02.03.12

ОСКОЛЬДОВА РУСЬ І ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНА В ІХ СТ.


Говорячи про суспільно-політичні та культурні процеси на Русі в ІХ-Х ст., неможливо оминути розвиток Чернігово-Сіверщини у цей час.

Дореволюційні дослідники, вивчаючи історію Чернігівської єпархії, вважали, що перші насіння християнської проповіді до Чернігово-Сіверської землі були занесені саме за часів князя Оскольда Київського. Як відзначається у виданій 1911 року книзі з історії Чернігівської єпархії, «ще з часів перших князів київських Аскольда і Діра і особливо княгині Ольги сіверяни вже знали про Христа».

Аналогічні твердження про перші спроби навернення мешканців Чернігово-Сіверщини до християнства за часів правління князя Оскольда ми зустрічаємо і у сучасних церковних дослідників.

Чи є такі твердження справедливими? З літописних джерел до нас дійшло дуже мало звісток про історію Чернігово-Сіверщини в IX ст. Проте на основі археологічних досліджень є підстави вважати, що у ІХ ст. значна частина Чернігово-Сіверщини вже входила до складу первісної Київської Русі, яка на той час являла собою свого роду федеративний союз південної групи східно-слов’янських князівств – полян, сіверян, древлян та інших.
Археологічні дані у цей час засвідчують взаємне проникнення полян на землі сіверян і навпаки – сіверян на землі полян.
Партіарх Фотій повідомляє, що у цей час Руссю було підкорено чимало сусідніх народів. З вітчизняних літописних джерел ми також знаємо про війни Оскольда з сусідніми східнослов’янськими племенами (кривичами, полочанами, древлянами та уличами), а також з болгарами, хазарами, печенігами і навіть з Візантією.

Проте у жодному джерелі не згадується про якісь конфлікти між полянським князем і сусідніми сіверянами. Більше того, «Повість врем’яних літ» засвідчує, що поляни і сіверяни здавна жили «в мирі» між собою. Усе це підтверджує існування союзних відносин між обома групами слов’яно-русів. Не випадково саме поляни і сіверяни тривалий час навіть в ХІІ-ХІІІ ст. складали домен «Руської землі», а літописці саме Київщину, Чернігівщину і Переяславщину називають властивим їм іменем «Русь» у вузькому розумінні цього слова.

Враховуючи давні тісні союзні відносини між полянами і сіверянами, останні, швидше за все, складали разом з полянами і частину війська князя Оскольда, яке в 860 р. взяло в облогу Константинополь, а згодом, на чолі з київським князем, прийняло християнство. Імовірно, що навернувшись до євангельського благовістя, сіверяни – дружинники з війська князя Оскольда, повертаючись додому, знайомили зі своєю новою вірою і своїх рідних та близьких.

Якщо це так, то справедливо буде вважати, що і перше знайомство з християнством в Чернігово-Сіверщині почалося саме з подій 860 року, тобто 1150 років тому. Це цілком логічно, адже якщо християнство тоді прийняв володар держави (київський князь Оскольд), то його приклад неодмінно наслідували і його намісники, дружинники та представники на місцях.

Варто також зазначити, що розташування стародавнього Чернігова на березі річки Десна створювало сприятливі умови для розвитку у Сіверському краї торгівлі, а отже і для знайомства та залучення представників місцевого населення до надбань тогочасної світової цивілізації, і в першу чергу до християнства. Чернігів у цей час через Десну був тісно пов’язаний водним шляхом з Києвом, а отже і з торгівельним шляхом «Із Варяг у Греки».

Вгору по Десні водні торгівельні шляхи досягали приток Волги, що відкривало прямий доступ до Великого Волзького шляху. Ще однією з найважливіших транспортних магістралей в даному регіоні було відгалуження Дніпровського водного шляху, що з’єднувало Любеч з Черніговом по річках Муравля і Білоус.


Цей водний шлях також поєднував мешканців Чернігово-Сіверщини з торгівельним шляхом «Із Варяг у Греки».
Вигідне торгівельно-економічне місцерозташування, активні торгівельні зносини сприяли культурному обміну з іншими народами, мандрівкам місцевих купців до Візантії та інших країн християнського та арабського світу.

Згідно свідоцтв арабського автора Ібн-Хордадбеха, що відносяться до середини ІХ ст., руські купці (ар-Рус) привозили з найвіддаленіших окраїн слов’янської країни до Візантії, Хазарії та Арабського халіфату заячі та лисячі хутра, мечі тощо. При цьому Ібн-Хордадбех повідомляє, що руські купці вважали себе християнами.

