Великі битви ніколи не закінчуються. Вони тривають і далі у свідомості поколінь, які виступають на тому чи іншому боці поля, і командують ними історики чи політики, або й письменники.
Молоді лицарі проводять інсценізації битв й отримують від цього неабияку втіху. Поява нових фактів, відкриття нових джерел в часи круглих дат не проходять непоміченими.
Згодом патріотичне піднесення поволі згасає. Втім, коли йдеться про культ цієї чи іншої події, то, для прикладу, битви під Берестечком чи Жовтими водами належать до символів народного культу, оскільки відображені у народній пам’яті піснями й думами, а Ґрюнвальдська – до елітарного. Останній створює офіційна ідеологія.
Ювілей Ґрюнвальдської битви, яку пишно називають «битвою народів», відсвяткували рік тому. Найкращим подарунком до ювілею стали б солідні видання першоджерел з перекладами і науковими коментарями. Такий подарунок зробили в Білорусі, видавши «Хроніку конфлікту Владислава, короля Польщі з хрестоносцями в рік Христів 1410», написану одразу ж після Ґрюнвальдської битви. Упорядник і автор – білоруський історик Руслан Гагуа. Кожен, хто бажає, може прочитати цю книгу в Інтернеті. Це лише одне джерело, а всього їх двісті, деякі досі не опубліковані. Що більше джерел, то більше шансів реконструювати перебіг подій.
У 1962 році в Москві до попереднього ювілею вийшов переклад тієї частини «Історії Польщі» Яна Длугоша, де міститься розгорнутий опис Ґрюнвальдської битви. Фактично, «Історія» Длугоша досі залишається основним і найавторитетнішим джерелом, що з часом породило ґрюнвальдську «міфологію».Молоді лицарі проводять інсценізації битв й отримують від цього неабияку втіху. Поява нових фактів, відкриття нових джерел в часи круглих дат не проходять непоміченими.
Згодом патріотичне піднесення поволі згасає. Втім, коли йдеться про культ цієї чи іншої події, то, для прикладу, битви під Берестечком чи Жовтими водами належать до символів народного культу, оскільки відображені у народній пам’яті піснями й думами, а Ґрюнвальдська – до елітарного. Останній створює офіційна ідеологія.
Ювілей Ґрюнвальдської битви, яку пишно називають «битвою народів», відсвяткували рік тому. Найкращим подарунком до ювілею стали б солідні видання першоджерел з перекладами і науковими коментарями. Такий подарунок зробили в Білорусі, видавши «Хроніку конфлікту Владислава, короля Польщі з хрестоносцями в рік Христів 1410», написану одразу ж після Ґрюнвальдської битви. Упорядник і автор – білоруський історик Руслан Гагуа. Кожен, хто бажає, може прочитати цю книгу в Інтернеті. Це лише одне джерело, а всього їх двісті, деякі досі не опубліковані. Що більше джерел, то більше шансів реконструювати перебіг подій.
Назву три з них:
1. На полі битви існували пастки - «вовчі ями».
2. Вирішальну роль зіграли три смоленські полки.
3.Литовське військо втекло з поля бою.
І четвертий міф: пропагандистський. Поляки тягнуть ковдру на себе, білоруси на себе, росіяни і литовці також, приписуючи своїм полкам вирішальну роль в здобутті перемоги. Українці ж воліють створювати культи з поразок, а не з перемог.
Хочу попередити, я не писатиму про речі, відомі з підручників. В Інтернеті повно інформації про Ґрюнвальдську битву: від містечкової до офіційної, здебільшого поданої за Вікіпедією. Більшість авторів, що дублюють одне й те саме або просто фантазують, не зазирали в першоджерела. А вони зараз більш доступні, ніж будь коли. Принаймні, ті, що перекладені. Мене просто цікавить, як створювались міфи і як вплинула Ґрюнвальдська битва на ментальність українців. І мені страшенно б не хотілось махати перед кимось дражливою ідеологічною ганчіркою. Істина не має кольору.
Наскільки можна довіряти Яну Длугошу?
