27.02.11

778 днів «при німцях»

Фото: varjag-2007.livejournal.com
Нарешті, вже пізно ввечері, проїхавши чимало дорогами Німеччини, ми відшукали в Кельні вулицю Блюменштрассе, номер «цвай».

Як не дивно, цю адресу я знав мало не з дитинства, не уявляючи, що коли-небудь, переживши купу «вождів», крах імперії, негаразди зі здоров’ям, зможу дістатися до цієї нічим особливим не примітної вулиці. Мені про неї розповідала мама. Вона (суто теоретично) могла б тут жити. І якби вона опинилася на вулиці із назвою, що нагадує про радянські шпигунські фільми, то я б не народився.

Ми з моїм другом очікували побачити старий будинок. Натомість за відомою мені адресою стояв невиразний бетонний куб 1950-х років. На першому поверсі «архітектурного шедевру» розташувався турецький клуб і забігайлівка. Зрозуміло, - зітхнув мій супутник. – Той будинок, про який ти казав, розбомбили під час війни. Це ж нова споруда.


Звісно, він мав рацію. Ми ще трохи пройшлися вулицею і почимчикували до автівки.


А мама тобі казала, як звали того німця?

Так, казала, - кивнув я. – Ганс. Здається, Ганс. Прізвища не пам’ятаю. Та, можливо, вона й не згадувала його…

Життя в окупованому Києві… - неспішно міркував мій друг, - навіть не уявляю того виживання.

А я трохи уявляю: мої розповідали…

Розкажи.

Спробую переповісти. Адже, виявляється, минуле не проминуло. Воно присутнє в нашому дні – часто досить несподіваним чином. Я згадував розповіді мами й бабусі й розповідав…

«Не встигли…», - мабуть, така думка промайнула у багатьох киян, переважно жінок, дітей, літніх людей, що змогли переправитися через Дніпро й аж на лівому березі почули звістку: «Німці вже в Бортничах!». Київ оточили війська вермахту, відтак про жодну «евакуацію» не йшлося. Абсолютна більшість втікачів мусила повертатися в невідоме – у вересневе місто 1941 року.

Фото: mihas.net

Починалося неймовірне, тяжке, страшне і незвичне життя в окупованому Києві. Мої рідні більш як два довгих роки разом із сотнями тисяч інших мешканців Києва мали виживати в рідному місті, що раптом стало ледь упізнаваним…

Такі чи подібні спогади й досі переказують в рідкісних тепер сім’ях корінних, з діда-прадіда, киян. Табуйована довгі десятиліття тема про життя, існування простих киян в їхньому місті із вересня 1941-го до листопада 1943-го року, лише за останні років десять-двадцять почала розкриватися – й часто із зовсім несподіваного боку.

Адже тоді лихі літа постійного більшовицького терору, як способу управління країною, змінилися на зловісні, нескінченні місяці «нового порядку» нацистів. Ще живі люди, які пам’ятають 778 днів життя «при німцях», як казали кияни. Сучасній людині важко уявити те страшне буття городян. Але, як не парадоксально, то було все-таки життя! Люди мусили жити й прагли вижити! А спогади людей, що пережили німецьку окупацію, часто показують несподіваний Київ і людей у ньому. Очевидці ще раз доводять: часто саме історія ХХ століття є для нас найбільш таємничою, не очікуваною, інколи вражаючою.

Хочу нагадати лише кілька штрихів про «звичайне» життя у надзвичайних умовах… Не варто розводитися тут про моральні й фізичні межі людської витривалості чи філософію життя там, де життя й бути, здається, не може. Іноді прості факти, спогади кажуть більше, ніж стоси суб’єктивістської, псевдоісторичної літератури.

Німці увійшли до Києва впевнено, мов до себе додому. Вправно орієнтуючись за точними мапами міста, вони займали будинки, установи, організації, оселялися в покинутих квартирах і в гарних, неушкоджених помешканнях які їм подобалися. Скажімо, у відомого київського архітектора Павла Альошина, в його великій квартирі на Великій Житомирській вулиці, зарозкошував німецький офіцер, безцеремонно вказавши хазяїну на його нове місце. В листопаді 1943 року, коли цей «істинний арієць» тікатиме з Києва, він поцупить у Альошина старовинний килим з вітальні…
Фото: mihas.net
Новим господарям міста припав до смаку нелюдсько-помпезний стиль сталінської архітектури й вони швидко зрозуміли призначення кожної споруди. В колишньому будинку лихого НКВС на Володимирській розмістилося гестапо… Й жоден киянин відтак не ходив тією непарною стороною вулиці. У вересні-жовтні 1941 року багато киян змінювали помешкання, «обмінювалися квартирами»: або через руйнацію їхнього будинку, або ж намагаючись приховати свою причетність, приналежність - через місце праці або родинні зв’язки - до влади, що покинула місто.

Настав тяжкий час: в перші ж дні окупації совєтські підпільники зруйнували центральну частину міста – вони привели в дію приховані в будинках міни. Нині цю акцію, під час якої крім трьох сотень німців загинули й кияни, часто називають варварською. Неповторна архітектура міста була втрачена, а головне – обірвалося життя мирних мешканців Києва. Німці ж реагували швидко і жорстоко. Почалися розстріли цивільного населення - заручників, «підозрілих». Тривало й планомірне винищення євреїв та ромів (циган). В концтаборах тим часом знаходилися десятки тисяч приречених військовополонених…

Двоюрідна сестра моєї бабусі, чорнява, схожа на справжнісіньку єврейку, мусила два роки просидіти в підвалі одного з будинків. Вона не сумнівалася, що німці, побачивши її й затаврувавши: «юд!», неодмінно розстріляють.

