12.01.11

Дмитро Вєдєнєєв "ВБИТИ Й ЗГАНЬБИТИ. Загибель Симона Петлюри: обставини та загадки"

Розстріл беззбройного

Голова Державного центру (ДЦ) УНР в екзилі Симон Петлюра перебрався з Польщі на постійне помешкання до Парижу у жовтні 1924 року, вів активну діяльність із консолідації української націонал-республіканської еміграції, редагував тижневик «Тризуб». Жив Головний отаман у скруті, разом з інвалідом-дружиною та донькою Олесею. Як казав запеклий противник Петлюри П.Скоропадський, Петлюра хоч і честолюбива, але щира людина, «із всіх соціалістичних діячів в Україні він єдиний, хто в моїх очах залишився чистим» у грошових справах. Спартанська обстановка у квартирі, нерідко «харчувався кавою», змушений навіть був продати свій фронтовий плащ… Це справді була когорта ідеалістів, чужих шкурництву у політиці, хто б як не оцінював власне діяльність Петлюри, включаючи і підписану ним вкрай принизливу для України Варшавську угоду з Польщею від квітня 1920 року.


25 травня 1926 року Петлюра пообідав в ресторані по вул. Расін і роздивлявся книжки на вітрині. Близько 14.15 до нього підійшов чоловік, окликнув кілька разів за прізвищем, та з криками «За різанину!», «За погроми!» відкрив вогонь по беззахисній людині. П’ять куль потрапило вже у лежачого, одна з них пробила серце і легені, виявившись смертельною. О 14.40 С.Петюра помер у лікарні Шаріте.

Відспівування Головного отамана відбулося 30 травня 1926 року у Румунській Православній Церкві, поховали його на цвинтарі Монпарнас.

2 червня почалося досудове слідство над затриманим вбивцею – Самуїлом Шварцбардом, причому останній категорично зажадав лише одного захисника – Анрі Тореса, адвоката радянського посла у Франції!

Після вбивства С.Петлюри та виправдання судом присяжних активно друкувався в західних ЗМІ, видав дві мемуарні книги й помер 1938 року в Кейптауні.

Вбивця проголосив себе «месником Петлюрі за єврейські погроми в Україні». Одразу ж починається енергійне використання образу «погромника Петлюри» в пропагандистській і чекістській літературі по лінії «протидії українському сепаратизму»). З того часу панівними так і залишаються дві основні версії вбивства – акт «месника-одинака» та ліквідація, організована радянськими спецслужбами.

Годинникар, легіонер, терорист…

Хто ж «увійшов в історію» завдяки холоднокровному розстрілу беззбройної людини? Самуїл (Шльома) Щварцбард народився в 1886 року в Ізмаїлі, закінчив єврейську релігійну школу хедер, працював годинникарем, рано примкнув до анархістів. Жив в Галичині, Буковині, Угорщині, Швейцарії, кілька разів арештовувався за крадіжки. З 1910 року переїхав у Францію, де під час Першої світової вступив до Іноземного легіону (туди, як відомо, охоче брали всіх пройдисвітів, не питаючи справжнього ім’я та родоводу).

Потім Шльома раптово повернувся в Росію, брав участь у Громадянській війні (або командував невеликим єврейським загоном у бригаді Григорія Котовського, колишнього знаного бессарабського бандита, або був у нього за інтенданта – висловлюються різні версії). І знов поворот долі авантюриста – з 1920 року замешкав у Парижі, маючи достатньо коштів для відкриття власного магазину (де збиралися анархісти, сіоністи, члени комуністичних осередків).

Чи мав він контакти з ЧК у ці роки ми достеменно не знаємо, однак навряд чи випадковим було повернення у Францію «при грошах», та й сама вдача кримінального злочинця, «солдата фортуни» та «борця за світову революцію» могла сприяти вибору цього «кадра для вербування» для виконання брутального доручення.

На слідстві з’ясувалося, чимало красномовних деталей. Щварцбард контактував із Союзом українських громадян у Франції (за даними французьких спецслужб, створеного на кошти уряду УСРР для організації повернення емігрантів). Німецька ж розвідка вважала, що член цього Союзу Галіп передав терористу розпорядження на вбивство. Секретар Союзу Дзіковський за даними МЗС Франції стежив за С.Петлюрою.