Таким чином ми бачимо, як розвиток торгівлі сприяв поширенню в IX-Х ст. християнства на Русі. Вірогідно, що серед тих руських купців (ар-Рус), про яких згадує Ібн-Хордадбех як про християн, могли бути і сіверяни. Таким чином, проникнення християнства до Чернігово-Сіверщини в ІХ ст. могло відбуватись як через руських дружинників, котрі разом з київським князем Оскольдом брали в облогу Константиполь і згодом прийняли християнство, так і через руських купців, які приймали християнство під час мандрівок до християнських країн.

Так само християнство приносилось до наших земель і через візантійських, вірменських та інших купців-християн. Окрім цього, з християнством місцевих мешканців могли знайомити і полонені християни, які неодмінно потрапляли у полон до руських дружинників під час військових експедицій до Візантії, Криму та інших країн.

Говорячи про Чернігово-Сіверський край, варто звернути увагу, що другим за значенням центром у ті часи був тут стародавній Любеч, що тісно поєднувався з Черніговом і Києвом водними торгівельними шляхами. Таким чином, деякі мешканці цього міста також могли частково зазнати християнізаційних впливів. З літописів відомо, що язичницькі армії Олега, просуваючись у 882 р. із Новгорода на столицю Оскольдової Русі – Київ, по дорозі захоплюють («взя») Смоленськ і Любеч, де Олег «посади мужі свої». Як слушно зауважує акад. П. Толочко, «із цього можна зробити висновок, що раніш ці центри керувались з Києва».

Більш детальної інформації літописець не повідомляє. Проте археологічні матеріали Любецького городища ІХ ст. дають підстави припускати, що місто було тоді не просто захоплено, але піддане спаленню. Згорілі житла, залишки опаленої кераміки, покинутий у печах посуд тощо засвідчують несподіваність військового вторгнення. Маємо підстави припускати, що місто чинило відчайдушний опір загарбницьким арміям варяга-язичника Олега, за що і було піддане нищенню. Майже одразу після цього, наприкінці ІХ ст. на згарищах Любецького городища роменської культури постає по суті нове поселення, яке відрізняється від попереднього не лише адміністрацією, але й культурою і побутом.


ІV. ВБИВСТВО ОСКОЛЬДА ТА ПОЧАТОК ЯЗИЧНИЦЬКОЇ РЕАКЦІЇ
Літописні джерела повідомляють, що того ж 882 року Олег підступно вбиває київського князя Оскольда і заволодіває київським княжим престолом. За словами істориків, «стався, по суті, політичний переворот», причиною якого могла бути християнізаційна політика князя Оскольда та невдоволення нею з боку місцевої знаті. На цей фактор звертав увагу іще В.М. Татищев, а в наш час Б.О. Рибаков, П.П. Толочко, М.Ю. Брайчевський та інші історики. Таку думку підтверджують, зокрема, свідчення Іоакимівського літопису, який повідомляє про змову киян проти князя Оскольда.

Проф. А.В. Карташов вважав, що християнство на Русі після вбивства Оскольда змушене було перейти у підпілля, свого роду «катакомби», тим самим уподібнившись гнаній першохристиянській Церкві Римської імперії.60 Таку думку в наш час розділяли акад. Б.О. Рибаков та інші історики, котрі вважали, що після 882 р. на Русі почалась язичницька реакція, наслідком якої були знищення язичниками всіх попередніх пам’яток християнської місії, а також гоніння і репресії проти київських християн.

На жаль, «Повість врем’яних літ» та інші давньоруські літописи (або їхні редактори та переписувачі) не дають можливості побачити повноту картини тогочасних подій. Академіки Б.О. Рибаков, П.П. Толочко та інші звертають увагу на редагування літописних текстів у ХІІ ст. (зокрема т.зв. «Мстиславова редакція 1118 року»).Є підстави говорити про те, що на догоду політико-династичним інтересам князів-Рюриковичів особливо суттєвого цензурування зазнали літописні статті про захоплення Києва Олегом, у зв’язку із чим дуже важко на основі лише цих повідомлень мати реалістичне уявлення про часи правління як князя Оскольда, так і про прихід Олега та початок у Києві нової династії Рюриковичів.

Зі стислих літописних повідомлень ми знаємо, що Чернігово-Сіверщиною Олег заволодів у 884 році, тобто лише через два роки після захоплення Києва та інших міст Київської Русі. «Повість времінних літ» повідомляє про це так: «Въ лето 6392 [884 г.]. Иде Олег на северяне, и победи северяны, и възложи на нь дань легку, и не дасть имъ козаромъ дани платити». З цього повідомлення давньоруського літописця ми дізнаємось, що між Олегом та сіверянами точилася війна, але Олег переміг останніх. Цей факт підтверджується і археологічними даними. Зокрема, археологічні матеріали з давньоруського городища в урочищі Орешня на околиці сучасного Седнева засвідчують, що воно було спалене наприкінці ІХ ст.

