30.12.15

93 роки тому було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік, що проіснував до 26 грудня 1991 року




Правда про Берию. Ломая догмы и стереотипы

60 лет назад, 26 июня 1953 года был подло и коварно убит выдающийся государственный деятель СССР, выдающийся организатор экономики и науки СССР Лаврентий Павлович Берия.

26 июня 1953 года три стоявших под Москвой танковых полка получили приказ министра обороны — загрузиться боеприпасами и войти в столицу. Такой же приказ получила и мотострелковая дивизия. Двум авиадивизиям и соединению реактивных бомбардировщиков было велено в полной боевой готовности ждать приказа о возможной бомбардировке Кремля.

Впоследствии была озвучена версия всех этих приготовлений: министр внутренних дел Берия готовил государственный переворот, который требовалось предотвратить, самого Берию арестовали, судили и расстреляли. 50 лет эта версия никем не подвергалась сомнению.

Обычный, да и не очень обычный человек знает о Лаврентии Берии только две вещи: он был палачом и сексуальным маньяком. Все остальное изъято из истории. Так что даже странно: почему Сталин терпел возле себя эту бесполезную и мрачную фигуру? Боялся, что ли? Загадка.

Да нисколько не боялся! И загадки никакой нет. Более того, без понимания истинной роли этого человека невозможно понять сталинскую эпоху. Потому что на самом деле все было совсем не так, как потом придумали люди, захватившие власть в СССР и приватизировавшие все победы и достижения своих предшественников.

27.12.15

Блог історика: 1980 рік. Про атрибути радянських депутатів

Станіслав Цалик
Письменник, краєзнавець,
 сценарист, автор понад
1000 есеїв, присвячених
 маловідомим сторінкам
історії Києва та України.
35 років тому – 23 грудня 1980-го – парламент УРСР у Києві ухвалив постанову "Про нагрудні знаки і депутатські посвідчення". Вона визначала, як мають виглядати значки народних обранців і оті "корочки", що робили їх людьми вищого сорту.

Рішення затвердили без участі депутатського корпусу. Як саме? А просто: 23 члени президії дружно підняли руки – і готово.

Голова президії Олексій Ватченко звично підбив підсумок: "Одноголосно!" Після засідання постанову підписав він і секретар президії Яків Колотуха. Так у тогочасній Верховній Раді вирішували більшість питань.

22.12.15

Робінгуд сіверянських лісів

"Упродовж 1919-1921 рр. на території 3-х губерній — Чернігівської, Мінської та Гомельської, — писав визначний дослідник повстанського руху першої третини ХХ ст. Роман Коваль, — символом боротьби проти совєтської влади був отаман Галака...".

Наприкінці 1919 року загін Галаки виріс у декілька сот чоловік. Першою гучною акцією Галаки стало роззброєння інтендантського загону 1-ї Кінної армії. У цей час села палахкотіли у своїй ненависті до совєцької влади. Уже в квітні 1919 р. на Чернігівщині було зареєстровано 19 селянських повстань, а у липні ця цифра зросла у 2-2,5 рази. В ці місяці повстань і розпочалася хресна дорога отамана Галаки. Його добре озброєний загін нараховував 150-200 гайдамаків. Отаман часто розділяв своє воїнство по 20-30 козаків, які оперували окремо. Розвитку партизанщини сприяли великі лісові масиви та колосальна кількість боліт, серед яких легко губилися сліди повстанців.
«У багатьох селах, які червоноармійці називали "бандитськими", наприклад, у Невклі, Ловині, Ганнівці, Паперні, Вирі, Задерельцях, Яриловичах, Клубівці аж до 1922 р. совєцька влада числилась лише формально», — пише Роман Коваль. Як розповідають пилипчанці, все награбоване добро, гроші, а також відібране у червоноармійців зерно, Галака роздавав людям.