Лицемірний суд не взяв до уваги і 20-сторінокуві свідчення єврейського діяча Елії Добковського. За його словами, радянський емісар Михайло Володін зізнався в їх бесіді, що був причетний до організації замаху і агентом ОДПУ. Товариш Володін прибув у Францію на початку 1926 року й оселився у Парижі, познайомився зі Шварцбардом. Напередодні обідав разом із вбивцею у ресторані по вул. Расін, де часто бувала жертва, організував спостереження за нею. Біографія М.Володіна також справляє враження: очолював організацію есерів-максималістів (практикували індивідуальний терор) на Далекому Сході, начебто був причетний до низки терактів у 1920–1921 роках. Потім опинився у Чехословаччині, де брав участь в організації робочих виступів у Кладно, був висланий і працював у представництві СРСР в Німеччині.

Однак слідство й суд уперто ігнорували ці обставини. Досвідчений адвокат А.Торес уміло відводив лінії правосуддя від факту вбивства до з’ясування «особистої провини» глави УНР в вакханалії єврейських погромів, жертвами яких стали в Україні десятки тисяч осіб.

Симон Петлюра – мішень не випадкова

Насамперед, обгрунтованим буде питання: чому лідер УНР був ліквідований саме у той час, адже жив він відкрито, практично без охорони. Наважимося стверджувати, що час вбивства мав серйозну військово-політичну мотивацію, яка могла підштовхнути зовнішню силу прискорити розправу над Петлюрою.

Передовсім, Симон Петлюра заслужено вважався найбільш послідовним прихильником державної самостійності України (на відміну від схильних до компромісів з більшовиками «федералістів» М.Грушевського або В.Винниченка), Це була рішуча фігура із досвідом саме військового керівництва: голова Українського Генерального військового комітету та Генеральний секретар (міністр) військових справ у 1917 році, один із творців Збройних сил УНР, з авторитетом Головного отамана, символ послідовної боротьби за незалежність й республіканську форму правління (цю течію еміграції і називали «петлюрівцями»).

По-друге. У 1920-ті рр. лише французьким Генштабом було розроблено кілька планів нападу на СРСР, де роль гарматного м’яса та сухопутної ударної сили, у традиційному євроатлантичному дусі, відводилася сусіднім державам Східної Європи та політичним емігрантам, а Франція мала намір обмежитися авіаційною підтримкою та військовими радниками (від Британії, звісно, очкували ударів з моря).

Для знесиленого Громадянською війною, з технічно слабкою армією, майже позбавленого ВПК та військового флоту СРСР і ця «мала Антанта» являла тоді собою грізного противника. Навіть у 1928 р. РСЧА мала лише 92 легкі танки й танкетки (Франція – 6000), на стрілецьку дивізію припадало 48 гармат (французьку піхотну – 68, німецьку – 98), радянська військова авіація на 80% складалася із розвідувальних літаків, відтак – не могла підтримувати війська на суходолі та захищати повітряний простір країни.

У січні–квітні 1925 р. відбулася низка нарад політичних та військових представників Польщі (як регіонального лідера), Фінляндії, країн Балтії та Румунії з питань створення «єдиного фронту проти більшовизму».

У відповідь у березні 1925 р. Політбюро ЦК РКП(б) створило Комісію у прибалтійських справах (включаючи представників ОГПУ та РККА) та вирішило посилити розвідувально-підривні акції в якості «асиметричної» зброї.

Крім того, для асиметричної розвідувально-підривної діяльності СРСР мав унікальну всесвітню інфраструктуру – Комуністичний Інтренаціонал (КІ), у структуру якого входив і спеціальний «Відділ міжнародного зв’язку».

У першій половині 1920-х рр. емісарами КІ спільно із місцевими компартіями здійснюються спроби озброєних переворотів та повстань у Німеччині у Германии, Болгарії, Естонії, розгортається партизанство у прикордонних районах Польщі й Фінляндії. Створюється мережа спецшкіл, спецкурсів, інститутів та лабораторій, радіоцентрів для «комунізації» людства, і водночас, протистояння незрівнянно більш сильним противникам із Заходу.

9 січня 1926 р. КІ визнав доцільність політичних вбивств (!) як знаряддя підштовхування революції. Как знать, может именно по линии спецслужбы КИ готовилось устранение Петлюры?

Оскільки антирадянське повстанство в УСРР остаточно придушили лише в середині 1920-х, Особливий відділ Українського війського округу в директиві по «активній українській контрреволюції» від березня 1926 р. поставив задачу максимально посилити темп оперативної роботи для відвернення створення підпілля, «приобретая роботоспособную и верную агентуру» з цього середовища та в еміграції.

