21.08.12

“Сороковые, роковые…” або з приводу вірша Давида Самойлова “Бандитка”

Давид Самойлов, 40 рр. ХХ ст.
Від редакції. 
Приводом для цієї публікації є опитування, яке ми провели днями за допомогою ел. пошти серед авторів журналу.
Питання було сформульовано так:
“Вірш Давида Самойлова (1920-1990) “Бандитка” – це факт поетичний чи історичний? Така поезія у 2000-ні веде до діалогу з Україною чи стосується російськомовної поезії про Україну?”
Текст вірша, написаного 1946 р., перша публікація – 2000 р.,- наводимо нижче, подаємо за лінком.
Кілька років тому зроблено переклад вірша українською.

Бандитка
Я вёл расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
Смотрела гордо и сердито.
Платок от боли закусила.
Потом сказала: “Слушай, хлопец,
Я всё равно от пули сгину.
Дай перед тем, как будешь хлопать,
Дай поглядеть на Украину.
На Украине кони скачут
Под стягом с именем Бандеры.
На Украине ружья прячут,
На Украине ищут веры.
Кипит зелёная горилка
В белёных хатах под Березно,
И пьяным москалям с ухмылкой
В затылки тычутся обрезы.
Пора пограбить печенегам!
Пора поплакать русским бабам!
Довольно украинским хлебом
Кормиться москалям и швабам!
Им не жиреть на нашем сале
И нашей водкой не обпиться!
Ещё не начисто вписали
Хохлов в Россию летописцы!
Пускай уздечкой, как монистом,
Позвякает бульбаш по полю!
Нехай як хочут коммунисты
В своей Руси будуют волю…
Придуманы колхозы ими
Для ротозея и растяпы.
Нам всё равно на Украине,
НКВД или гестапо”.
И я сказал: “Пошли, гадюка,
Получишь то, что заслужила.
Не ты ль вчера ножом без звука
Дружка навеки уложила.
Таких, как ты, полно по свету,
Таких, как он, на свете мало.
Так помирать тебе в кювете,
Не ожидая трибунала”.
Мы шли. А поле было дико.
В дубраве птица голосила.
Я вёл расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
1946

19.08.12

Август. "Форосская клетка"

3 августа Горбачев, вернувшись домой непривычно рано, в 7 вечера, сказал Раисе Максимовне: "Завтра летим в Крым. Насколько получится. Если сейчас не отдохнем, то неизвестно, когда..." Разместившись на форосской даче - "золотая клетка", идеальное место для ареста, даст ей потом профессиональную оценку охранник Горбачева В.Медведев, - по заведенному Раисой ритуалу утвердили распорядок дня, провели контрольное взвешивание. Сутки делились на три главных занятия: отдых - плавание, прогулки по горам, чтение; работа - телефонные звонки, подготовка речи церемонии подписания Союзного договора и давно задуманной статьи (брошюры) о переломном этапе перестройки (А.Черняев и Г.Шахназаров были под рукой - отдыхали в санатории неподалеку); и сон. "Приоритет, - вспоминала Раиса Максимовна, - отдавался сну".

Улетая, Горбачев оставил "на хозяйстве" за себя двоих: вице-президента Геннадия Янаева, второе лицо в государстве по Конституции, и зама по партийным делам Олега Шенина, недавнего секретаря Красноярского крайкома, которого он явно привечал (официальный заместитель генсека Владимир Ивашко готовился к операции). Шенина он "открыл" во время недавней поездки в Сибирь - своими решительными ухватками тот напоминал Е.Лигачева, с которым пришлось расстаться и которого, как считал Горбачев, надо было кем-то заменить.