20.12.15

"Все идет по плану": репресії в Червоній армії — зміцнення обороноздатності по-сталінськи

 
Важко перебільшити руйнівну силу репресій, які прокотилися Радянським Союзом у 1930-ті роки. Сталінський терор, маніакальний пошук ворогів, така суто радянська вигадка, як "планові репресії", — усе це катастрофічно підірвало боєздатність армії і країни. 

Про "план" репресій скажемо детальніше. Радянська дійсність часто перевершувала навіть найнегативніші передбачення антиутопій. Адже зрозуміло, що після злочину відбувається розслідування, пошук підозрюваних, слідство, суд і, нарешті, вирок (який може бути й виправдувальним). Але в СРСР у 1930-х рр. цей механізм правосуддя виявився "зайвим". Одразу — вирок, без жодної надії на помилування! Наприкінці року складали план: скільки людей потрібно репресувати в наступному. Для поки ще умовних "злочинців" уже заздалегідь готували цілком реальні покарання — кому ГУЛАГ, а кому й розстріл. 

Приміром, 1937 р. в Україну з Москви надійшов план-завдання: репресувати 28 тис. людей (з них 8 тис. розстріляти). Але нарком внутрішніх справ Ізраїль Леплевський двічі (а за деякими даними, навіть чотири рази) звертався до Москви з проханням… думаєте, зменшити оберти маховика репресій, урятувати людей? Представник органів благав-вимолював… збільшити ліміт на репресії! 

Солдат Ігор Коцюбинський — гідний України і великого прадіда


Нещодавно ми опублікували в «Деснянській правді» матеріал «Оаза високої культури і духовності», в якому в. о. директора Чернігівського літературно­меморіального музею­заповідника Михайла Коцюбинського  Наталія Коцюбинська розповіла про підготовку до святкування 150­-ліття з дня народження Великого Сонцепоклонника, видатного українського письменника, котрий тривалий час жив і працював на Придесенні, створивши тут свої найкращі твори, які увійшли до скарбниці світової класики. В цьому інтерв’ю, відповідаючи на моє запитання, пані Наталія сказала, що її чоловік, Ігор Коцюбинський, директор музею, захищає нині нашу Незалежність на Сході України, в Донбасі. 

Публікація викликала значний резонанс. Читачі попросили нас зателефонувати правнуку Коцюбинського й поспілкуватися з ним. Відверто кажучи, додзвонитися виявилося дуже непросто — зв’язок із Луганщиною в зоні АТО поки що не надто якісний. Втім, розмова все­таки відбулася.



— Добридень, Ігорю! Ми всі, твої друзі, читачі газети «Деснянська правда» дуже вболіваємо за тебе. Щиро пишаємося тобою! Бажаємо, щоб ти якомога швидше повернувся додому живий і здоровий.
 
— Дякую, Сергію! Передавай від мене вітання всім землякам! Я вже дуже скучив за близькими, друзями, за всіма вами, за нашим музеєм Михайла Коцюбинського, який з дитинства став для мене рідною домівкою, за улюбленою роботою. Втім, поки що тут, у зоні АТО, ситуація надто складна. До справжнього миру — ще дуже далеко. 

— Чув, що ти недавно потрапив під шалений обстріл…

— Так, це сталося 4 вересня, вночі. Адже наші позиції зазвичай вночі обстрілювали. Але цього разу вогонь був настільки нищівний — буквально якесь диявольське пекло! Немало моїх бойових побратимів загинуло, багато поранених. Чесно кажучи, я дивом залишився живим. З одного боку, радість — уцілів! А з іншого — невимовний, скорботний смуток за полеглими. Це ж, в основному, звичайні, мирні люди, які зовсім не хотіли цієї триклятої війни, але змушені були взяти зброю, бо наша Вітчизна — у великій небезпеці. Якби ми не зупинили ворога, переконаний, військова агресія продовжувалася б далі, адже не секрет, які плани були у кремлівських політиків. Їх публічно у своїй манері озвучив Жириновський…
 
— Загарбати пів­України!

— Авжеж. Тому у нас просто не було вибору — або воювати, або мешкати на окупованій території.