Особливу небезпеку радянські військові штаби та спецслужби вбачали в Польщі та потенційному відродженні українського повстанського руху (навіть у 1937-1938 рр. за звинуваченням у причетності до вигаданих «повстанських організації» заарештовано 115 тис. громадян із майже 280 тис. репресованих у цей проміжок в УРСР.).

У травні 1926 р. внаслідок державного перевороту у Варшаві прийшов до влади Юзеф Пілсудський з його політикою «прометеїзму» (об’єднання «поневолених Росією народів» проти Москви, плацдармом для наступу на яку розглядалася окупована у порядку «відновлення історичної справедливості» Правобережна Україна). «Начальник держави» дозволив відтворити Генштаб (ГШ) військового міністерства ДЦ УНР, куди зголосилися понад 100 офіцерів армії УНР. Контактами зі спецслужбами ДЦ УНР опікувалася підсекція “Б” 2-ї експозитури 2-го відділу («двуйка», розвідка) ГШ Польщі, представники секції ”Б” «двуйки» за кордоном контактували з емігрантами з УНР. Маршал Пілсудський відігравав активну особисту роль у підтримці «прометеїзму» та його фінансуванні із фонду “Н” (дотації ГШ і МЗС Польщі).

У березні 1926 р. голова РНК УСРР Влас Чубар у Харкові на з’їзді комсомолу заявив про небезпеку союзу екзильного уряду із Заходом для інтервенції проти СРСР. Цьому має протистояти не тільки «червона дипломатія та переговори», заявив и він…

Отже, перспектива формування антирадянського фронту на чолі з Польщею та відродження підконтрольного їй та ДЦ УНР в еміграції повстанства в Україні цілком могли каталізувати фізичне усунення Головного отамана.

«Акція одинака» чи «рука спецслужб»?

Є і опосередковані свідчення причетності радянської спецслужби до теракту в Парижі. Так, співробітник зовнішньої розвідки КДБ СРСР Петро Дерябін, який звернувся по політичний притулок в США у 1954 році, повідомив сенатському комітету з безпеки: у відділі Першого головного управління (ПГУ) КДБ, який займався оперативною розробкою еміграцією, стверджували, що саме радянська спецслужба організувала ліквідацію С.Петлюри.

Дійсно, розкладення закордонних еміграційних організацій та фізичне усунення їх ватажків тривалий час виступало однією з головних функцій розвідорганів СРСР. Саме у 1920­– 1930-ті роки еміграція вважалася об’єктом №1 для Іноземного відділу ОДПУ. Тоді розвідка ОДПУ СРСР спромоглася провести складні оперативні ігри «Трест» і «Синдикат» від імені легендованого «антирадянського підпілля» в СРСР, захватив в 1924 году лидера «Всероссийского комитета защиты родины и свободы» Бориса Савинкова и его сообщников, в 1925-м выманив опытнейшего английского разведчика Сиднея Рейли. Радянську розвідку підозрюють в отруєнні барона П.Врангеля (1928 рік).

В 1926 р. створили Особливу (диверсійоно-терористичну) групу ОДПУ СРСР (або «групу Яши», на ім’я її очільника Якова Серебрянського, котрий згодом помер під слідством у своїх же колег).

По схемі оперативних игор «Трест» и «Синдикат» велися й «гострі чекистські заходи» проти української політичної еміграції. В ході оперативної гри «Тютюн» співробітникам українського ДПУ не тільки вдалося серйозно дезінформувати розвідки Польщі, Румунії та Франції, але й переконати керівника Повстансько-партизанського штабу при ДЦ УНР Юрія Тютюнника «очолити потужний постанський рух в Україні». 16 червня 1923-го отаман переправився на радянський беріг Дністра й був затриманий.

І надалі існували підрозділи з роботи проти «антирадянської еміграції» (наприклад, напрямок „ЕМ” (розробка еміграції) Міністерства державної безпеки (МДБ) СРСР. У складі ж МДБ з 17 жовтня 1949 року створюється 1-е Управління, до компетенції якого входило, зокрема, «виявлення та відвернення підривної діяльності антирадянських еміграційних центрів».

Окремо запроваджуються підрозділи для здійснення диверсій і терору за кордоном. 4 травня 1946 р. у складі МДБ СРСР створюється відділ „ДР”, який підлягав безпосередньо главі відомства, у складі ПГУ КДБ СРСР такі «мокрі» завдання виконував 13-й відділ (спецагентом цього підрозділу Б. Сташинським були ліквідовані діячі ОУН Л. Ребет (12 жовтня 1957 р.) та С. Бандера (15 жовтня 1959 р.).