Перш ніж перейти до розгляду міфів, запитаймо себе, чому Ян Длугош присвятив стільки уваги Ґрюнвальдській битві? Причину слід шукати в біографії історика, книги якого свого часу дуже не подобались офіційним колам Речі Посполитої (правління Зигмунта ІІІ Вази) й були навіть заборонені. Ян Длугош (1415 -1480) гербу Венява був сином шляхтича Яна Длугоша, учасника битви під Ґрюнвальдом, за що той отримав староство в Бжезніці. Власне, єдиний спосіб дізнатись імена воїнів, що бились під різними знаменами на полі тоді в липні 1410 року, - це королівські чи князівські грамоти, бо в тогочасних хроніках немає поіменних списків воїнів. Майбутній історик навчався у Краківській академії й потрапив згодом до двору єпископа Краківського Збіґнєва Олесницького. Майже 20 років був його секретарем і правою рукою, присвятив йому сторінки у великому описі битви. Тобто Длугош мав змогу ознайомитися зі спогадами очевидців, і використовував інші історичні джерела, перебуваючи після смерті свого покровителя при дворі Казимира Яґеллона, де став вихователем королівських синів. Як історик та географ Ян Длугош досі має величезний авторитет серед літописців Ґрюнвальдської битви. Він подає список усіх коругв (полків), що брали участь у битві, описує їхні знамена, його перебіг самої битви детальніший, ніж в інших хронікерів, й відчувається, що автор розуміє свою місію: зберегти для нащадків правдиву пам’ять. Дуже фахова робота як на часи, коли в основному обмежувались літописами, завжди писаними на замовлення князів світу цього. А нетенденційних істориків не буває – просто є більш тенденційні й менш тенденційні.
Однак з віднайденням 1857 року польським істориком Августом Бєловським рукопису «Хроніки конфлікту», яка була написана одразу ж після закінчення битви, виникли сумніви в деяких тезах Длугоша. Автор цього невеликого за обсягом твору – анонімний, але більшість істориків схиляються до думки, що ним був польський віце-канцлер Миколай Тромба, що під час пруської експедиції очолював польову канцелярію Владислава Ягайла. Кому ж, як не йому, було про це писати. Миколай Тромба гербу Тромби (бл.1358 – 1422) був прихильником здобуття Мальборка і з цього приводу конфліктував навіть з королем Владиславом Ягайлом, якому після переможної битви під Ґрюнвальдом, забракло сил остаточно добити Тевтонський орден.
Особливістю Хроніки є те, що Тромба створював її, опираючись лише на власні враження, а відтак міг чогось не помітити. І вже тому його праця не може конкурувати з працею Длугоша, який мислив як історик. Однак і Длугош не міг передбачити такого явища, як міфологізація історії, коли реконструював Ґрюнвальдську битву. Прогалини він заповнював гіпотезами, які згодом стали сприймати як доконаний факт.
Розправа з міфом
Властиво, з історичним міфом можна розправитися за допомогою археологічних розкопок, статистики та використання інших допоміжних дисциплін. Гірше розправитися з пропагандистським міфом, бо це може коштувати дуже дорого і самим історикам, і суспільству.
Так звані «вовчі ями» на полях під Танненберґом не згадуються в жодній хроніці. Схоже, це витвір уяви, що прагнула підсилити ефект перемоги. Якщо ж ми не довіряємо хронікам, то можемо довіряти археологам, які не знайшли жодних ям на полі бою. Ями мали бути такі великі, щоб туди міг потрапити лицар разом з конем. До того ж ідея битися саме в цьому місці виникла спонтанно, і в жодної з воюючих сторін не було часу на те, щоб підготувати пастки.
Що більше джерел – то кращі шанси деміфологізувати історію. Особливо важливо знати джерела з іншого боку конфлікту. Це так звані «Торунські аннали» та «Хроніки Прусських земель» Яна фон Поссільґе. Проаналізувавши опис втечі з поля бою армії Великого Литовського Князівства, якою командував двоюрідний брат Владислава Ягайла Вітовт, і яка разом з татарським полком витримала перший бій із тевтонцями, видається, ніби мілітарна середньовічна Європа зіткнулась з невідомим їй маневром, до якого часто вдавались татари, щоб внести розгубленість в ряди противника. Під тиском частина литовського війська вдалась до втечі, а потім приєднались знову до союзних військ. Переслідуючи литовців, тевтонці порушили стрій і стали здобиччю польського війська. Власне, перемозі у Ґрюнвальдській битві союзні війська завдячують різними тактиками. Якби тевтонці зустрілись віч-на-віч з однорідним військовим утворенням, вони могли б вийти переможцями. Натомість увесь цвіт тевтонського лицарства був загублений під Ґрюнвальдом і то ким: язичниками й простолюдом. У Тевтонському архіві в Геттінгені зберігається лист до Великого Магістра (без підпису й дати), де невідомий консультант-інформатор попереджає про подібний маневр: «Може трапитися так, що ваші вороги замислять обережність і, залишивши коругву, виявивши слабкість, вдадуться до втечі; (проте) може трапитися так, що вони вирішили порушити ваші ряди, оскільки люди схильні до полювання (переслідування), як це було у Великій битві». Йдеться про Ґрюнвальдську битву. Анонімний автор попереджає не стільки про тактичний прийом, загалом відомий, як про те, що не слід захоплюватись переслідуванням противника.
