06.12.10

Алла Лазарєва: "Обпалені історією: французи прощаються з міфами війни"

Алла Лазарєва
Не лише українцям випадає сьогодні боротися за власну історичну правду. Руйнація повоєнних міфів, мабуть, стане справою цілого покоління істориків та публіцистів. А також - звичайних громадян різних країн Європи, які знаходитимуть у собі мужність відмовлятися від комфортних та звичних стереотипів.

Плюралістично вихованим французам знадобилося, наприклад, понад півстоліття, аби визнати право на приватність особистого життя дітей, які народилися під час Другої світової від німецьких військових, а також їхніх матерів. Аж до 2004 року, коли було здійснене перше науково-історичне дослідження про "дітей бошів" (себто німців), Париж намагався не згадувати про ці живі докази близького порозуміння з окупантами. Поза тим, виявилося, що таких дітей - сьогодні вже пенсіонерів - народилося не менше 200 000.

Вільям Флагюльєр - один із таких "незаконно народжених" дітей війни. Нині йому 67. Торік цей колишній комерційний директор потужного французького підприємства з боями виборов собі друге, німецьке громадянство, яким він доповнив підданство французькій державі. З очевидним пафосом чоловік показує телекамері стару чорно-білу фотокартку свого тата та виголошує: "Я більше не є сином невідомої особи. Діти війни не просто існують. Ми є правомірною часткою історії".


Сьогодні пану Флагюльєру не бракує уваги преси. Йому щиро усміхаються, вітають з "перемогою в юридичній баталії", приязно цікавляться його стосунками з німецькими зведеними сестрами, знайденими кілька років тому. Але так було не завжди. "Коли я вчився в школі, більшість була звичайні діти, а такі, як я - "ганебні діти". Однокласники дражнили мене "байстрюком", а вчителі мовчали та відводили очі".

Матір Вільяма познайомилася з його татом у 1943 році. Той був військовим лікарем, вона - медичною сестрою в паризькій лікарні для бідних. Коли народився малюк, жінку, за доносом сусідів, викликали до поліції та поголили їй голову. Так французька держава карала за "любов до ворога".

"Дуже довго офіційна Франція не бажала співставляти маленькі, особисті історії жінок, які покохали німецьких чоловіків, та колабораціоністську, малодушну політику уряду Віші, - свідчить інший "зозулин" син, Матьє Дюран. - Гріх уряду Петена перед французьким народом дійсно великий. Але яким же соціальним, політичним злочином може бути заборонене кохання? Моя матір померла з думкою, що тодішня влада нацькувала людей на матерів-одиначок, аби відволікти їх від власної ницості та боягузтва".

Важко не погодитися з українською письменницею Оксаною Забужко: не лише Україна має повно скелетів у своїй історичній шафі. Інші, з виду більш просунуті в сфері історичної свідомості народи, також мають що коригувати в розумінні Другої світової та її наслідків. А заразом і причин.

Почуття пропорції в ставленні до історичних фактів, здатність до тверезої оцінки дій власних можновладців... У Франції лише в останні роки про проблеми колаборації почали говорити відверто. Бо міф про нескорену країну, яка масово опиралася загарбникам, ревно боронили чимало впливових політиків, - із тих, хто пережив нацистську окупацію.

Лише п'ять років тому Німеччина відкрила доступ до архівів про тих, хто воював за Рейх. Завдяки цьому Вільям Флагюльєр та чимало інших відшукали в Німеччині близьких родичів. Батьків, сестер, братів з реальними іменами, прізвищами, обличчями. "Німці рідко журяться, коли дізнаються про подружні зради своїх дідів, - розповідає французький історик Жан-Поль Пікапе, автор книги "Прокляті діти". - Навпаки, їм буває навіть приємно дізнатися, що німецькі солдати залишили по собі в поневолених країнах не лише смерть, але й життя."

Якось випало побачити телепрограму, де брав участь, спільно з німецькою сестрою, літній француз. Червоніючи, він зізнався, що за ціле життя не зустрів ближчої за духом людини, ніж ця сестра, про існування якої він і не здогадувався до 2005 року. Камера показала, як ці геть сиві люди вийшли зі знімального майданчика, тримаючись за руки. Як діти...

Світова історія нараховує не так багато подібних хеппі-ендів. Хоча нині ніби й дозволено руйнувати стереотипи. Значно більше сумних прикладів. Про людей, які в ім'я некритично засвоєних шаблонів так і не зрозуміли, не почули і не пробачили своїх близьких. Одновимірними громадянами, безперечно, легше керувати. Але з ними неможливо домагатися жодного суспільного прогресу.

"Українська правда"

Немає коментарів:

Дописати коментар