Таким чином, «мокрі» справи проти ватажків еміграції стали звичайною практикою радянської розвідки, і принаймні не можна виключати, що С.Петлюра став однією з їх жертв. Не можна не згадати, що Петлюра як символ настільки дратував комуністичну владу, що восени 1937-го були розстріляні його мати, три сестри та два племінники…

А чи був «погромник»?

Один із творців сіонізму та ідеології відродження Єврейської держави Володимир (Зеєв) Жаботинський так відреагував на смерть С.Петлюри: він, як і «решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, „погромниками“, я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів, причина полягає не в суб’єктивнім антисемітизмі осіб, а в антисемітизмі обставин». На жаль, корпоративність не дозволила В.Жаботинському особисто виступити свідком на процесі.

Про відсутність державного антисемітизму свідчить і те, що в уряді УНР існувало Міністерство єврейських справ (!), євреями були 7 міністрів, працювало понад 200 урядовців євреїв, дипломат Арнольд Марголін представляв Україну на Версальській конференції, а в лавах Української Галицької Армії воював «Жидівський пробоєвий (тобто ударний – Авт.) курінь» лейтенанта С.Ляймберга чисельністю до 1000 багнетів.

Американський історик Брюс Лінкольн у книзі «Червона Перемога: історія російської громадянської війни» навів статистику про ефективність анти погромних дій С.Петлюри: кількість зареєстрованих погромів зменшилися у 1919 році на 37 відсотків у квітні, і на 80 відсотків у травні.

Селянський озброєний рух («отаманщина») взагалі крушив все, що могло накласти обмеження на вольницю. Як справедливо зазначав покійний письменник Вадим Кожинов, «объективное изучение хода событий 1918–1921 годов убеждает, что народ сопротивлялся тогда не столько конкретной «программе» большевиков, сколько власти как таковой, любой власти. После крушения в феврале 1917 года многовековой государственности все и всякие требования новых властей (будь то власть красных, белых или даже так называемых зеленых) воспринималась как ничем не оправданное и нестерпимое насилие. В народе после Февраля возобладало всегда жившее в глубинах сознания… стремление к ничем не ограниченной воле… ».

Біда в тому, що практично всі основні військово-політичні сили в Україні вдавалися до насильства. Досить згадати запеклий антисемітизм «білих» (історик С.Мельгунов наводить слова «культового» полковника М.Дроздовського – я «переконаний юдофоб»). До 20% погромів – справа «благородних лицарів Білої справи», їх же «брендом» стало тотальне ґвалтування єврейських жінок при захопленні містечок. Нерідко «відводили душу» бійці Червоної Армії, зокрема – конармійці Семена Будьонного.

Справді, ряд частин армії УНР також вдався до погромів, адже і сформовані вони були, нерідко, із загонів «отаманії».

Нарешті, найбільш поширеними стали погроми з боку «стихійних» повстанців: отаманів Григор’єва, Струка, Сокирки, сотника Мартиненка й багатьох інших.

За таких умов саме С.Петлюра свідомо намагався приборкати стихію насильства. Ось деякі із його антипогромних заходів. Вже 11 січня 1919 року український уряд звертається до козаків та євреїв з закликом запобігти погромам. 16 січня 1919 року Головний отаман затверджує смертний вирок грабіжникам. 9 квітня 1919 року видає наказ про створення спеціальної комісії для розслідування погрому у Проскурові, здійсненого під проводом Симоненка.

У травні 1919 року С. Петлюра підписав закон про створення комісії для розслідування всіх єврейських погромів. 17 червня 1919 р. Отаман С. Петлюра надіслав телеграму коменданту тилу з вимогою негайно розстрілювати провокаторів, що підбурюють українських козаків до погромів.

Влада УНР контролювала лише 1/6 території республіки, однак погромників розстрілювала десятками, серед страчених популярний командир з’єднання Армії УНР 23-літній отаман Симоненко, винний у кривавому Проскурівському погромі (кілька тисяч вбитих). Рядом державних законів жертвам погромів виділено до 40 млн. гривень допомоги.