Проте була і справжня втеча. Литовська кіннота отримала найпотужніший удар добірних сил противника і розгубилась. Хто ж тоді має рацію? Тевтонці зробили тактичну помилку, відділившись окремою ланкою від свого війська, і згодом потрапили в засідку. Тобто це була не спланована засідка, а імпровізована. До речі, Магістра Тевтонського ордену вбив дрючком якийсь простий вояка з боку Вітовта. Про це пише «Хроніка конфлікту», а Ян Длугош згадує лише про дві рани на тілі.
Саме Длугошеві ми завдячуємо міфом про вирішальну роль трьох смоленських полків, який взяла на озброєння російська, а згодом радянська пропаганда. Культ перемоги слов’янської цивілізації над германською буйно розквітав під час двох світових воєн для підтримання бойового духу народу, а нині такий самий метод використовує російський прем’єр-міністр, заявляючи, що Росія виграла б війну з гітлерівською Німеччиною і без України. Ось що писав Длугош: «…руські лицарі Смоленської землі вперто бились, стоячи під власними знаменами. Лише вони не вдались до втечі, і цим заслужили велику славу. Хоча під одним знаменом вони були жорстоко порубані, і знамено їхнє втоптане в землю, проте в двох інших загонах вони вийшли переможцями, воюючи з величезною хоробрістю, як личить мужам і лицарям, і нарешті з’єднались з польськими військами: і лише вони одні у війську Олександра Вітовта заслужили в той день славу за відвагу й геройство в бою; всі ж інші, залишивши поляків битися, кинулись врозтіч, переслідувані ворогом». (Длугош Ян. Грюнвальдская битва. - Москва-Ленинград, 1962).
1. На полі битви існували пастки - «вовчі ями».
2. Вирішальну роль зіграли три смоленські полки.
3.Литовське військо втекло з поля бою.
І четвертий міф: пропагандистський. Поляки тягнуть ковдру на себе, білоруси на себе, росіяни і литовці також, приписуючи своїм полкам вирішальну роль в здобутті перемоги. Українці ж воліють створювати культи з поразок, а не з перемог.
Хочу попередити, я не писатиму про речі, відомі з підручників. В Інтернеті повно інформації про Ґрюнвальдську битву: від містечкової до офіційної, здебільшого поданої за Вікіпедією. Більшість авторів, що дублюють одне й те саме або просто фантазують, не зазирали в першоджерела. А вони зараз більш доступні, ніж будь коли. Принаймні, ті, що перекладені. Мене просто цікавить, як створювались міфи і як вплинула Ґрюнвальдська битва на ментальність українців. І мені страшенно б не хотілось махати перед кимось дражливою ідеологічною ганчіркою. Істина не має кольору.
Наскільки можна довіряти Яну Длугошу?
Перш ніж перейти до розгляду міфів, запитаймо себе, чому Ян Длугош присвятив стільки уваги Ґрюнвальдській битві? Причину слід шукати в біографії історика, книги якого свого часу дуже не подобались офіційним колам Речі Посполитої (правління Зигмунта ІІІ Вази) й були навіть заборонені. Ян Длугош (1415 -1480) гербу Венява був сином шляхтича Яна Длугоша, учасника битви під Ґрюнвальдом, за що той отримав староство в Бжезніці. Власне, єдиний спосіб дізнатись імена воїнів, що бились під різними знаменами на полі тоді в липні 1410 року, - це королівські чи князівські грамоти, бо в тогочасних хроніках немає поіменних списків воїнів. Майбутній історик навчався у Краківській академії й потрапив згодом до двору єпископа Краківського Збіґнєва Олесницького. Майже 20 років був його секретарем і правою рукою, присвятив йому сторінки у великому описі битви. Тобто Длугош мав змогу ознайомитися зі спогадами очевидців, і використовував інші історичні джерела, перебуваючи після смерті свого покровителя при дворі Казимира Яґеллона, де став вихователем королівських синів. Як історик та географ Ян Длугош досі має величезний авторитет серед літописців Ґрюнвальдської битви. Він подає список усіх коругв (полків), що брали участь у битві, описує їхні знамена, його перебіг самої битви детальніший, ніж в інших хронікерів, й відчувається, що автор розуміє свою місію: зберегти для нащадків правдиву пам’ять. Дуже фахова робота як на часи, коли в основному обмежувались літописами, завжди писаними на замовлення князів світу цього. А нетенденційних істориків не буває – просто є більш тенденційні й менш тенденційні.