Досліджуючи залишки цього городища, В.П. Коваленко звертає увагу, що оборонні споруди, житла та господарські об’єкти на городищі та прилеглих до нього селищах були спалені під час тотального військового розгрому. На його думку, практично відразу по тому, наприкінці ІХ ст., на седнівських кручах було засновано нове городище, тепер вже як опорний пункт нової київської адміністрації.

Таким чином ми бачимо, що мешканці цього сіверянського городища, як і за два роки перед тим у Любечі, відчайдушно чинили опір військам узурпатора київського великокняжого престолу Олега, за що і поплатилися життям.
Але чому сіверяни відмовлялись коритись Олегові і радше готові були платити данину хазарам, аніж Києву? Відповідь, напевно, варто шукати, серед іншого, і в подіях 882 року. Це тим більш вірогідно, оскільки Олег не веде війну із сусіднім Хазарським каганатом за сіверян. Це війна між ним і безпосередньо сіверянами, тож посилання літописця на «хазарську данину» навряд чи дає відповіді на існуючі запитання.

Відсутність війни Олега з Хазарією за землі сіверян та радимичів, участь його варязької дружини у якості найманців у військових конфліктах з ворогами Хазарії – мусульманами на Каспії та Візантією, а також згадки Масуді про те, що наприкінці ІХ – початку Х ст. «руси і слов’яни складали прислугу хазарського царя» та значну частину його армії, спонукали Л.М. Гумільова висунути гіпотезу, що захоплення Києва Олегом та вбивство місцевого князя Оскольда було наслідком варяго-хазарської змови.

На його переконання, варязький воєвода Олег прибув з Новгорода у 882 р. до Києва на замовлення хазар, які найняли варягів для відновлення контролю за торгівельними шляхами у Середньому Подніпров’ї та війни з сусідами-мусульманами на Каспії. Така гіпотеза здається цілком правдоподібною, оскільки Хазарії справді заважало посилення в регіоні молодої Києворуської держави, що під проводом Оскольда позбулася хазарської залежності і після 860 р. увійшла в союз з Візантією. Війни Олега проти ворогів Хазарії на Каспії та похід на Константинополь також дають підстави говорити про можливість існування певних союзницьких відносин між Олегом і Хазарією.

Таку версію частково підтверджують свідчення анонімного Кембриджського документу кінця ХІ – початку ХІІ ст., згідно з яким Олег виступає як данник Хазарії, а його похід на Константинополь – як спланована акція хазарського кагана, в якій Олег начебто брав участь на стороні Хазарії. Слушним здається і припущення Л.М. Гумільова, що землі полян, сіверян і радимичів відійшли Олегові відповідно до досягнутих з хазарами домовленостей, у якості відкупу за надані ратні послуги. Цим, вірогідно, і пояснюється той факт, що Хазарія ніяк не реагує на захоплення Олегом земель сіверян і радимичів, тоді як без попередніх домовленостей це неодмінно мало б викликати війну з Хазарським каганатом.

Проте деякі історики під сумнів ставлять навіть саме існування залежності полян, сіверян і радимичів від Хазарії, а згадки про сплату данини вважають швидше відкупом або митною платнею за право торгувати та перевозити товари, забезпечуючи таким чином «для своїх купців торгівельні привілеї та безпеку на ринках Хазарії або на підконтрольних їй комунікаціях».

Як би там не було, але після падіння Києва у 882 р. сіверяни цілих два роки відмовлялись визнавати владу узурпатора-чужинця Олега, а Чернігів у цей час мав можливість окремо розвиватись як своєрідний центр Русі, де, вірогідно, могли вільно співіснувати разом з язичниками і християни. І це, напевно, саме тому на початку Х ст. в могильниках Чернігово-Сіверщини зустрічаються елементи християнського поховального обряду, що поступово переходять від язичницької традиції кремації до християнської традиції інгумації.

Попри недостатню кількість джерел щодо тогочасних подій, можемо достеменно стверджувати, що процес християнізації Русі був досить складним і довготривалим. І почався він не наприкінці Х ст., а в другій половині IX, про що ми довідуємось з візантійських джерел. Не дивлячись на те, що у 882 р. його було штучно перервано, вже в середині Х ст. за княгині Ольги справу князя Оскольда було поновлено, а в 988 р. довершено за князя Володимира Київського, який остаточно утвердив православну віру на Русі.

Сергій Шумило, заступник голови «Товариства пам’яті князя Оскольда»,
"Християнізаційні впливи на Русі в ІХ ст.", Київ - для "УНІАН-Релігії".

Немає коментарів:

Дописати коментар