24.09.13

Жителі Прилук самі палили б грабували місти на початку війни

У вересні 1941 року у Прилуках панувало безвладдя: жителі зламували та розграбовували магазини, розкрадали військове й державне майно. Той час добре пам’ятає 87-річний прилучанин Григорій Охріменко. Адже він входив до складу так званого «Винищувального батальйону м. Прилуки». Його завдання - нічого не залишити німцям.


За своє життя Григорій Єлисейович зазнав і голодомору, який відібрав у нього батька; і німецької окупації та примусових робіт у Німеччині, Бельгії та Франції; і непосильної праці в шахтах повоєнного радянського Донбасу. Всі події, що стали історичними для Прилук та тодішньої держави, є віхами його долі, які назавжди закарбувалися в пам’яті.

- В 1940-му в Ладанське ФЗУ (рос. -«фабрично-заводское училище». - Ред.) мене не прийняли. Бо мені було лише 13 років, ще не закінчив семирічку, - пригадує ветеран. - А працювати кортіло неймовірно: і матері хотів допомогти, і мав жагу до роботи. Таку, що мій сусід, комунар Павло Тимофійович, бачивши це, забрав мене до себе на меблевий комбінат. Почав працювати там у «ширпотребі». Був дуже старанним, трудився сумлінно й на совість. Невдовзі зачислили мене до кандидатів у комсомол, повісили над робочим місцем портрет Сталіна. Я все намагався покращувати свої виробничі показники, старався перейняти досвід кваліфікованих робітників. Якось побачив, що старші працівники змазують ріжучі поверхні своїх робочих інструментів солідолом, тож дай. думаю, так зроблю і я. Побіг, приніс солідолу, і тільки-но хотів спробувати, як випадково хлюпнув його на стіну. А мастило потрапило якраз на портрет Сталіна, на груди вождю! Що тут почалося! Позбігалися комсомольці, почали мене допитувати та залякувати - мало не «каталажкою». Не знаю, чим би закінчилася та історія, аби за мене не вступився авторитетний комуніст. Завдяки йому мене лише перевели на деякий час на важчу працю: качати колодки. Однак, моє покарання мало суттєвий «плюс»: там я почав заробляти ЗО рублів в день, а на попередньому місці заробляв 25. Тому, коли прийшов час повертатися, я відмовлявся, хотів залишитися. Але все одно забрали.

- Григоріє Єлисейовичу, яким Вам запам’ятався початок війни?


- Зранку ми з іншим робітником точили деталі на вулиці біля цеху. Раптом чуємо шалений гул та свист, і якраз посередині між обробним і складальним цехами падає бомба. Вона була невелика, мабуть, «сотка» - і, на щастя, нікого не вбила. Лише повилітали шибки, нас відкинуло та обкидало брудом. Це була одна з перших німецьких бомб, які скинули на Прилуки. Найперша в провулку навпроти меблевого комбінату влучила у хату: її розбило, загинули дід з бабою; друга впала в кінці городу обійстя по вулиці Пушкіна, третя ж, велика - на міське кладовище. Воронка від неї є й досі - туди викидають сміття, коли прибирають цвинтар.

- Як Ви потрапили до Винищувального батальойну?

- У серпні 41-го нас вивозили копати окопи: у Мотовилівці на Одеській трасі, під Васильковом, у Борзні. Працювали цілодобово, під бомбами й артобстрілами, спали в клунях та «скотниках». А коли 5 вересня о 5-й годині ранку німець форсував Десну і зробив артпідготовку - вся Борзна горіла, хлопці покидали лопати та порозбігалися, хто куди. Ми з трьома прилу-чанами зібралися й пішли пішки додому, більш аніж за сто кілометрів. Повернувся я на меблевий комбінат у свою бригаду. Оскільки був кандидатом у комсомол та добре себе зарекомендував, мене зачислили до організації, що вже була створена на меблевому комбінаті на той час та називалася Винищувальним батальйоном м. Прилуки. До нього входили працівники Олександр Федосійович Ніколенко, Семен Якович Рубан, Григорій Остапович Левенець, Григорій Іванович Савченко, Са-полович (на жаль, не пам’ятаю імені). Всі вони вже покійні.

- Чим займалася ця організація?