Однак з віднайденням 1857 року польським істориком Августом Бєловським рукопису «Хроніки конфлікту», яка була написана одразу ж після закінчення битви, виникли сумніви в деяких тезах Длугоша. Автор цього невеликого за обсягом твору – анонімний, але більшість істориків схиляються до думки, що ним був польський віце-канцлер Миколай Тромба, що під час пруської експедиції очолював польову канцелярію Владислава Ягайла. Кому ж, як не йому, було про це писати. Миколай Тромба гербу Тромби (бл.1358 – 1422) був прихильником здобуття Мальборка і з цього приводу конфліктував навіть з королем Владиславом Ягайлом, якому після переможної битви під Ґрюнвальдом, забракло сил остаточно добити Тевтонський орден.
Особливістю Хроніки є те, що Тромба створював її, опираючись лише на власні враження, а відтак міг чогось не помітити. І вже тому його праця не може конкурувати з працею Длугоша, який мислив як історик. Однак і Длугош не міг передбачити такого явища, як міфологізація історії, коли реконструював Ґрюнвальдську битву. Прогалини він заповнював гіпотезами, які згодом стали сприймати як доконаний факт.
Розправа з міфом
Властиво, з історичним міфом можна розправитися за допомогою археологічних розкопок, статистики та використання інших допоміжних дисциплін. Гірше розправитися з пропагандистським міфом, бо це може коштувати дуже дорого і самим історикам, і суспільству.
Так звані «вовчі ями» на полях під Танненберґом не згадуються в жодній хроніці. Схоже, це витвір уяви, що прагнула підсилити ефект перемоги. Якщо ж ми не довіряємо хронікам, то можемо довіряти археологам, які не знайшли жодних ям на полі бою. Ями мали бути такі великі, щоб туди міг потрапити лицар разом з конем. До того ж ідея битися саме в цьому місці виникла спонтанно, і в жодної з воюючих сторін не було часу на те, щоб підготувати пастки.
Що більше джерел – то кращі шанси деміфологізувати історію. Особливо важливо знати джерела з іншого боку конфлікту. Це так звані «Торунські аннали» та «Хроніки Прусських земель» Яна фон Поссільґе. Проаналізувавши опис втечі з поля бою армії Великого Литовського Князівства, якою командував двоюрідний брат Владислава Ягайла Вітовт, і яка разом з татарським полком витримала перший бій із тевтонцями, видається, ніби мілітарна середньовічна Європа зіткнулась з невідомим їй маневром, до якого часто вдавались татари, щоб внести розгубленість в ряди противника. Під тиском частина литовського війська вдалась до втечі, а потім приєднались знову до союзних військ. Переслідуючи литовців, тевтонці порушили стрій і стали здобиччю польського війська. Власне, перемозі у Ґрюнвальдській битві союзні війська завдячують різними тактиками. Якби тевтонці зустрілись віч-на-віч з однорідним військовим утворенням, вони могли б вийти переможцями. Натомість увесь цвіт тевтонського лицарства був загублений під Ґрюнвальдом і то ким: язичниками й простолюдом. У Тевтонському архіві в Геттінгені зберігається лист до Великого Магістра (без підпису й дати), де невідомий консультант-інформатор попереджає про подібний маневр: «Може трапитися так, що ваші вороги замислять обережність і, залишивши коругву, виявивши слабкість, вдадуться до втечі; (проте) може трапитися так, що вони вирішили порушити ваші ряди, оскільки люди схильні до полювання (переслідування), як це було у Великій битві». Йдеться про Ґрюнвальдську битву. Анонімний автор попереджає не стільки про тактичний прийом, загалом відомий, як про те, що не слід захоплюватись переслідуванням противника.
