів бійців у атаку на ворога. Підрозділ вирвався з оточення. Схожих епізодів були десятки. «За выдающуюся отвагу и распорядительность, выказанные 25 февраля 1905 года подле деревень Санкандзы и Вазые при прорыве сквозь ряды неприятеля со знаменем полка награжден орденом Св. Георгия IV степени», — так сказано в послужному списку Якова Григоровича. За ратні подвиги хоробрий воїн отримав від царя Миколи ІІ разом із дружиною Вірою Олександрівною та сином Георгієм потомствене дворянство. Невдовзі отримав ще й підвищення в чині — став капітаном, а через два роки — підполковником.

Особливо відзначився офіцер Гандзюк на фронтах Першої світової війни, де командував послідовно 147–м Самарським, 91–м Двінським та 416–м Верхньодніпровським піхотними полками, а 1917 року — 104–ю піхотною дивізією 34–го армійського корпусу. У 1916 році Якову Гандзюку присвоєно звання полковника, а в 1917 році — генерал–майора. До речі, без навчання в академії Генштабу. За відчайдушну хоробрість, талант полководця, майже безперервне перебування на бойових позиціях, численні поранення та контузії.

«Полковник Гандзюк не тільки вважався найкращим серед командирів піхотних полків, — читаємо ми у спогадах колишнього соратника Якова Григоровича, ротмістра князя Кочубея, — Але був дійсно видатним у всіх відношеннях бойовим командиром... Велетенського зросту (понад два метри! — Авт.) із випещеною бородою «а ля Скобелєв», з правильними рисами обличчя, на якому з одного боку вбачалась залізна воля і величезна енергія, з іншого — глибока душевна доброта, — таким я вперше побачив цього велетня, дійсно богатиря із стародавніх билин... На його рукаві було 8 золотих нашивок — по одній за кожне поранення».

Під час затяжного протистояння з німцями біля річки Збруч командувач 34–го корпусу генерал Скоропадський направив Кочубея в розташування підрозділу Гандзюка для прояснення обставин. У цей час там ішов бій. «Незважаючи на потужний ворожий вогонь, — згадує Василь Кочубей, — ясно було видно постать полковника Гандзюка, що керував боєм, стоячи на увесь зріст. На моє запитання, чому він так легкодумно ризикує життям, полковник відповів: «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити «ва–банк» своє життя, інакше переможцем буде противник».

У багатьох випадках рішуча поведінка командира визначала долю бою. Так, під час штурму стратегічних висот поблизу містечка Бережани на Галичині у найвідповідальніший момент полковник підняв у наступ дивізію, що, було, завагалась, вихопив із піхов шаблю і першим кинувся на ворожі позиції. Три лінії окопів, зайнятих 15–ю та 24–ю резервними німецькими дивізіями, були захоплені одна за одною.

А це вже з відомих спогадів Павла Скоропадського: «Моя 104–та дивізія на чолі з доблесним генералом Гандзюком хороб­ро билась... До кінця бою обох начальників дивізій — 153–ї: генерала Ольшевського, та 104–ї — генерала Гандзюка — було важко поранено, особливо останнього. Я думав, що він загинув, але міцна його натура і цього разу витримала. Після страшної контузії вже через два місяці він знову очолив дивізію. Це був дійсно герой. Дев’ять разів поранений, він усе ж вийшов із війни дієздатним... бідного Гандзюка убили у січні 1918 року більшовики».

Такими ж бойовими характеристиками рясніє увесь його фронтовий шлях. За мужність та героїзм, виявлені під час російсько–японської та Першої світової війни, Я. Г. Гандзюка нагороджено сімома бойовими орденами, Георгіївською зброєю. У листопаді 1915 року президент Французької республіки нагородив його медаллю «Мілітер».