Перед тем как подняться по трапу, Михаил Сергеевич дал понять Шенину, что оставляет его за старшего в команде, бросив мобилизующее: "Не расслабляйтесь. Отслеживайте обстановку. Если что, действуйте по ситуации". Что-то в этом же духе сказал Янаеву, условился с Лукьяновым, что тот вернется с Валдая к 19-му на подписание Договора. На других провожавших взглянул рассеянно. Неожиданностей и сюрпризов от этих людей он не ждал, поэтому они ему были неинтересны. Большинством из них все равно предстояло пожертвовать после подписания Союзного договора.
Заботили же Горбачева в этот момент не провожающие на аэродроме, а новообретенные политические союзники: республиканские президенты, и прежде всего Ельцин. Зная переменчивый характер российского лидера, он не мог быть до конца уверен, что их принципиальный уговор насчет Союза, даже скрепленный застольем в Ново-Огареве, продержится до 20 августа. У него были основания этого опасаться: ельцинские советники, кто скрытно, как Г.Бурбулис, а кто публично, как Ю.Афанасьев и Г.Старовойтова, отговаривали его подписывать Союзный договор, считая, что "имперский центр" в лице Горбачева в очередной раз обведет демократов вокруг пальца. Да и сам Ельцин не упускал случая показать окружающим, что на "второй роли" при союзном президенте он долго оставаться не намерен. Последний раз он продемонстрировал это, воспользовавшись приездом в Москву Дж.Буша, когда демонстративно явился в Кремль позже и даже отдельно от Наины (ее поручалось сопровождать Гавриилу Попову), а потом вверг в транс "протокольщиков" двух сверхдержав, когда, опередив хозяина - Горбачева, предложил ошеломленной Барбаре Буш проводить ее к столу, накрытому в Грановитой палате. Не удовлетворившись этим, в разгар официального обеда, взяв под руку Н.Назарбаева, российский президент на глазах всего зала подошел к "главному" столу сообщить американскому президенту, что подлинными гарантами будущей демократии в новом Союзе будут лидеры России и Казахстана.

Чувствуя продолжающиеся и даже усиливающиеся колебания Ельцина относительно подписания Союзного договора, он звонил ему из Фороса и последний раз, 14 августа, минут сорок обсуждал с ним эту тему, стремясь застраховаться от возможных сюрпризов. Ельцин снова подтвердил свое согласие участвовать в церемонии после того, как исчерпавший все политические аргументы Горбачев дал ему понять: хотя президент России будет, как остальные республиканские лидеры, сидеть за столом в алфавитном порядке, но при съемках и трансляции церемонии по телевидению он займет место в центре...

Может быть, именно из-за всех этих треволнений, связанных с хрупкостью достигнутого соглашения, первым вопросом, который он задал явившейся в Форос 18 августа около 5 часов пополудни депутации в составе О.Шенина, О.Бакланова, В.Варенникова, В.Болдина и Ю.Плеханова (которого он тут же выставил за дверь), был: "Кто вас послал?" За сорок минут, прошедшие с того времени, как начальник его охраны сообщил, что к нему из Москвы прибыли гости, и моментом, когда те появились в его кабинете, он успел убедиться, что все телефоны, включая стратегическую связь Верховного Главнокомандующего, отключены, собрал семью и предупредил близких: надо готовиться к любому развитию событий - от "хрущевского" варианта до чего-то более драматичного.

18.08.12

Спекотне літо завершується


Пропонуємо читачам заключний матеріал своєрідного триптиху, підготовленого нашим кореспондентом Рости­славом МУСІЄНКОМ як відгомін 1941 року.
Слова «Велика Вітчизняна» не залежать від жодних інформаційних протистоянь і ніколи не стануть зужитими. Але іноді варто замислитися над їх походженням. Дивний збіг — імператор Франції Наполеон Бонапарт саме 200 років тому розпочав кампанію, яка і обумовила появу в Росії патріотичного гасла — Вітчизняна війна.


— Незалежна держава Україна утворена з двох князівств — Полтавського та Чернігівського. Це складова наполеонівських планів, пов’язаних із війною, так героїчно відображеною, зокрема, в кіноепопеї Сергія Бондарчука за Львом Толстим і романтичному фільмі «Гусарська балада». Коли закінчується кіно, завжди залишається політика. Саме вона рухала Сталіним, коли він вирішив використати міфи та легенди переможного протистояння Наполеону й назвати тотальну війну з Гітлером Великою Вітчизняною задля ефективнішої мобілізації народних сил. Варто зауважити, що Вітчизняною у провладних колах, агітаційних виданнях називали в Росії і Першу світову війну. Сталінське уточнення цілком справедливе — адже втрати Радянського Союзу у Другій світовій щонайменше стократно перевищили кількість забитих у боях з армією Наполеона. Справді — Велика Вітчизняна... Але повернімося до початку. З нами історик Олександр ДОБРИЦЯ.

— Наполеон Бонапарт — це корсіканець, який став імператором французів. Саме Наполеон приніс у Європу поняття рівності перед законом, рівних можливостей. Він зруйнував феодальні стосунки в Європі. І після того Європа постала зовсім іншою. Вона пішла в майбутнє.

— Тобто розвиток Європи прискорився.

— Безперечно. В той же час Росія, яка начебто виграла у Наполеона війну, зупинилася. І почалася стагнація, яка призвела до Кримської війни, потім — до загибелі Росії в 1917 році.
Росія була постійно підштовхувана Англією. Вела війни не за свої інтереси, а за інтереси Англії в Європі. Коли в 1807 році під Аустерліцом була повністю розгромлена Росія, вона пішла на мир, так званий Тильзітський, за яким приєдналася до континентальної блокади. Річ у тім, що Наполеон не міг перемогти Англію у відкритому бою. Тому що вона була на острові, який охороняв наймогутніший на той час флот. Він міг тільки блокувати Англію і підірвати її економічно. Що й намагався зробити.

