16.01.11

Вирій у стилі ампір
























У провінційній Качанівці на Чернігівщині в XIX столітті панували елітарне середовище, європейська культура й далекоглядне меценатство.


Олександр Довженко любив столітні дуби, розшукував їх в українсь­ких ландшафтах, щось нотував у своєму записнику про велетів, яких уподобав. Ілля Рєпін, працюючи над своїми історичними полотнами, вдивлявся в обличчя сотень людей, щоб віднайти той єдиний неповторний типаж, який із його картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» мав безтурботно реготати в облич­­чя історії. Тарас Шевченко шукав у житті так багато всього й, вочевидь, так мало знайшов у підсумку, що перерахувати чи виокремити щось просто неможливо. Зрештою, він сподівався знайти хоча б підтримку й комфортне для себе середовище. Чи було таке місце на землі, де вони знаходили те, що шукали? Крізь час і простір їх об’єднала й прихистила Качанівка, тобто дворянська садиба козацько-старшинського роду Тарновських у Качанівці Ічнянського повіту Чернігівської губернії. Довженко знайшов там свій улюблений дуб (тільки не в повіті, а в районі, і не в губернії, а в області), Рєпін – прототипи героїв його монументального полотна, а Шевченко – підтримку в лиху годину. Крім них туди завітало в різний час ще кілька сотень талантів. Микола Костомаров влучно назвав Качанівську садибу «вирієм, куди зліталось різне українське вче­­не, художнє і письменне птаство».

Музика з альтанки

Більшу частину XIX століття Качанівкою володіли Тарновські (1824–1897). Спочатку Григорій Степанович Тарновський. З 1853-го садиба перейшла у спадок його небожу Василю Васильовичу Тарновському. Коли йому довелося вирішувати, який шлях обрати в житті, друг-однокашник з Ніжинсь­кого ліцею вищих наук Микола Гоголь нараджував почати наукову кар’єру. Василь Васильович вагався, але зрештою став громадським діячем, втілював у життя селянську реформу 1861 року. Після його смерті качанівський вирій успадкував син Василь Васильович-молод­ший, який, хоч як дивно, виявився гідним спадкоємцем слави своїх пращурів, меценатів, благодійників, що розуміли траєкторію життя тільки так, як може розуміти справжня, а не бутафорна еліта: крім плинного сьогодення є ще минуле й майбутнє.

Для свого комфортного сьогодення вони розбудовували палац у стилі класицизму, його флігелі, гігантський парк навколо. У вечірніх сутінках із близьких далей Майорського ставу, що напроти палацу, поверталися човники з молодими панами й панянками. В бенкетній залі чи в залі прийомів часто проводилися музичні вечори, а в наш час заплановані лише тиша й у робочі години відвідини туристів. Тоді ж, у XIX столітті, було так: увечері – концерти, уранці – молебні біля садибної криниці. Та криниця збереглася в тіні дерев і досі. Щоправда, тепер із неї води не нап’єшся. Вона замулюється, її чистять працівники заповідника, створеного на території садиби, потім мул з’являється знову. І так безкінечно.

А на тих давніх музичних вечорах, до речі, виконували твори Михайла Глінки. І він був там власною персоною. У 1838-му композитор завітав до Григорія Тарновського погостювати. Йому створили близькі до ідеальних умови праці: спокій, свободу, дружнє середовище. І там в альтанці на пагорбі, над Майорським ставом, він писав свою оперу «Руслан і Людмила». Сьогодні, виборсавшись на пагорб, де стоїть альтанка Глінки (і він піднімався туди так само 172 роки тому!), та позаглядавши крізь скло її вікон усередину, гість Качанівки вже готовий психологічно почути арії «Руслана і Людмили» як природне, хоч і невловиме, продовження архітек­турно-­­ландшафтного комплексу, але ні. У реальності цього не буде. Хіба що в уяві. В українського державного заповідника на сучасні мультимедійні технології реставрації атмосфери минулих часів грошей апріорі бути не може.

Руїни руїн

У самому ж парку справдяться вже всі ваші очікування – без музики тут можна обійтися. 560 га зеленої зони: галявини, ялиці, модрини, дуби, кедри, паркові містки – тиша й кисень, одне слово. Колись кедри сюди завезли з сусіднього Тростянецького парку. Там господарювала родина Скоропадських. Петро Іванович і Марія Андріївна – батьки гетьмана Павла Скоропадського – по-сусідськи відвідували садибу й залишили свої автографи в качанівському альбомі із золотим обрізом. Крім них те саме зробили ще 608 людей. І хоч чию біографію почитай – усе випускники чи то Петербурзької академії мистецтв, чи то Ніжинського ліцею вищих наук. Що не генерал-майор, то неодмінно ще й художник-аматор. Що не статський радник, то на додачу ще й архівіст, історик-аматор. Василь Васильович Тарновський сам також і тарелі розмалював пейзажами, і старожитності збирав. Його колекцію було передано Чернігівському історичному музею.

Взагалі в Качанівці любили історію як минувшину й золоті часи, а не як далеку казку. Зберігали старожитності, документи, шанували істориків, пам’ятали дати трагедій. Історик Дмитро Яворницький побував у садибі 4 червня 1887 року, в день, коли було зруйновано Запорозьку Січ. Так його візит і означили: приїжджав тоді, коли знищили Січ.