Проте була і справжня втеча. Литовська кіннота отримала найпотужніший удар добірних сил противника і розгубилась. Хто ж тоді має рацію? Тевтонці зробили тактичну помилку, відділившись окремою ланкою від свого війська, і згодом потрапили в засідку. Тобто це була не спланована засідка, а імпровізована. До речі, Магістра Тевтонського ордену вбив дрючком якийсь простий вояка з боку Вітовта. Про це пише «Хроніка конфлікту», а Ян Длугош згадує лише про дві рани на тілі.
Саме Длугошеві ми завдячуємо міфом про вирішальну роль трьох смоленських полків, який взяла на озброєння російська, а згодом радянська пропаганда. Культ перемоги слов’янської цивілізації над германською буйно розквітав під час двох світових воєн для підтримання бойового духу народу, а нині такий самий метод використовує російський прем’єр-міністр, заявляючи, що Росія виграла б війну з гітлерівською Німеччиною і без України. Ось що писав Длугош: «…руські лицарі Смоленської землі вперто бились, стоячи під власними знаменами. Лише вони не вдались до втечі, і цим заслужили велику славу. Хоча під одним знаменом вони були жорстоко порубані, і знамено їхнє втоптане в землю, проте в двох інших загонах вони вийшли переможцями, воюючи з величезною хоробрістю, як личить мужам і лицарям, і нарешті з’єднались з польськими військами: і лише вони одні у війську Олександра Вітовта заслужили в той день славу за відвагу й геройство в бою; всі ж інші, залишивши поляків битися, кинулись врозтіч, переслідувані ворогом». (Длугош Ян. Грюнвальдская битва. - Москва-Ленинград, 1962).
 |
| Ґрюнвальдська битва Яна Матейка (1878). |
Це повідомлення, як вважає Руслан Гагуа, вигадав автор, щоб подолати суперечності між різними джерелами, які він використовував. У Хроніці конфлікту цей епізод відсутній. Ось що пише автор цього тексту: «Інша ж частина ворогів серед тих, найкращих людей хрестоносців, зійшлись з великим завзяттям та криками з людьми Вітовта, і після майже години взаємного бою, втрати з обох сторін були такими великими, що люди князя Вітовта змушені були відступити. Тоді вороги, переслідуючи їх, вирішили, що вже отримали перемогу й, порушивши стрій, віддалились від своїх коругві перед тими, кого змусили втікати, почали відступати…» ( Гагуа Р.Б. Грюнвальд в источниках: «Хроника конфликта Владислава, короля Польши, с крестоносцами в год Христов 1410».– Пинск: ПолесГУ, 2009. – 208 c.)
Длугошу треба було пояснити, чому військо Вітовта, яке начебто втекло, брало участь у битві. Насправді половина литовської армії залишилась на полі бою, а смоленська коругва (а не три, як писав спершу Длугош) була поруч із польськими коругвами. Інші джерела теж не зауважують особливої ролі смоленських лицарів в бою. Хоробрими були всі воїни, зокрема й тевтонські лицарі.
Проблема боротьби з історичними міфами полягає насамперед в доступності всіх джерел, навіть для фахових істориків. Тому кожне нове покоління має ставити запитання: кому вигідний той чи інший історичний міф? Що принаймні зробив білоруський історик, який не побоявся звинуватити у тенденційності своїх білоруських колег, що й досі тягнуть ковдру на себе.
Чи були українці у Ґрюнвальді?
Дивне питання, погодьтеся. У нас навіть випустили марку про Іванка Сушика, якого король Владислав нагородив відразу після битви. І ця зворушлива історія у дні ювілею крутилася на всіх українських сайтах. Скидається, що Іван був єдиним українцем на всі 90 й одну коругву переможців. Зрештою, називати наш народ українцями в 15 столітті нам не дозволяють. Лише «руськими». Хоча французи називають себе французами, а італійці італійцями. На це вже давно звертала увагу Наталя Яковенко, але історики досі зволікають, косячись одним оком на Польщу, а іншим на Москву.