В двадцятих числах вересня 1941 року вийшов з ладу водогін, і кияни брали воду з водогінних колонок, а часто змушені були носити її аж із Дніпра. Важко уявити, як зморені голодом люди, особливо взимку, тягали повні відра на київські гори… Але так було.

В місто прийшов і голод. Восени першого року життя «під німцями» з того ж таки Дніпра кияни діставали затоплені мішки зі збіжжям. Проросле зерно пшениці, зіпсоване пшоно – все годилося для виживання. «Хліб» чи «коржі» робили з решток муки, перемолотого картопляного лушпиння із додаванням гірких плодів київських каштанів. Їли й мелясу, що надходила в місто з кинутих цукрових заводів - через спритних людей… Але на базарах - Сінному, Євбазі - продавали й пироги з горохом, й гарячі пісні супи-борщі… Були б гроші! Або ж речі - на продаж, на обмін…

Головним завданням кожного дорослого киянина, крім, звичайно, не бути розстріляним чи відправленим на примусову працю до Німеччини, став пошук роботи. Отримана від німців «арбайтскарте» свідчила про те, що людина десь таки працює, а це було деякою гарантією від висилки до «Райху»… Постійна робота означала й таке-сяке регулярне харчування. Велика удача – влаштуватися прибиральницею, відкрити свою майстерню, найнятися мийницею посуду, а то, скажімо, й друкаркою в якусь установу… Звичайно, згадувати про такі місця роботи після вигнання німців означало б підписати собі вирок. Адже будь-який, навіть підневільний, труд в німецьких установах могли потрактувати як «співпрацю з фашистами».

Нескінченними холодними вечорами – дров, зрозуміло, катастрофічно бракувало – кияни читали книжки зі своїх домашніх бібліотек, газету «Українське слово», яка видавалася в місті… До речі, коли українське націоналістичне антифашистське підпілля, пов’язане із цією газетою, наприкінці 1941 року було викрите нацистами, з’явилося «Нове українське слово».
Фото: varjag-2007.livejournal.com
А люди, молодь зокрема, в ті часи ходила до опери, кінотеатрів! Так, в холодному, заціпенілому від голоду Києві показували німецькі фільми на кшталт знаменитого «Дівчина моєї мрії» зі справжньою кінозіркою Марікою Рьокк. Можна уявити: дівчата й хлопці-підлітки, попри страх, який панував довкола, мріяли про кохання… і дивилися на його солодкаво-казкове зображення на екрані. Але чари, скажімо, фільмової стрічки «Петер» чи «Індійської гробниці» закінчувалися, а на виході з кінотеатру могли вже стояти німецькі спецзагони, які тут-таки забирали всіх хлопців і дівчат, віком від чотирнадцяти років, аби «без пересадки» відправити їх до Німеччини. Але молодість є молодість, і люди знову йшли до кіно, аби поринути в ілюзорний світ іншого, красивого, щасливого життя героїв мерехтливого екрану.

Перша ж зима в місті була для киян і навіть для окупантів - німців, мадяр, італійців - жахливою. Прийшли страшні морози. Італійські солдати, що мали не добротні шинелі, а якісь плащі-накидки, дубіли від холоду. Угорські офіцери, аби не вітатися зі своїми німецькими «колегами» часто просто переходили на інший бік вулиці: всі розуміли, що «бліцкріг» не вдався. А німці тим часом чим далі, тим більше заглядалися на молодих киянок, які явно вигравали «дуель» краси з нечисленними безбарвними і страшнуватими німкенями.

Фото: varjag-2007.livejournal.com
В будинку на розі Фундукліївської, за Оперним театром, де тоді жили мої рідні, у його дворі та прилеглих спорудах розташовувалася німецька частина. Один з солдатів, пришелепуватий Ганс, з якого сміялися його ж товариші, накинув оком на мою маму, п’ятнадцятирічну красуню. Ганс не втомлювався повторювати, що війна незабаром закінчиться, дівчина підросте, вони неодмінно одружаться і будуть жити в його рідному Кельні на отій «Блюменштрасе, цвай». Солдати реготали, а мама назавжди запам’ятала назву міста й адресу… Тому ми з другом і шукали цей будинок – все ж таки цікаво глянути на матеріалізовану віху можливої долі.

Іноді Ганс й інші солдати пригощали голодних маму та її молодшого брата цукерками, а одного разу дали покуштувати пудинг. Діти не зрозуміли, що то вони їдять, але та смакота закарбувалася в пам’яті надовго.

Влітку жилося трохи легше. Київські фруктові сади і городи давали поживу киянам. Можна було нарешті вигрітися на сонці, переїхати човном на Труханів острів, на пляж, навіть сходити на футбол. Матчі відбувалися досить регулярно й українці переважно вигравали у своїх супротивників.

Минули два роки дивного життя, коли іноді здавалося, чи хотілося уявити: війни неначе й немає…

А потім у Київ увійшла Червона армія, і за деякий час над багатьма киянами, які вижили, почало тяжіти тавро людей, що «перебували на тимчасово окупованій території», тобто були мало не зрадниками… Але то вже інша історія.

Олесь Ільченко,

Немає коментарів:

Дописати коментар