У Качанівському парку збереглися «Романтичні руїни». Це чи то запланована імітація руїн, тобто побудова, стилізована під руїни від самого початку, чи то справжні руїни якоїсь паркової будівлі. Досі немає єдиної версії їхнього походження, хоча історики й схиляються до того, що ці руїни – справді стилізація, данина моді на «руїни» в парках XVIII століття. Адже історія Качанівки починається ще в 1740-х. Придворний співак Федір Коченовський придбав її землі в ніжинських греків 1744 року. Споглядаючи нині ці руїни, можна віднайти в них  ознаки й практично-господар­ської адаптації: у XIX столітті господарі маєтку використовували їх і як підземну комору, і як пекарню. Сьогодні це руїни руїн, порослі мохом і рожевими квітами. Химерно. А Качанівка тоді – це історія історій або історія доль, виписаних у музиці, літературі й малярстві.

Веселий соловей

Отже, яке місце належало минулому й сьогоденню в траєкторії світогляду Тарновсь­ких, зрозуміло. А майбутнє? У підтримці композиторів, пись­­менників і художників, яким ніколи й ніде не відкривалися потрібні двері завжди вчасно й щиро, вже закладено інтуїтивне, спадкове, просто людське розуміння майбутнього. «Ох, якби то мені можна було приїхати до Солов’я, весело б було…», – писав Тарас Шевченко в листі від 25 січня 1845 року з Петербурга перед першим візитом до Качанівки. У своїх листах Кобзар зізнавався, що якби не Тарновські, то було б йому дуже скрутно й скрушно в Петербурзі. Вони його підтримували і морально, і матеріально. Він віддячив, подарувавши качанівським господарям оригінал своєї картини «Катерина».

«І стежка, де ти ходила, /Колючим терном поросла», – читаємо ми сьогодні на сторінці альбому, повішеній в одній із кімнат палацу, присвяченій качанівській Шевченкіані. Ці слова виведені рукою поета 21 серпня 1859 року. І звернені вони до Надії Василівни Тарновської, доньки Василя Васильовича, якій Тарас симпатизував у молоді роки. Але не склалося. Розбитий і втомлений, у серпні 1859-го він сподівався застати її в садибі, але знову не судилося. Сьогодні качанівські стежки, що навколо палацу, терном не заростають. Може, якщо влітку знайти час для того, щоб заглибитися в паркові хащі або пройтися парковими дорогами, загальна довжина яких становить близько 60 км, то вдасться знайти стежки, реально зарослі терном. Обшир парку вселяє надію на це.

А тим часом як наш поет писав «захалявні книжечки», письменник Микола Гоголь творив, на превелике щастя, на свободі й міг регулярно відві­дувати Качанівку. «Также ожидаем Гоголя, он был уже у нас два раза, а теперь будет опять, ехавши в Одессу», – писала 26 жовтня 1850 року в листі до сина Василя Людмила Володимирівна Тарновська. Автограф Гоголя в альбомі скромний, мініатюрний.

Від тих, хто бував у Качанівці в 30–80-х роках XIX століття, тягнуться срібні й золоті лінії, які вплітаються в українську й не тільки культуру. Приміром, у маєтку бував український поет Віктор Забіла (1808–1869). Майже через сорок років по його смерті Іван Франко особисто видасть збірку віршів Забіли «Співи крізь сльози». Качанівку відвідав граф Сергій Бальмен. Його старшому братові Якову, що загинув на Кавказі, Тарас Шевченко присвятив однойменну поему. Саме в Качанівці свої найкращі твори написав молодий російський та український художник Василь Штернберг. Тут перехрещувалися культури, мови, час.

Нарешті, ампір

Залишається тільки пояснити, до чого тут Олександр Довженко, людина іншої епохи, що не застала в Качанівці ані музичних вечорів, ані молебнів біля криниць, ані човнів на Майорському ставу, ані шведських столів у бенкетній залі. У 1897-му Василь Тарновський, погрузнувши в боргах, вимушений був продати садибу мільйонеру-цукрозаводчику Павлові Харитоненку. Новий господар електрифікував її, перебудував палац – і той став саме таким, яким ми його бачимо сьогодні: біла розгониста будівля з ребристим куполом у центрі, колонадами, терасами, балконами й двома флігелями по боках (північним і південним). Більшовики, експропріювавши садибу, розмістили там дитячу комуну ім. Воровського. Під час Другої світової війни в Качанівці розбили військові шпиталі, а після – ліку­вально-профілактичні уста­­но­­ви вклю­чно з туберкульозним диспансером. А безцінні експонати для музею історії садиби вже в наш час співробітникам Національного істо­рико-куль­тур­­ного заповідника довелося розшуковувати по коморах у селян з однойменного села поруч із садибою.

Чернігівщина – мала батьківщина Олександра Довженка. Він добре знав качанівську місцину, приїжджав туди й спілкувався з тамтешніми столітніми дубами, посадженими й збереженими Тарновськими. Сьогодні на найнеозорішому з них, що росте неподалік палацу, прикріплена табличка з написом «Улюблений дуб кінорежисера Олександра Довженка».

Центральна алея садиби, що починається від парадного двору палацу, приводить прямісінько до Георгієвської цер­кви із дзвіницею, спорудженої в стилі ампір, тобто західноєвропейського класицизму. Навколо неї нині лежать плити з надгробків похованих у родинному склепі. Їх мають реставрувати, упорядкувати, ідентифікувати. Коло життя Качанівки замикається, а може, і ні. Якщо раптом на алею увірветься запряжений трійкою коней екіпаж або на протилежному її боці замайорить постать у довгому мундирі, певно, ніхто особливо не здивується.

Жанна Безп’ятчук, "Український Тиждень"


Фото Олександра Соломахи

Немає коментарів:

Дописати коментар