Тисячі наших предків у польських (земських та магнатських) коругвах бились під Ґрюнвальдом, однак цей факт не став символом українських національних амбіцій. Можливо, це й добре. Будь-яка пропаганда рано чи пізно відходить у небуття. Усе, що нам потрібно, - це серйозні наукові дослідження з широким залученням джерел та статистики. Замість парадних книг на дорогому папері з вкрай обережною інформацією й розкішними ілюстраціями краще видати хоча б збірку праць українських істориків, досі написаних на цю тему, а потім перейти до монографій. Це потрібно для повноти картини, яка відновлює історичну справедливість.
Отже, задля справедливості надаємо слово Длугошу. Той пише, що в складі польського війська були коругви, сформовані на території сучасної Галичини, Поділля, Волині: З Галичини: Галицька, Перемишльська, Львівська, Холмська, 40-ва коругва Мартина зі Славська, три подільські: Жидачівська, Теребовельська, Подільська. Як свідчить статистика, у складі війська ВКЛ перебували земські коругви з Києва, Кременця, Стародуба, Дорогичина. Воювали наші земляки й під іншими земськими та іменними коругвами. Встановлювати національну приналежність учасників – справа важка й тривала, але немає сумніву, що ці полки складались з українців. Їхня історія відображена в привілеях, грамотах, родовідних деревах. Владислав Ягайло ще задовго до Ґрюнвальду підтверджував привілеї, надані раніше Левом Даниловичем і Казимиром. Галицька шляхта українського походження зобов’язувалась натомість поставляти озброєних воїнів для походів. Українські шляхтичі не були тоді ще зрівняні в правах із польськими, то не були зобов’язані воювати поза межами Корони Польської. Така нерівність сприяла подальшій полонізації. Коли ми подивимося родовідні дерева, то зустрінемось з прив’язкою до Мазовії, Моравії, тільки не до Галичини, тобто чимало родовідних дерев сягають лише до 16 століття, коли українська шляхта активно полонізувалась. Ян Щасний Гербурт у одній зі своїх промов говорить, що його предки живуть в Русі вже 400 років, тобто з 13 століття. Вони, як й інші роди з гербу Сас, прибули на запрошення короля Данила з Моравії. Інші прибули з Угорщини.
Після Ґрюнвальдської битви вцілілі лицарі отримали землі, ну а ті, що загинули, пішли в повне небуття. Але йдеться не лише про лицарів-шляхтичів, а й тих, хто їх супроводжував і теж бився на Ґрюнвальдському полі, їхніх земляків – «піших піхотинців», слуг. Вічна їм пам’ять.
Перед початком походу Владислав Ягайло вагався, чи варто запрошувати польських та українських лицарів, може, краще вдатися до послуг найманців, які самі себе винагородять в разі перемоги. І пліч-о-пліч з коронними та князівськими військами бились татари, чехи, румуни. Кожна війна дорого коштує. Чого варті лише лицарські обладунки, спеціально навчені коні, гармати. А сама війна з тевтонськими лицарями, як її не прикрашай панславізмом і патріотизмом, мала суто економічні причини. Тевтонський орден блокував шляхи польським купцям, завдавав збитків економіці, й війна з ним була неминучою. Литва теж була загрожена. Після перемоги у тевтонській війні, що тривала ще довго, Польща почала активно розвиватися, а українці й далі не мали власної держави. Росіяни ж, принаймні, отримали моральну сатисфакцію на кілька століть вперед.
Длугошу треба було пояснити, чому військо Вітовта, яке начебто втекло, брало участь у битві. Насправді половина литовської армії залишилась на полі бою, а смоленська коругва (а не три, як писав спершу Длугош) була поруч із польськими коругвами. Інші джерела теж не зауважують особливої ролі смоленських лицарів в бою. Хоробрими були всі воїни, зокрема й тевтонські лицарі.
Проблема боротьби з історичними міфами полягає насамперед в доступності всіх джерел, навіть для фахових істориків. Тому кожне нове покоління має ставити запитання: кому вигідний той чи інший історичний міф? Що принаймні зробив білоруський історик, який не побоявся звинуватити у тенденційності своїх білоруських колег, що й досі тягнуть ковдру на себе.
Чи були українці у Ґрюнвальді?
Дивне питання, погодьтеся. У нас навіть випустили марку про Іванка Сушика, якого король Владислав нагородив відразу після битви. І ця зворушлива історія у дні ювілею крутилася на всіх українських сайтах. Скидається, що Іван був єдиним українцем на всі 90 й одну коругву переможців. Зрештою, називати наш народ українцями в 15 столітті нам не дозволяють. Лише «руськими». Хоча французи називають себе французами, а італійці італійцями. На це вже давно звертала увагу Наталя Яковенко, але історики досі зволікають, косячись одним оком на Польщу, а іншим на Москву.