— Я проводжу цікаву паралель. Десь на початку Другої світової війни Англія намагалася утворити блокаду для Гітлера. І перекрила практично всі морські шляхи для його постачання. Але саме в цей час величезні потоки надзвичайно цінної стратегічної сировини пішли з Радянського Союзу суходолом. Але це — маленький відступ від нашої теми.


— Найцікавіше, що в цій ситуації Росія постійно вдавалася до подвійних стандартів. Вона просто, що не вкладається в голову, працювала проти власних інтересів. За інтереси Англії. Континентальна блокада, якщо подивитися, була на користь європейцям і тієї ж Росії. Справді, страждали від цього олігархи російські, які були біля престолу Олександра Першого. Які користувалися всіма оцими англійськими товарами, їх розповсюдженням, перепродажем і самі свої товари віддавали в Англію. Але вся Росія, де тільки 4 проценти населення було в містах, — вона не відчула, що це за блокада. Люди як жили, кріпаки, так і жили. І, звичайно, їм не було треба ні кави, ні чаю... Але це вимусило Росію почати будувати власну промисловість. Розквіт російського текстилю. Немає тростинного цукру? То й що, давайте виробляти цукор із буряку! Саме з цього моменту в Європі з’явився буряковий цукор.
Блокада викликала дві потужні кризи в Англії. І ледь не привела до зміни влади в державі.

17.08.12

Архитекторы польско-украинского взаимопонимания межвоенного периода (1918-1939)

Мы публикуем расшифровку лекции профессора Варшавского университета, советника посольства Республики Польша в Киеве по вопросам науки и образования Александры Гнатюк, прочитанной 2 июня 2010 года в Киеве, в Доме ученых в рамках проекта «Публичные лекции «Політ.UA». «Публичные лекции Політ.UA» — дочерний проект «Публичных лекций «Полит.ру». В рамках проекта «Публичные лекции «Політ.UA» проходят выступления ведущих ученых, экспертов, деятелей культуры России, Украины и других стран. Лекция публикуется в русском переводе и в украинском оригинале.

Текст лекции

Благодарю «Полiт.UA» за приглашение. Благодарю присутствующих, что в такой теплый вечер лета выбрались на лекцию, а не на прогулку.

То, чему посвящена сегодняшняя лекция, – это события почти столетней давности, которые вызывают и по сегодняшний день страсти и определенные недоразумения в польско-украинских взаимоотношениях. Есть разные толкования этого вопроса. Есть разные названия этого периода. В Украине по обыкновению это называется «20-тые – 30-тые годы», тогда как в польской историографии преобладает немного другое определение. Я пока что абстрагируюсь от названия территории и буду говорить исключительно о периоде – речь идет о межвоенном периоде, и он ограничивается 1918-1939 годами. Но этот термин по обыкновению в Украине не используется. Разница кажется вполне очевидной: счет идет от конца Первой мировой войны до начала Второй, т.е. от 11 ноября 1918 года до 1 сентября 1939. Одиннадцатое ноября празднуется во многих странах как окончание Первой мировой войны, а в Польше отмечается как день польской независимости. Причем в коммунистические времена это был запрещенный праздник. 1 сентября 1939 года – не менее знаменательное событие в истории Европы, а особенно Польши. Тем временем в Украине долгие годы название этого времени нейтральное: 1930-тые года, или определяется как события между Великой Октябрьской революцией или концом «гражданской войны» и началом Великой отечественной войны.
Итак, начиная с названия периода, есть определенные расхождения в трактовке.

Если речь идет о названии территории, в Украине преимущественно говорится о западноукраинских землях или же даже о землях, оккупированных Польшей, что вызывает резкое неприятие со стороны польских историков. Понятно, что в польской историографии говорится об украинских землях во Второй Речи Посполитой, что иногда вызывает у украинских историков тоже весьма обостренные реакции, а особенно когда речь заходит о Малой Польше Восточной, что трактуется как посягательство на украинские территории. Впрочем, я постаралась выбрать такую формулировку, которая, по крайней мере, не заостряла бы этого вопроса. Во время этого разговора я также буду стараться показывать то, на чем по обыкновению ни польская, ни украинская историографии не акцентируют внимания. Они акцентируют преимущественно острые моменты, этими острыми моментами были проблемы с названиями «оккупация Галичины», то есть включение земель Восточной Галичины к территории Польши после 1923 года, или польско-украинская война из-за Галичины 1918–19 года, в конце концов, очень болевой момент – пацификация 1930-го года и, конечно, с польской стороны акцентируются террористические акции ОУН в тридцатые годы.