Киянка Лідія Гандзюк–Логвиненко розповідає про свого прапрадіда не тільки як про хороброго воїна, а й як добре освічену для того часу людину — володів п’ятьма іноземними мовами, багато читав, добре орієнтувався у хитросплетіннях тогочасної політики. А ще не терпів зверхнього відношення до рядових вояків — учорашніх селян. Був надзвичайно суворим до себе і у всіх відношеннях кришталево чесною людиною, характер мав рішучий, мав залізну волю та виняткове уміння впливати на людей. То ж не дивно, що бійці поважали свого командира, ім’я якого гриміло на усіх фронтах, пишалися ним і вірили йому. ...Мине кілька місяців, і такі ж «нижчі чини» з більшовицьким завзяттям розстріляють свого вчорашнього кумира, і оскаженіло шматуватимуть його тіло...
 
...і звитяжний український генерал

На останні військові посади генерала Гандзюка призначив уряд української Центральної Ради. Після українізації 34–корпусу, який дістав найменування 1–го Українського корпусу, Яків Григорович спочатку командував дивізією, а після відмови командувача корпусу генерала Скоропадського очолив цей військовий підрозділ. Дві його дивізії, вже значно поріділі, розміщувались між двома головними магістралями: Жмеринка — Козятин, Проскурів — Шепетівка — Коростень — Київ, що з’єднували Південно–Західний та Румунський фронти зі столицею. Особовий склад корпусу Гандзюка виконував стратегічно важливе завдання: два полки 1–ї дивізії міцно утримували Шепетівку та Здолбунів, а 2–га дивізія роззброїла більшовицький гвардійський корпус відомої більшовички Євгенії Бош, три дивізії якого прискорено марширували на Київ! Тож до захоплення Києва муравйовцями корпус Якова Гандзюка надійно перекривав підступи до української столиці із заходу. І хто знає, як би склалась доля Якова Гандзюка та нашої держави в цілому, якби не фатальний збіг обставин.

Трагедія продовжилась і після загибелі військовиків. Фактично залишений без керівництва 1–й Український корпус невдовзі розгромили червоні. Лихо спіткало і решту сім’ї Якова Гандзюка: брата Сазона розстріляли на початку 20–х більшовики, батьківську хату відібрали, рідних розкуркулили. Наприкінці 1918 року вдова генерала (разом із сином) виїхала до Німеччини. У 1950 році, після смерті матері, молодший Гандзюк емігрував до США. Помер у 1988 році. Усе життя Георгій Якович пишався батьком, обожнював його, до останнього дня мріяв відвідати Україну.

Генерал Гандзюк
в однострої імператорської армії
На початку 90–х років до Києва зі штату Каліфорнія (США) приїхали онуки генерала і за власні кошти збудували пам’ятник на його могилі.
 
Генерал–росіянин, який поліг за українську справу

Ідея державності в Україні не була вузькорегіональною або вузькоетнічною. У 1917–1921 рр. під українським стягом воювали відомі вищі офіцери–росіяни С. Дельвіг, Н. Ніконов, Б. Поджіо, О. Галкін, В. Агапієв та багато інших. Достойне місце серед них займає генерал–майор української армії Яків Сафонов — росіянин, активний учасник українського руху, «українізатор» 34–го піхотного корпусу. Якраз генерал Сафонов є чи не одним із перших представників вищого офіцерського корпусу старої російської армії, хто віддав життя за Україну.

Народився і виріс Яків Васильович Сафонов (22.10.1977—27.01.1918) у російському містечку Короча на Белгородщині. Закінчив Корочанську Олександрівську гімназію. Потім, як і багато юнаків–дворян у його час, — Одеське військове піхотне училище. Розпочав офіцерську службу підпоручиком 136–го піхотного Таганрозького полку. Невдовзі закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. Разом із Яковом Гандзюком генерал Сафонов був учасником російсько–японської війни 1904—1905 років, після чого служив у штабах Одеського та Іркутського військового округів.

У Першу світову війну вступив уже полковником, командував 15–м піхотним Шліссельбурзьким полком. З березня 1917–го — начальник штабу 37–ї піхотної дивізії. Наприкінці серпня в чині генерал–майора отримав посаду начальника штабу 34–го армійського корпусу генерала Скоропадського, якого, до речі, українізовано першим серед великих військових формувань. З ініціативи Сафонова при корпусі було створено старшинську школу, йому належить розробка плану щодо нейтралізації збільшовичених частин колишньої царської армії, що наступали на Київ.