Тисячі наших предків у польських (земських та магнатських) коругвах бились під Ґрюнвальдом, однак цей факт не став символом українських національних амбіцій. Можливо, це й добре. Будь-яка пропаганда рано чи пізно відходить у небуття. Усе, що нам потрібно, - це серйозні наукові дослідження з широким залученням джерел та статистики. Замість парадних книг на дорогому папері з вкрай обережною інформацією й розкішними ілюстраціями краще видати хоча б збірку праць українських істориків, досі написаних на цю тему, а потім перейти до монографій. Це потрібно для повноти картини, яка відновлює історичну справедливість.
Отже, задля справедливості надаємо слово Длугошу. Той пише, що в складі польського війська були коругви, сформовані на території сучасної Галичини, Поділля, Волині: З Галичини: Галицька, Перемишльська, Львівська, Холмська, 40-ва коругва Мартина зі Славська, три подільські: Жидачівська, Теребовельська, Подільська. Як свідчить статистика, у складі війська ВКЛ перебували земські коругви з Києва, Кременця, Стародуба, Дорогичина. Воювали наші земляки й під іншими земськими та іменними коругвами. Встановлювати національну приналежність учасників – справа важка й тривала, але немає сумніву, що ці полки складались з українців. Їхня історія відображена в привілеях, грамотах, родовідних деревах. Владислав Ягайло ще задовго до Ґрюнвальду підтверджував привілеї, надані раніше Левом Даниловичем і Казимиром. Галицька шляхта українського походження зобов’язувалась натомість поставляти озброєних воїнів для походів. Українські шляхтичі не були тоді ще зрівняні в правах із польськими, то не були зобов’язані воювати поза межами Корони Польської. Така нерівність сприяла подальшій полонізації. Коли ми подивимося родовідні дерева, то зустрінемось з прив’язкою до Мазовії, Моравії, тільки не до Галичини, тобто чимало родовідних дерев сягають лише до 16 століття, коли українська шляхта активно полонізувалась. Ян Щасний Гербурт у одній зі своїх промов говорить, що його предки живуть в Русі вже 400 років, тобто з 13 століття. Вони, як й інші роди з гербу Сас, прибули на запрошення короля Данила з Моравії. Інші прибули з Угорщини.
Після Ґрюнвальдської битви вцілілі лицарі отримали землі, ну а ті, що загинули, пішли в повне небуття. Але йдеться не лише про лицарів-шляхтичів, а й тих, хто їх супроводжував і теж бився на Ґрюнвальдському полі, їхніх земляків – «піших піхотинців», слуг. Вічна їм пам’ять.
Перед початком походу Владислав Ягайло вагався, чи варто запрошувати польських та українських лицарів, може, краще вдатися до послуг найманців, які самі себе винагородять в разі перемоги. І пліч-о-пліч з коронними та князівськими військами бились татари, чехи, румуни. Кожна війна дорого коштує. Чого варті лише лицарські обладунки, спеціально навчені коні, гармати. А сама війна з тевтонськими лицарями, як її не прикрашай панславізмом і патріотизмом, мала суто економічні причини. Тевтонський орден блокував шляхи польським купцям, завдавав збитків економіці, й війна з ним була неминучою. Литва теж була загрожена. Після перемоги у тевтонській війні, що тривала ще довго, Польща почала активно розвиватися, а українці й далі не мали власної держави. Росіяни ж, принаймні, отримали моральну сатисфакцію на кілька століть вперед.
 |
| Альфонс Муха «Післе Грюнвальдскої битви» (1924 р.) |
Корпорація «Тевтонський орден»
Причини послаблення на початку 15 століття Тевтонського ордену теж були банальні: закінчилися гроші. Тобто їх не можна було вже взяти як раніше: силоміць, в хрестових походах. Залишався «дранґ нах Остен», де можна було ще цивілізувати язичників. Однак язичники воліли приймати хрещення не вогнем і мечем, а з рук своїх вождів, яким довіряли більше. Світ змінювався, настав час створювати нові сфери впливу й заново його ділити. А Статут Тевтонського ордену залишався незмінним.