- Наша програма заключалася в тому, щоб нічого не залишити німцю: ні зернини, ні крихти хліба. Одразу ж після мого повернення на підприємство перед нами поставили завдання: палити місто. На меблевому комбінаті отримали всі засоби для цього: факели, пляшки із запальною сумішшю. Носив їх у своєму речовому мішку за плечима. Діяли групою, серед білого дня. Був я рослим, фізично розвиненим, тож з роботою справлявся добре. Я закидав пляшки до будівель,.інші підпалювали стіни: тоді ж усе було дерев’яне, займалося й горіло дуже швидко. Таким чином спалили взуттєву, галантерейну та шорну фабрики (вони стояли одна поряд з одною у центрі міста). Згоріли мельниці Шахіна й Долгіна - остання палала два тижні вже при німцях, ніхто її не гасив. Спалили й продуктовий магазин № 19, де моя мати працювала прибиральницею. А коли дійшла черга до меблевого комбінату - то зібралися, подумали: де ж ми працюватимемо, коли війна закінчиться? Та й не спалили.

- Хто віддавав накази стосовно того, які заклади знищувати у Прилуках?

- Я тоді був ще малим, 14-річним хлопцем, тож лише виконував те, що мені казали старші. Хто наказував - не цікавився і не розпитував. Та, думаю, накази йшли «згори», адже такі рішення в 40-ві роки не
могли приймати керівники підприємства чи міста.

- Підприємства та магазини лише горіли, чи ще й розграбовувалися?

- Виконуючи завдання, ми лише палили будівлі, нічого собі звідти не забирали. Грабунок почався 17 вересня, коли в Прилуках, по суті, не було влади: наша армія вже залишила місто, а фашисти ще не вступили. Тоді, дійсно, у місті стояв тотальний грабіж: з магазинів виносили все, що бачили. Ми з хлопцями пішли грабувати магазин на Кустівцях, неподалік моєї хати. Там вже було багато людей, розгрібали все підряд - продукти харчування, мило, сіль... Я набрав цигарок. Приніс їх додому. Ще поцупив у полку, який напередодні відступав з міста, пачку штиків і димові шашки. Мати як побачила те «добро» - вилаяла мене: мовляв, люди понабирали їжі та мила, а я приволік такого непотребу, «заліза». Довелося закопати штики на городі. Вони там і по сьогодні лежать. А шашки спалив у дворі - було стільки диму, що затягнуло кілька дворів. Наїхали німці -ледь сховався від них на горищі.

- А що Ви збиралися робити зі штиками?

- Воювати, звісно. ТоДі ж у молоді патріотизм був не такий, як тепер. Ми з дитинства щиро хотіли захищати державу, рвалися на війну. Я особисто в 14 років бігав з такими ж 13-15-річними однолітками у військкомат проситися на фронт.

І таких хлопців у Прилуках було багато. В той час у місті був воєнком на прізвище Катаманін - він навіть поставив вартових, щоб не пускали нас, аби не заважали.

м. Прилуки

Людмила Смик, газета "Чернігівщина" № 38 (418) від 19 вересня 2013

05.09.13

Як чернігівці допомогали борцям революції

Чернігів, 12 лютого 1937 р.
Міжнародна організація допомоги борцям революції (МОДР) — комуністична доброчинна організація, створена за рішенням Комінтерну. Маючи відділення у десятках країн світу, надавала грошову й матеріальну допомогу засудженим революціонерам.


Джерело: Перший Чернігівський фотопортал

02.09.13

100 років тому відбувся перший авіапереліт від Києва до Чернігова

Уперше жителі Чернігівщини побачили, як крилатий залізний птах здіймається у небо ще в 1911 році, коли на Ярмарковій площі в Ніжині відбувся демонстраційний політ відомого авіатора Російської імперії Сергія Уточкіна. А вже 16 травня 1913 року відбувся перший переліт із Києва до Чернігова, що здійснив підпоручик В. Соколов разом із механіком А. Пучковим. Так розпочиналося авіаційне сполучення на Чернігівщині. 

