16.01.11

Сергій Павленко: "370 років тому народився знаменитий «чернігівський упир», генеральний обозний Василь Касперович Дунін-Борковський"

портрет Василя Борковського із колекції обласного історичного музею ім. В. Тарновського.
Фоторепродукція автора

Сергій Павленко
370 років тому народився знаменитий «чернігівський упир», генеральний обозний Василь Касперович Дунін-Борковський.
Про нього зняті кіносюжети, багато всього написано. І досі екскурсоводи оповідають про те, як Василь Дунін-Борковський (1640-1702) перетворився в упиря і гайсав по нічному Чернігову, лякаючи людей, мов Дракула... Хто ж був він насправді?
 
Походження
Рід Борковських, очевидно, данського походження. На це, зокрема, вказує їхнє друге прізвище Дуніни («дунчак» означає датчанин).
У 1787 р. Борковські передали до справ депутатського зібрання свої відомості про родину. За сімейними переказами польський полковник Каспер Дунін-Борковський загинув під час повстання Хмельницького. Його дружина Тетяна та дочка Катерина (у синодику Любецького монастиря їхні імена записані відразу після батькового) ховалися від повстанців у Ніжині, але їх знайшли козаки і вбили. За документами 1638 р. К. Дунін-Борковський оселив на Чернігівщині слободу Борковичі (Бурківку).

У польського полковника були двоє малих синів -- Василь (народився 1640 р.) та Юрій. Після вбивства батька у 1649 р. вони, очевидно, потрапили під опіку або православної родини, або родичів матері (її українське походження та віросповідання, здається, стали вирішальними чинниками у подальшій долі братів). В одному літописі згадується чернігівський полковник доби Хмельницького -ііі- Семен Барковський. Можливо, це був дядько осиротілих Борковських.
В універсалі Івана Самойловича від 28 червня 1672 р. говориться, що Василь Касперович Борковський (в універсалах він називався без родової назви «Дунін») «з дитинства літ при отвазі и ущербку здоровя своего вік свой провадячи ... немало навалних и прикрых отправлял экспедиций».
Уперше він згадується в джерелах 1665 року як підлеглий чернігівського полковника Д. Многогрішного. У 1668 р., після невдалого повстання І. Брюховецького, опинився у команді гетьмана П. Дорошенка, від якого отримує уряд вибельського сотника.
 
Благодійник
Правобережний гетьман універсалом від 2 вересня 1668 р., виданим у Чигирині, повернув В. Борковському за «значние рицарские дела» село Борківку в Березнянській сотні.
Прихід на Лівобережжі до влади Многогрішного, у якого В. Борковський служив перед тим кілька літ, визначило подальшу долю вибельського сотника. Він присягнув новому гетьману.
На цей час Василю Борковському було 28 років. Призначення у 1672 р. чернігівським полковником вибельського сотника, на нашу думку, відбулося за протекцією впливового Л. Барановича, який волів бачити у Чернігові на відповідальному уряді своїх учнів, а не випадкових людей.
Василь Борковський щедро обдарував пізніше чернігівські собори, монастирі.
Так, у 1675 р. за сприяння чернігівського полковника були відновлені бані, надбудовані абсиди Спасо-Преображенського собору, одного з найдавніших в Україні (ХІ ст.).
У 1814 р. за одним з проектів планувалося зробити розпис Спаського собору і «на другому простінку зобразити чернігівського полковника і військ Запорозьких генерального обозного Василя Дунін-Борковського з написом, що сей благочестивий і ревний христолюбець влаштовував у граді сім нові храми Божі і поновлював занепалі; поновив святоліпно і цей всемилостивого Спаса храм і богатим начинням наділив у 1672 і 1685 роках».
Так само за його кошт відремонтована П’ятницька церква. Значні суми полковник вклав і у будівництво та реставрацію Воскресенської, Єлецької церков, трапезної Єлецького монастиря.
Славний військовик
Ставши чернігівським полковником, В. Дунін-Борковський отримав від І. Самойловича на ранг 28 червня 1672 р. у Понорницькій сотні села Авдіївку, Казилівку та Холми, а також Бобровицю під Черніговом і підтвердження на село Борківку у Березнянській сотні.
За життя В. Дунін-Борковський відзначився не тільки щедрими пожертвами на храми, монастирі. Він згадується при здачі Чигирина у 1676 р., тоді він увів у місто козацький гарнізон.
Полковник брав участь в обох Чигиринських походах. Кіннотники з Чернігова 28 серпня 1677 р. провели успішну атаку на турецький табір. Під час другого Чигиринського походу 3 серпня 1678 р. В. Борковський як наказний гетьман очолював лівий фланг наступаючих. Крім чернігівських козаків, йому були підпорядковані ніжинський, миргородський, лубенський, прилуцький, два сердюцькі і два компанійські полки.
У 1685 р. на чолі Чернігівського полку І. Самойлович поставив свого сина Григорія. В. Борковський же отримав ранг генерального обозного. Ці та інші кадрові рокіровки — намагання гетьмана мати на відповідальних полковничих урядах близьких родичів — привели до активізації старшинської опозиції.
 