Багато в чому завдячуючи генералові Сафонову, за короткий проміжок часу підрозділи Українського копусу зайняти стратегічно важливі залізничні станції — Вінницю, Жмеринку, Козятин, Бердичів, Білу Церкву та Фастів і надійно перекрили шлях більшовикам на столицю України з півдня. Українці перехоплювали «червоні» ешелони, роззброювали їх та відправляли до Росії.

Генерал Яків Сафонов
За участь у боях Першої світової війни генерала Сафонова нагороджено орденом Св. Георгія ІV ступеня та Георгіївською зброєю, крім цього, ратний труд офіцера відзначено орденами Св. Станіслава ІІІ та ІІ ступенів, Св. Анни ІІ ступеня. Талановитий, освічений офіцер, людина доброї, спокійної вдачі. Можна тільки уявити, що пережив цей чесний генерал в останні хвилини свого життя, залишивши в більшовицькій Москві дружину та п’ятьох дітей...
 
Вшанування пам’яті героїв

Трагічна доля двох мужніх патріотів, що стояли біля витоків створення українського війська і загинули на бойовому посту, могла назавжди загубитись у лихолітті буремних подій ХХ століття. На щастя, завдяки знайденим свідченням та спогадам подвиг цих мучеників, полеглих за українську свободу, не залишився назавжди втраченим для прийдешніх поколінь. Із розповідями про незвичайну, героїчну і водночас трагічну долю вищих військовиків 1–го Українського корпусу виступили в пресі історики Тетяна Пархомчук та Ярослав Тинченко, ще до перебудови почав збирати відомості про розкиданий по світу рід нащадок Якова Гандзюка вінничанин Степан Гандзюк. Це завдяки його зусиллям одна з сільських вулиць Багринівців сьогодні носить ім’я генерала Гандзюка. Коротку бойову біографію славетного воїна можна прочитати на встановленій біля батьківського будинку меморіальній дошці.

У міру сил та можливостей доглядає за родовою хатою Гандзюків, яка чудом збереглася, внучатий племінник генерала Іван Федорович Гандзюк. Та все ж можна було б задля збереження історичної пам’яті зробити значно більше. Наприклад, місцевій владі допомогти відремонтувати хату Якова Гандзюка в Багринівцях та створити в ній меморіальний музей. Організувати куточок пам’яті генералів Гандзюка та Сафонова в експозиції музею Київського військового ліцею ім. І. Богуна (колишнє царське Олексіївське юнкерське училище), встановити пам’ятний знак на місці розстрілу. А також збудувати надгробок на могилі Якова Сафонова, якого, згідно з наявними архівними матеріалами, поховано поряд з його командиром на території Видубицького монастиря. Продумати питання щодо створення документального фільму про українських генералів–героїв. І не так уже й багато коштів потребують ці невеличкі зрештою проекти. В морально–патріотичному плані вони окупилися б сторицею. Саме на таких героїчних прикладах у вітчизняній історії закликав виховувати патріотизм солдат Президент Віктор Ющенко на нещодавній колегії Міноборони.

Могила генерала Гандзюка
у Видубицькому монастирі над Дніпром.
Фото: Сергій Клименко
...Похмура зимова днина. Генеральська могила на Видубицькому цвинтарі. Тиша та спокій. Хтось нещодавно приходив сюди, до стін древньої Михайлівської церкви. Якось легко думається на цій святій землі про минуле, людей, які давно відійшли у вічність, про своїх предків, сенс життя, про те, як гідно його прожити і як достойно, у свій час, піти з нього. Крізь тонкий сніговий замет проступають дві схрещені шаблі. Провівши рукою по холодному граніту, читаю: «Нет больше той любви, как если кто положит душу свою за своих друзей...»

P. S. Автор дякує відомому київському колекціонерові Олексієві Шереметьєву, який надав для публікації фотографії з сімейного альбому Я. В. Сафонова, а також киянам Лідії Гандзюк–Логвиненко, Тамарі та Миколі Нікітчукам за надані фотоматеріали стосовно Я. Г. Гандзюка. Представлені читачу світлини є унікальними і публікуються вперше.

Олег ШЕВЧЕНКО, "Україна молода"

Немає коментарів:

Дописати коментар