11.08.12

Раскрыта тайна Пушкинской «Мадонны»?

П.Ф.Соколов. "Портрет Пушкина". 1836 г.
«Казалось бы, сделать какое-либо открытие, касающееся великого русского поэта А. С. Пушкина, уже невозможно: ведь вся его жизнь исследована пушкинистами не по дням, а буквально по минутам! Но при ближайшем рассмотрении оказывается, что новые открытия находятся буквально у нас под ногами. Нужно просто быть внимательным и, естественно, досконально знать творчество великого поэта. Другими словами, даже в эпоху Интернета нужно не лениться брать в руки книги.

Пушкинский сонет, известный нам со школьной скамьи

Люди старшего поколения, воспитанные на прекрасных творениях российской поэзии, некогда составлявшей школьный курс «Русской литературы», наверняка помнят замечательный сонет А. С. Пушкина «Мадона» (по нормам современного русского языка - «Мадонна»). Написанный в далеком 1830 г., этот сонет был посвящен будущей жене поэта - Наталье Гончаровой, с которой А. С. Пушкин обвенчался в том же году:

09.08.12

Спекотне літо 1941-го...

Спека 1941 року докорінно відрізнялася від просто високих температур, які дошкуляють нам нині. Та спека назавжди пов’язана в пам’яті нашого народу з жахливими людськими втратами. На території України змагалися дві найпотужніші тоді у світі військові сили — сталінська й гітлерівська. Наслідки у вигляді загибелі так і не порахованих до кінця вояків та мирних жителів, здавалося б, відомі й визнані. Але до них рідко долучають результати діяльності сили третьої. А саме — крім суто армійських частин і підрозділів, на українських теренах діяв могутній карально-репресивний апарат більшовицького режиму. І якщо радянські солдати протистояли озброєному й вишколеному вермахту, то підопічні Берії та Абакумова воювали переважно з безборонним власним народом.
На перехрестях історичних паралелей — модератор історичних розвідок «Деснянської правди» Ростислав Мусієнко.

— Правоохоронців будь-якої держави можна шанобливо порівняти з імунною системою людського організму. Але якщо імунітет дає збій, щойно такі корисні клітинки розростаються у зловісну саморозгалужувану структуру, непогано описану Солженіциним у відомих книгах «Архіпелаг ГУЛАГ» та «Раковий корпус». І, замість боротися з загрозою ззовні, схиблений механізм починає нищити, власне, самого себе. Бо, якщо забігти наперед, довготривалі дії певних спецслужб якраз і стали одним із найпотужніших факторів загибелі Радянського Союзу.

Спільно з представником Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області Сергієм Бутком ми розглядаємо сьогодні лише невеличкий фрагмент цієї «плідної» діяльності.


— Характерні ознаки цієї системи. Я хотів би зараз навести дуже гучний випадок із розвідником, підполковником Василем Новобранцем. Який іще перед початком війни, на свій страх і ризик, всупереч Сталіну, Жукову, як працівник Головного розвідувального управління розіслав у війська, на західний кордон, розвідзведення номер 8.

У якому дуже докладно й дуже точно даються розташування та кількість німецьких військ напередодні війни. За це його заарештували, і він був відправлений в Одесу, в санаторій, який використовувався, щоб розстрілювати тих розвідників, котрі завинили в чомусь перед системою. Але — 22 червня, початок війни — і це врятувало йому життя. Він стає начальником розвідки 6-ї армії і в серпні 1941 року, разом зі 103 тисячами радянських військ, під Уманню потрапляє в полон. Був у концтаборах. У 1945 році він у Норвегії, в концтаборі, організував повстання, створив із військовополонених спочатку батальйон, тоді полк, дивізію... Разом із норвезьким рухом Опору звільнив цілу країну, Норвегію. Це — суцільний подвиг. Після повернення на Батьківщину, одразу, з корабля — у нього відбирають зброю, заарештовують. І майже 10 років він перебував у сталінських концтаборах. А в 1954 році доля йому щасливо усміхнулася. Приїхала норвезька урядова делегація, спитала про Новобранця — і його прямо з концтабору привезли, переодягли, дали звання полковника... Щоб ніхто нічого не знав. Тобто людині врятували життя.

— Я перепрошую — це один такий разючий випадок, коли в’язню поталанило. Але система працювала несхибно. І з перших днів війни, на превеликий жаль, могутній репресивно-каральний апарат займався зовсім не боротьбою з ворогом. А боротьбою з власним народом.