У цей період обов’язки начальника 11-го авіаційного загону, що базувався в Києві, виконував славнозвісний Петро Нестеров. Він уже тоді вважав, що літаки — це не тільки військова зброя, а насамперед — транспортний засіб для перевезення людей і вантажу на далекі відстані. 10 серпня 1913 року з групою із трьох літаків Нестеров здійснив переліт Київ-Остер-Ніжин-Київ протяжністю 320 кілометрів. На той час це була рекордна відстань. На борт Нестеров узяв кінооператора В. Добржанського, який зняв землю зверху. Фільм, що з успіхом пройшов у київських кінотеатрах, вперше показав людям нашу землю — Десну, Дніпро, Київ, Остер, Ніжин — із висоти пташиного польоту. До речі, серед перших авіаторів, які борознили повітряний океан, були й вихідці з Чернігівщини, зокрема уродженець села Домашлин Корюківського району Харитон Славороссов. 

А початком історії чернігівського аеропорту можна вважати 1937 рік, коли в районі села Халявин на ґрунтову ділянку сіли два літаки По-2, керовані пілотами Любицьким і Ходолєєвим. І аеропорт, і літаки підпорядковувалися Київському авіазагону й постійно здійснювали по області поштові та санітарні рейси. 

Відразу після звільнення Чернігова від фашистів роботу цивільного аеропорту було відновлено. Вже 6 травня 1944-го крилаті листоноші розпочали повітряні рейси з аеропорту, що базувався в селі Количівка, а з 1946 року відкрили пасажирське авіасполучення. У 1948 році в Чернігові запрацювала станція санітарної авіації. Сюди надходили заявки на термінову доставку лікарів для тяжкохворих, які потребували термінової допомоги. За 1948—1950 роки літаками санавіації зроблено 550 рейсів, лікарями виконано близько 100 операцій, проконсультовано понад 3000 хворих. 

Газета «Деснянська правда» від 2 серпня 1953 року писала: «За перше півріччя 1953 року літаками чернігівської авіаланки перевезено десятки тонн пошти й вантажів. У районні центри області, столицю радянської України місто Київ доставлено сотні пасажирів. Пілоти санітарної авіації зробили 205 вильотів».

На теренах Чернігівщини в 50—60-ті роки минулого століття були відбудовані аеропорти практично у всіх великих районних центрах. Розквіт чернігівської авіації припадає на 70—80-ті роки. У 1970-х роках інтенсивність роботи аеропорту була настільки високою, що вже в 1974 році постало питання про будівництво нового великого аеропорту в Шестовиці. Він був збудований наприкінці 80-х років (у 1986 році), а наприкінці 90-х, на жаль, припинив своє існування.

Про жваве авіаційне життя Чернігова свідчать красномовні цифри, що були оприлюднені обласним управлянням статистики в 1988 році. Чернігів з’єднують повітряні лінії з великими містами України, РСФСР, Білорусі, зокрема з Москвою, Мінськом, Сімферополем, Тулою, Одесою, Полтавою. До послуг пасажирів — повітряні лайнери Як-40, Ан-24. Ан-2. Ціни помірні. Так, квиток до Москви коштує 18 крб., Полтави — 13 крб., Брянська — 11 крб., Семенівки та Прилук —5 крб.

Буремні 90-ті — це часи руйнування чернігівської авіації. У середині 90-х авіапідприємство залишилося без роботи, а в 2002 році ДП «Аеропорт Чернігів» було ліквідовано. До речі, увесь майновий комплекс аеропорту київська фірма «Аділон» викупила всього за 300 тис. грн. Так безславно й трагічно закінчилась історія цивільної авіації нашого краю. Десятки висококваліфікованих спеціалістів льотної справи залишилися без роботи. Це люди, які не просто любили небо, а й не могли жити без нього. Вони й зараз мріють та сподіваються ще не раз піднятися та побачити його з висоти пташиного польоту, адже вони віддані магії неба!

Саме таку назву — «Віддані магії неба» —  має книга, що підготовлена до друку краєзнавчим відділом ЧОУНБ ім. В. Ко-роленка в рамках  однойменного дослідницького проекту. Видання містить у собі фотоінформацію про роботу працівників авіаційної галузі області, їхні трудові будні, відомості про структуру Чернігівського об’єднаного авіазагону, свідчення авіаторів Чернігівщини про реалії малої авіації тощо. Автор автор-упорядник видання — бібліотекар відділу краєзнавства Вікторія Солонікова.

Олена БЕРЕЗКІНА, "Чернігівські відомості"