Звісно, заслуговують раціонального вивчення об’єктивні причини тому, що Хмельниччини, гайдамаччина та інші «народні волевиявлення» в Україні супроводжувалися погромами євреїв, однак формат статті не дозволяє навіть означити тезову структуру проблеми. Наприклад, що мав на увазі Соломон Лурье у книзі «Антисемитизм в древнем мире. Попытки объяснения его в науке и его причины» (Петроград, 1922): «причина антисемитизма лежит в самих евреях... Антисемитизм – явление не случайное, он коренится в разнице между духовным обликом еврея и не-еврея».

Зауважимо, що немає підстав твердити про «ексклюзивний» войовничий антисемітизм українців. Так, у «цивілізованій» Західній Європі до 1500 р. загинуло від терору владних режимів Німеччини, Англії, Франції, інквізиції і погромів населення близька 380 тис. євреїв, що становило до 40% їх загальної чисельності у тогочасному світі, у середньовічній Європі виникли і перші єврейські гетто. Сумно відома тотальна етнічна чистка євреїв в католицькій Іспанії. Саме з Західної Європи євреї масово втікали до східнослов’янських земель, де «на два століття здобули надійний прихисток та добробут», повідомляє «Єврейська енциклопедія».

Вирок від «12 міщан»

Між тим навколо покійного розкручувалася потужна пропагандистська кампанія. 18 січня 1927 р. уповноважений Наркомата закордонних справ СРСР в Україні О.Шліхтер направив секретарю ЦК КП(б)У Л.Кагановичу директиву з 10 пунктів щодо лінії радянської сторони на процесі (підбір бажаних свідків, відкидання політично невигідних свідчень, постачання відповідних матеріалів для компрометації С.Петлюри). 21 січня 1927 р. вийшла постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про справу Шварцбарда».

«Петлюра має бути вибитий з пам’яті назавжди», вимагав колись Лев Троцький (показово, що у 1918 р. посланці волинського й подільського равинатів благав Льва Давидовича відсторонитися від кривавих справ, адже відповідати за них мимоволі доведеться безневинним соплемінникам). Тож до Парижу відрядили партійного діяча М.Попова з 2400 крб. для «корегування» судового процесу. Французький журналіст-сіоніст Б.Лекаш в Москві за підтримки ОДПУ відбирав в архівах і бібліотеках тенденційні матеріали, ігноруючи причетність до погромів «білих», «червоних», поляків, відбираючи для оприлюднення на суді лише свідчення єврейських погромів з боку отаманів або підрозділів Армії УНР.

Процес набував виразно емоційної забарвленості: приплив свідків, постраждалих, жінки, що демонстрували відрізані груди та інші каліцтва.... Антиукраїнська кампанія пронизала і західну пресу: всі газети трубили про «погроми в Україні», «панування там антисемітизму».

Активну «викривальну» діяльність проводили і ті, хто керувався концептуальною настановою Теодора Ґерцля: «Я не требую от нации общего языка или ярко выраженных расовых признаков. Мы историческая общность людей, принадлежащих друг другу ясно выраженной связью, и наша сплоченность сохраняется в силу существования общего врага… Я убежден, что нация – это группа людей общего исторического прошлого, сплоченная наличием общего врага». Образ ворога творили і навколо С.Петлюри як глави Української держави, не замислюючись над тим, що на роль «месника єврейського народу» пропонували звичайнісінького крадія та авантюриста з темним минулим.

Натомість подані українською стороною понад 200 документів, які свідчили про намагання глави Директорії припинити погроми й допомогти їх жертвам ігнорувалися. Виступило понад 30 свідків, які обстоювали непричетність до насильства. Слабкими виявилися і адвокати, не здатні конкурувати з витонченим демагогом А.Торесом.

… Як зазначав у щоденнику академік Сергій Єфремов, 12 французьких міщан, які не розбиралися в складних подіях в Україні, винесли виправдовувальний вердикт Шварцбарду. Вирок був і знущанням – вбивці присудили заплатити франк за забруднення тротуару, а жінка С.Петлюри зобов’язувалася сплатити всі судові витрати!


Чому Франція виправдала вбивцю? Громадськість була під враженням Жупел антисемітизму часів процесу Дрейфуса, свідчень жертв насильства доби «всеросійської пожежі». Держава бажала псувати стосунки із колосальним ринком СРСР в умовах важкої економічної ситуації. Утім, Париж і у 1918–1920 роках займав великодержавну позицію, отримавши Україну у «сферу впливу від Антанти», визнавав лише неоімперські інтереси Польщі та шовіністичного «білого руху», погодився на анексію Варшавою Західної України в 1923 році… Чи стане «цивілізована Європа» справедливішою до України сучасної?


Немає коментарів:

Дописати коментар