Як писав французький історик Ернест Лавісс (1842 – 1922) в нарисах з історії Пруссії, найбільш перспективні й довготривалі ті держави, в яких правлять династії. Саме династія консолідує націю довкола королівської родини. Виборність польського короля дуже послабила Польщу, бо кожні вибори розділяли суспільство. Правління династії Яґеллонів було дуже корисним для польської нації. Держава, яку створив Тевтонський орден, взагалі була надбудовою над німецькими колоніями. Статут ордену перешкоджав лицарям стати частиною суспільства. Пруссією правила корпорація, яка не допускала до управління і до ресурсів бюргерів чи дворянство. І на початок ХV століття прірва між суспільством і владою стала очевидною й нездоланною. Орден був приречений, натомість Прусська монархія згодом стала зразковою державою в Європі у всіх відношеннях: економічному та культурному.
Це теж ознака того, що уроки Ґрюнвальду бодай хтось засвоїв. Держава, якою править корпорація у вигляді ордену, партії, куди пускають лише своїх, недовговічна й слабка. Суспільство при цьому позбавлене економічних і політичних свобод, і питання не в тому, як воно проголосує на наступних виборах, а в тому, наскільки воно здатне самоорганізуватися і дати відсіч знахабнілій і чужій владі. Корпорація під назвою «Тевтонський орден» була послаблена ззовні і програла остаточно, не маючи підтримки зсередини.
Військо польського короля не мало б жодних шансів перемогти, якби його не підтримало Велике Князівство Литовське, яке згодом зазнало найбільших втрат у Ґрюнвальдській січі. Після того на кілька століть було зупинено похід на Схід, аж доки не з’явилась корпорація під назвою «Третій Рейх», правда, вже з іншою корпоративною етикою.
Причини послаблення на початку 15 століття Тевтонського ордену теж були банальні: закінчилися гроші. Тобто їх не можна було вже взяти як раніше: силоміць, в хрестових походах. Залишався «дранґ нах Остен», де можна було ще цивілізувати язичників. Однак язичники воліли приймати хрещення не вогнем і мечем, а з рук своїх вождів, яким довіряли більше. Світ змінювався, настав час створювати нові сфери впливу й заново його ділити. А Статут Тевтонського ордену залишався незмінним.
Як писав французький історик Ернест Лавісс (1842 – 1922) в нарисах з історії Пруссії, найбільш перспективні й довготривалі ті держави, в яких правлять династії. Саме династія консолідує націю довкола королівської родини. Виборність польського короля дуже послабила Польщу, бо кожні вибори розділяли суспільство. Правління династії Яґеллонів було дуже корисним для польської нації. Держава, яку створив Тевтонський орден, взагалі була надбудовою над німецькими колоніями. Статут ордену перешкоджав лицарям стати частиною суспільства. Пруссією правила корпорація, яка не допускала до управління і до ресурсів бюргерів чи дворянство. І на початок ХV століття прірва між суспільством і владою стала очевидною й нездоланною. Орден був приречений, натомість Прусська монархія згодом стала зразковою державою в Європі у всіх відношеннях: економічному та культурному.
Це теж ознака того, що уроки Ґрюнвальду бодай хтось засвоїв. Держава, якою править корпорація у вигляді ордену, партії, куди пускають лише своїх, недовговічна й слабка. Суспільство при цьому позбавлене економічних і політичних свобод, і питання не в тому, як воно проголосує на наступних виборах, а в тому, наскільки воно здатне самоорганізуватися і дати відсіч знахабнілій і чужій владі. Корпорація під назвою «Тевтонський орден» була послаблена ззовні і програла остаточно, не маючи підтримки зсередини.
Військо польського короля не мало б жодних шансів перемогти, якби його не підтримало Велике Князівство Литовське, яке згодом зазнало найбільших втрат у Ґрюнвальдській січі. Після того на кілька століть було зупинено похід на Схід, аж доки не з’явилась корпорація під назвою «Третій Рейх», правда, вже з іншою корпоративною етикою.
Автор: Галина Пагутяк,
Більше б таких праць! Тоді не буде дурних міфів... А ще є градація на історичні і неісторичні народи... Яка то підлість! ВСІ НАРОДИ Є ІСТОРИЧНІ!
ВідповістиВидалитиНам усілякі чужі градації до ж...пи... Все залежить від нас, українців
ВідповістиВидалити