Лідер опозиції
У 1687 р., під час Першого Кримського походу, старшини вирішили змістити гетьмана. Перший вирішальний підпис під чолобитною поставив генеральний обозний В. Борковський. Цей факт багато про що говорить. Гетьман, давши В. Борковському поважний уряд генерального обозного, фактично усунув його від реальної влади. Номінально займаючи високе становище, останній, живучи у Чернігові, не мав у руках силових управлінських важелів. Гетьман Самойлович самовладно керував полками, старшинами, не маючи бажання бачити у своїй резиденції впливового заступника. Роль почесного генерала В. Борковського ображала. І це розуміли ті, хто переконав його піти на великий ризик.
Безурядні опозиціонери не могли відразу претендувати на гетьманську булаву. Борковський же як компромісна високопоставлена особа відповідав вимогам моменту. А тому в обставинах, що склалися у 1687 р., він був головним претендентом на булаву. Не випадково прізвище генерального обозного як кандидата на посаду гетьмана вигукувалося частиною козацької старшини під час виборів 25 липня 1687 р. біля річки Коломак.
І генеральний обозний своїм підписом формально очолив заколот. Але гетьманом став Мазепа.
Легенда про те, ніби Голіцин пропонував Борковському гетьманство за десять тисяч рублів, а той через свою скупість не згодився, не відповідає реаліям. Так само позбавлена логіки легенда, за якою Мазепа випросив у нього вказану суму і отримав генеральний уряд. Адже Борковський навряд чи міг мати 10 тисяч рублів (50 тисяч золотих), бо за службу отримував у рік 1000 золотих. Та якби у нього й було стільки грошей, то генеральний обозний їх би не пошкодував за гетьманську посаду. Адже гетьманське правління дало б можливість компенсувати затрати.
 
Товариш Мазепи
Як головний претендент на гетьманську булаву у 1687 р., генеральний обозний, здається, мав потрапити до тих, кого гетьман не бажав би бачити у своєму уряді. І все ж таки Борковський залишився на відповідальній посаді другої людини в Гетьманщині до дня своєї смерті у 1702 р. Як нам видається, п’ятнадцятирічна співпраця І. Мазепи та генерального обозного ґрунтувалася на засадах довіри, дружби, взаємоінтересу. Пов’язуємо це, по-перше, з їх ймовірним спільним навчанням у Києво-Могилянському колегіумі; по-друге, з наявністю у Василя Борковського брата у Польщі. Про останнього говорив московському посланцю Борису Михайлову у 1690 р. І. Мазепа, який виправдовувався, що не тільки у нього сестра залишилася у польській стороні, а й «у войсковой старшины, как у обозного у Василья Борковского брат, так и у иных в полских містах сродники есть».
Борковські були важливим каналом зв’язку для І. Мазепи з сусідньою державою. У вересні 1705 р. польський король С. Лещинський направив до І. Мазепи посланця Вольського, який мав переговорити з гетьманом про перехід України під протекцію шведського короля. У таємній інструкції зазначається, що конкретно вести мову про умови співпраці трьох держав «дана полная мочь господину Борковскому». Тобто у Польщі знали, кому І. Мазепа мав довіритися.
Родичі при зустрічах мали можливість обговорити не тільки родинні справи, а й міждержавні. З листа генерального обозного від 18 січня 1698 р. до свого зятя Івана Забіли довідуємося, що у Короп мав приїхати Мазепа з дружиною, а також В. Кочубей, Ю. Лизогуб «з своими паниями». Він просив свояка «тії избы свої на гори стоячие роскажи добре випатрати, жебы были тепли, бо кгдыж теперь буде ясневельможный к вам и в тих світлицях буде стояти; мні также неподалеці знайти господу».
Йдеться, очевидно, про якусь неформальну зустріч, а Борковський забезпечував її проведення поблизу Батурина, в коропських маєтностях свого зятя.
 
Безглузда вигадка
Образ побожного фундатора чернігівських храмів, впливового українського діяча кінця XVІІ століття завдяки хворобливій фантазії деяких чернігівських аматорів-літераторів та газетярів у середині та кінці ХІХ ст. потьмарений вигаданою легендою про Борковського як упиря :
«Кажуть люди:що полковник
По ночах блукає, —То душа його страдная
Упокою все шукає».
У 1890 р. «Черниговские губернские ведомости», не посилаючись на жодний документ, друкують додаткові подробиці з життя генерального обозного: «Він їв скоромне в страсну п’ятницю, тягав до себе дочок і жінок своїх селян, тиранив самих селян, одягав їх у ведмеже хутро і цькував ведмедями».
І досі виходять статті, присвячені фантастичній нісенітниці, яка з’явилася майже через 150 років після смерті генерального обозного.
Доводиться шкодувати, що подібні «відкриття», зроблені без елементарного вивчення джерел, документів кінця XVІІ ст., раз у раз популяризуються, спотворюють реалії минулого і компрометують діячів доби Гетьманщини.
Як нам видається, у великій родині Борковських один з нащадків (кінець XVІІІ — початок ХІХ ст.) міг поводится справді неадекватно. Оскільки Василь Дунін-Борковський був у родині Борковських найпомітнішою постаттю, то саме йому пізніше й переадресовувались дії ймовірного нащадка-нелюда. А у XVІІІ ст. образ генерального обозного не був потьмарений жодною фантастичною нісенітницею. Навпаки, ще за життя він згадувався у книзі Д. Туптала «Руно орошенное» як свідок і учасник реального чуда ікони Пресвятої Богородиці. Туптало при цьому згадав, що генеральний обозний власним коштом виготовив до чудотворного образу золоту корону, прикрашену коштовностями, а також дорогу оправу.
Через 15 літ по смерті В. Борковського (4 березня 1702) в Успенському храмі поновили надгробок з великою віршованою епітафією, де зазначено, що небіжчик «всегда царям и вождям служаше без лести», а тому його проводили в останню путь архієписокп Іоан Максимович «и ввесь чин священный».
Чернігів.

Публікація за 11 лютого 2010 року

Немає коментарів:

Дописати коментар